Розділ 15

Пілчард і Рен

Капітан Пілчард і капітан Рен, офіцери оперативної служби, були спокійні, люб’язні чоловіки зросту нижчого за середній, яким подобалося літати на бойові завдання і які не бажали собі від життя й полковника Каткарта нічого більшого за можливість і далі літати. Вони зробили сотні бойових вильотів і прагнули налітати ще сотні, тому записувалися на кожне завдання. Вони не знали нічого прекраснішого за війну і боялися, що нічого подібного в їхньому житті вже ніколи не повториться. Свої обов’язки вони виконували смиренно і стримано, без зайвого галасу і йшли на все, щоб ні з ким не ворогувати. Вони поспішали всміхнутися кожному стрічному, а коли відкривали рота, то мимрили. Ці меткі, веселі, послужливі чоловіки почувалися невимушено лише один з одним і ніколи не дивились в очі іншим людям, навіть Йосаріанові, якого запросили на збори просто неба, щоби привселюдно оголосити догану за те, що він примусив Малого Семпсона повернутися з бойового вильоту до Болоньї.

— Хлопці, — сказав капітан Пілчард, уже лисіючий брюнет з соромливою посмішкою. — Коли ви вже повертаєте назад із завдання, то постарайтеся, щоб причина була серйозна. А не якась несерйозна... як-от поламаний переговорний пристрій... або щось подібне. Гаразд? Капітан Рен хоче вам ще дещо сказати з цього приводу.

— Хлопці, капітан Пілчард має рацію, — сказав капітан Рен. — Це все, що я хочу сказати з цього приводу. Ну, сьогодні ми нарешті злітали до Болоньї, і, виявляється, злітали, як на прогулянку. Усі ми, звичайно, трохи нервували і не дуже там щось знищили. Ну ось таке. Полковник Каткарт дістав для нас дозвіл ще раз туди злітати. І завтра ми таки розбомбимо ті склади боєприпасів. А тепер що ви скажете?

І щоб довести Йосаріанові, що на нього не тримають зла, вони навіть призначили його чільним бомбардиром головної ланки, давши в пілоти Маквота для польоту на Болонью наступного дня. Йосаріан упевнено пішов на ціль, як Гавермеєр, без жодних протизенітних маневрів, і раптом почався такий обстріл, що він мало не наклав у штани!

Від зенітного вогню не було рятунку! Його приспали, заманили в пастку і затраснули дверцята, і тепер він нічого не міг зробити, лише сидіти тут, як ідіот, і спостерігати, як вибухають ті огидні чорні клуби диму, щоб його знищити. І доки не скинув бомби, йому не залишалось нічого іншого, як видивлятися в приціл, де павутинне перехрестя лінзи магнетично залипало саме на тій точці, яку він визначив, сходячись у глибині двору перед першою будівлею замаскованих складів. Літак поволі сунув уперед, а Йосаріан безперервно тремтів. Він чув глухе «бум-бум-бум-бум» зенітних ударів, що лягали на чотири такти, гострий, пронизливий тріск одиничного снаряду, що вибухнув зовсім поруч. У голові вибухали тисячі суперечливих імпульсів, і він молився, щоб швидше поскидати бомби. Хотілося плакати. Мотори гули одноманітно, мов жирні ліниві мухи. Нарешті риски в прицілі перетнулися, і вісім п’ятисотфунтових бомб одна за одною пішли донизу. Розвантажений літак підкинуло вгору. Йосаріан відвернувся від прицілу і, згорблений, глянув на індикатор ліворуч. Коли стрілка торкнулась нуля, він зачинив дверцята бомбового люка і щосили верескнув у переговорний пристрій:

— Круто вправо!

