Розділ XII, де подаються правдиві портрети двох видатних осіб і описується парадний сніданок у них, який спричинюється до з’явлення старого знайомого та написання нового розділу.

— Добре, добре, — поквапно говорив містер Піквік.— Де його квартира?

— Він спинився в готелі «Ангела», в Бері.

— В Бері?

— Так, в Бері Сент Едмандс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.

Та містер Піквік не дав люб’язній господині часу закінчити і, протиснувшись крізь натовп, був уже в саду, де до нього незабаром приєднався й містер Тапмен.

— Пізно вже, — сказав містер Тапмен, — він утік.

— Знаю, — відповів містер Піквік, — і я їду слідом за ним.

— Слідом за ним? Куди? — спитав містер Тапмен.

— До готелю «Ангела», в Бері, — сказав, дуже хапаючись, містер Піквік. — Хіба ми знаємо, кого він обплутує тепер? Він одурив уже один раз дуже порядну людину, і ми мимоволі були причиною цього. Більше він такого не зробить. Я не дозволю. Я викрию його. Сем! Де мій слуга?

— Тут, сер, — озвався містер Веллер, виринувши з затишку за кущами, де він розмовляв з пляшкою мадери, взятою ним із столу годину чи дві тому. — Ось ваш слуга, сер. І пишаюся моїм титулом, як казав Живий скелет,[22] коли його показували в музеї.

— Ходім зі мною, зараз же, — сказав містер Піквік. — Якщо я спинюся в Бері, можете приїхати до мене, Тапмен, коли я вам напишу. До побачення!

Умовляння були зайві. Містер Піквік кипів гнівом, і рішення його було незламне. Містер Тапмен повернувся до товариства і через годину, захоплений шампанським та кадриллю, забув і про містера Джінгла, і про містера Фін-Маршала. Тим часом містер Піквік і Сем Веллер, сидячи на імперіалі диліжанса, щохвилини наближались до стародавнього міста Бері Сент Едмандса.