Розділ 36

— Чиїмось чужим.

— Чиїм?

— Оце ми і збираємось вияснити, — пригрозив полковник.

— Зізнавайтесь, капелане.

Капелан переводив погляд з одного чоловіка на другого зі щораз більшим подивом і тривогою.

— Це мій почерк, — із запалом ствердив він. — Де ж тоді мій почерк, якщо це — не мій?

— Ось тут, — відповів полковник і зі зверхнім виглядом кинув на стіл фотокопію солдатського листа, в якому все, крім звертання «Люба Мері», було закреслене, а цензор дописав «Я вмираю за тобою. Р.О. Шипмен, капелан Збройних сил США». Капелан почервонів, і полковник, глянувши на нього, зневажливо всміхнувся. — Ну то як, капелане? Знаєте, хто це написав?

Капелан відповів не відразу; він упізнав почерк Йосаріана.

— Ні.

— Ви ж читати вмієте, адже так? — глузливо провадив полковник. — Автор підписався своїм прізвищем.

— Тут моє прізвище.

— Значить, ви це й написали. Що і треба було довести.

— Але я цього не писав. І почерк тут не мій.

— Значить, ви написали це чужим почерком, — різко відповів полковник, знизавши плечима. — Ось що це значить.

— Та це ж смішно! — викрикнув капелан, йому раптом урвався всякий терпець. Стискаючи кулаки від шаленої люті, він скочив на ноги. — Я більше цього не потерплю! Ви чуєте? Щойно загинуло дванадцять чоловік, і я не маю часу на ваші дурні запитання. Ви не маєте права мене тут тримати, я просто цього не потерплю.

Не кажучи ні слова, полковник з силою штовхнув капелана в груди, і той повалився на стілець, знесилений і знову страшенно переляканий. Майор підняв відрізок гумового шланга і став погрозливо поплескувати ним по долоні. Полковник узяв коробку сірників, добув звідти одного і, приготувавшись ним чиркнути, сердито вичікував наступного знаку капеланової непокори. Капелан зблід і з перестраху не міг ворухнутися. Сліпуче світло лампи зрештою примусило його відвернутися; крапання води стало голоснішим і майже нестерпним. Капелан хотів почути, чого вони від нього хочуть, аби знати, в чому зізнаватися. Він напружено чекав, коли третій офіцер, за сигналом полковника, без поспіху відійшов від стіни і сів біля столу лише за кілька дюймів від капелана. Обличчя його було непроникне, погляд пронизливий і холодний.

— Вимкніть світло, — кинув він через плече тихим, спокійним голосом. — Воно дуже дратує.

Капелан ледь усміхнувся з вдячністю.

— Дякую вам, сер. І воду теж, будь ласка.

— Нехай тече, — сказав офіцер. — Вона мені не заважає. — Він трохи підсмикнув штанини, щоб не попсувати охайні складки. — Капелане, — спитав він недбало, — яке ваше віросповідання?