Розділ «20 Нассун, огранування»

Вона не вбиває його льодом. Нассун використовує срібло замість орогенезу останніми днями. перетворення тіла Джоя більш кероване, ніж те, що вона робила з Ейцом, в основному тому, що вона знає, що вона робить, а також тому, що вона робить це з певною ціллю. Джой починає перетворюватися на камінь, починаючи з точки контакту між ним і обеліском.

Що Нессун не враховує, - це інерцію, яка несе Джоя вперед, навіть коли він дивиться на сапфір, і бачить, що відбувається з його тілом. Він пробує видихнути крик. Але ще не закінчує вдих, коли його легені твердіють. Він, однак, закінчує свою атаку, хоча вона поза рівновагою і без контролю, і більше схожа на падіння, ніж на удар. Тим не менше це падіння з ножем, і вістря ранить Нассун в плече. Він прагнув дістатися її серця.

Біль раптовий і страшний, і негайно розбиває концентрацію Нассун. Це погано, тому що сапфір спалахує від її болю, він мерехтить, переходячи у напівреальний стан і назад, коли вона задихається і в шоці. Цей момент прикінчує Джоя в одну мить, повністю закріпивши його в статуї з крихким димчасто-кварцовим волоссям, круглим червоно-охряним обличчям і одягом глибокого синього кольору, тому що він надів темний одяг, щоб непомітно підійти до дочки. Однак статуя стоїть одну мить, а потім мерехтіння сапфіра посилає через неї пульсацію, як удар у дзвін. На відміну від струсу орогенної сили, яка одного разу напала на одного чоловіка на ім'я Іннон.

Статуя Джоя розривається так само, просто не така волога. Камінь крихкий, слабкий, погано зроблений. Шматочки його падають купою біля ніг Нассун.

Нассун дивиться на рештки свого батька довгий, гострий момент. За нею, в Знайденому Місяці, і внизу, в Джекіті, з'являються вогні у вікнах. Всі прокинулися від грому сапфіра. Починається плутанина, голоси, які літають взад і вперед, перелякані крики та сканування Землі.

Сталь тепер дивиться на те, що залишилося від Джоя.

— Такі ніколи не змінюються, — говорить він. — Ніколи не стають кращими.

Нассун мовчить. Слова Сталі падають у неї, як камінь у воду, але вона не пульсує у такт з хвилями.

— В кінці кінців ти вб'єш усіх, кого любиш. Матір. Шаффу. Всіх друзів, які знаходяться у Знайденому Місяці. Іншого шляху немає.

Вона закриває очі.

— Ніякого шляху… крім одного. — Обережна, розтягнута пауза. — Чи повинна я сказати тобі — "так"?

Шаффа. Вона може відчути його, гудіння від нього, постійний біль в його мозку від речі, яку він не дозволяє їй витягнути. Шаффа, який її любить.

"В кінці кінців ти вб'єш усіх, кого любиш."

— Так, — вона змушує себе сказати це. — Скажи мені, як… — Вона зволікає. Вона не може сказати "не завдавати їм болю", тому що вона вже завдала болю багатьом. Вона монстр. Але має бути спосіб, щоб це припинити. Інакше відбудеться винищення орогенів.

— Місяць повертається, Нассун. Він був загублений так давно, відкинутий, як м'яч, і підхоплений потоком, але тепер потік повертає його назад. Полишений на себе, він пройде мимо і полетить далі; це відбувалося раніше кілька разів.

Вона бачить одне око батька, покладене на шматок його обличчя, яке дивиться на неї з купи каменю. Його очі були зеленими, і тепер вони отримали прекрасний відтінок забарвленого перидоніту.

— Але Воротами можна… нахилити його. Трохи відрегулювати його траєкторію — м'який, розумний голос — на шлях, який природний для Місяця. Замість того, щоб дозволити йому знову піти, загубитись і блукати, повернути його додому. Батько Землі мовчить. Приведіть Місяць прямо сюди, і дайте відбутись возз'єднанню.

Ох! Раптом вона розуміє, чому Батько Землі хоче, щоб вона померла.

— Це буде велика справа, — шепоче Сталь, майже у її вусі, тому що він підійшов ближче до неї. — Це покінчить з цим сезоном. Це покінчить з усіма сезонами. І все-таки… так, як ти відчуваєш себе зараз, ти більше ніколи не будеш відчувати себе знову. Більше ніхто і ніколи не страждатиме.

Нассун повертається до Сталі. Він нахилився до неї, з виглядом майже комедійного лукавства на обличчі.