Розділ 36

— О, це не зовсім так, сер, — жваво почав пояснювати капелан. — Полковник Каткарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що рядові моляться тому самому Богові, що й офіцери.

— Він що зробив? — недовірливо вигукнув офіцер.

— Яке безглуздя! — заявив червонопикий полковник і відвернувся від капелана з гідністю і досадою.

— І він сподівається, що ми йому повіримо? — скептично вигукнув майор.

Офіцер без знаків розрізнення єхидно хихотнув.

— Капелане, чи ви не занадто забрехалися? — спитав він з поблажливою і неприязною посмішкою.

— Ні, сер, це правда, сер! Клянусь, що це правда.

— Про мене, це не має значення, правда чи ні, — недбало відповів офіцер і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, чи сказали ви, що вірите в Бога, відповідаючи на моє запитання? Нагадайте.

— Так, сер. Я так і сказав, сер. Я справді вірю в Бога.

— Тоді справді дуже дивно, капелане, бо в мене є ще одне письмове свідчення полковника Каткарта, де він заявляє, що одного разу ви сказали йому, що атеїзм не суперечить законові. Не пригадаєте, чи ви таке комусь заявляли?

Капелан без вагань кивнув головою, відчувши під ногами дуже твердий ґрунт.

— Так, сер, я справді таке заявляв. Я говорив так тому, що це правда. Атеїзм не суперечить законові.

— Але це ще не підстава так говорити, капелане, — єхидно буркнув офіцер, нахмурившись і витягши з теки ще одну машинописну сторінку, завірену нотаріально. — Ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Віткома, де сказано, що ви виступали проти його плану розсилати листи співчуття за підписом полковника Каткарта рідним убитих чи поранених у бою. Це правда?

— Так, сер, я справді виступав проти цього, — відповів капелан. — І я цим пишаюсь. Такі листи нещирі й нечесні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Каткарту.

— А яка різниця? — відповів офіцер. — Вони приносять спокій та втіху родинам, які їх отримують, хіба ні? Капелане, я просто не можу зрозуміти хід ваших думок.

Капелан розгубився і геть не знав, що відповісти. Він похилив голову, відчувши себе недорікуватим і наївним.

Червонощокий дебелий полковник рішуче виступив уперед з новою ідеєю.

— А чому б нам не вибити з нього його кляті мізки? — з бадьорим ентузіазмом запропонував він колегам.

— Так, звісно, ми могли б вибити з нього його кляті мізки, — погодився майор з яструбиним обличчям. — Він усього лиш анабаптист.

— Ні, спочатку ми мусимо визнати його винним, — мляво махнувши рукою, застеріг їх офіцер без знаків розрізнення. Він легко зіскочив додолу, обійшов стіл і став навпроти капелана, зіпершись обіруч на стільницю. Вигляд він мав похмурий і дуже суворий, категоричний і загрозливий. — Капелане, — оголосив він владним тоном, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що ви є Вашингтоном Ірвінгом і що ви зухвало й самовільно дозволили собі цензурувати листи офіцерів та рядових. Чи визнаєте ви себе винним?