Маквот зреагував миттєво. Під скрипучий рев моторів він поклав машину на крило і безжально розвернув її, геть від подвійної вогненної смуги трасуючих снарядів, що мало не поцілили в них, але які вчасно помітив Йосаріан. Потім Йосаріан наказав Маквоту набрати висоту, і вони піднімалися все вище й вище, аж поки нарешті не вирвались у спокійне діамантово-синє небо, всуціль сонячне та чисте й облямоване вдалині вузенькою білою смужкою легкого пуху. Повітря заспокійливо бриніло, обтікаючи циліндричні шибки його кабіни, і він переможно передихнув, але машина знову набрала швидкості, й він наказав Маквоту взяти ліворуч, а далі пірнути круто вниз, зауважуючи, з миттєвим нападом радості, як грибоподібні стовпища зенітних розривів виросли просто в нього над головою і за правим плечем, саме там, де би він зараз був, якби не повернув ліворуч і не пішов у піке. Ще одним грубим окликом він звелів Маквоту вирівняти літак, а далі знову йти вверх, до нерівної блакитної латки незадимленого повітря, якраз коли скинуті бомби почали вибухати. Перша впала у двір, саме туди, куди він цілив, а далі решта бомб, скинуті з його та інших літаків ланки, почали вибухати швидким каскадом жовтогарячих спалахів по дахах будинків, які вмить осідали широкою, спіненою хвилею рожевого, сірого і вугільно-чорного диму, що бурливо котився навсібіч і судомно здригався у своїх надрах, немов від сильних ударів червоних, білих та золотих блискавок.

— Ну ти тільки глянь на це, — вголос замилувався Аарфі, стоячи поруч з Йосаріаном, його повне, сферичне обличчя сяяло від захвату. — Мабуть, там справді були склади боєприпасів.

Йосаріан зовсім забув про Аарфі.

— Йди геть! — закричав він до нього. — Геть звідси!

Аарфі чемно всміхнувся і великодушним жестом запросив Йосаріана подивитися на ціль унизу. Йосаріан шалено замахав руками, показуючи на вхід до лазу і підштовхуючи туди Аарфі.

— Забирайся назад! — нестямно закричав він. — Назад іди!

Аарфі добродушно знизав плечима.

— Я тебе не чую, — пояснив він.

Йосаріан ухопив його за парашутні лямки і попхав спиною до лазу, але тут літаком так трусонуло, що в Йосаріана заторохтіли кості й зупинилося серце. Він вирішив, що їм усім кінець.

— Вгору! — заверещав він до Маквота через переговорний пристрій, коли зрозумів, що досі живий. — Вгору, вилупку! Вгору! Вгору! Вгору! Вгору!

Літак знову різко пішов угору, швидко й натужно набираючи висоту, поки Йосаріан не вирівняв його, ще раз гаркнувши на Маквота, а далі ще раз безжально розвернув його з креном на сорок п’ять градусів, від чого Йосаріанові нутрощі, з кволим гиком, мало не вивалились назовні і, не відчуваючи власної ваги, він повиснув у повітрі, а тоді Маквот знову на коротку мить вирівняв літак, розвернув через праве крило і кинув у круте піке. Вони мчали крізь нескінченне, примарне клоччя чорного диму, кіптява, що висіла в повітрі, липнула до гладкого плексигласового носа літака, як зловісна, волога, темна пара до Йосаріанових щік. Серце знову стукотіло від болючого жаху, а літак кидався то вгору, то вниз крізь сліпі зграї вибухів, що смертоносно шугали за ним у небо, а потім мляво обвисали. Піт струменів йому по шиї і, мов теплий слиз, стікав по грудях до живота. На якусь мить він усвідомив, що поруч уже немає літаків з його ланки, але далі вже думав лише про себе. Горло боліло, мов свіжа рана, що ятрилася від кожної команди, яку він надривно викрикував до Маквота. Щоразу, коли Маквот змінював напрямок, гул моторів зростав до оглушливого, скаженого реву. А далеко попереду небо кишіло спалахами зенітних снарядів, випущених новими батареями, що пристрілювалися до висоти і по-садистськи чекали моменту, коли літак опиниться в межах досяжності.

Раптом машину знову штурхонуло від ще одного сильного вибуху, який мало не перевернув її, і носова кабіна відразу ж наповнилася солодкуватим синім димом. Щось горіло! Йосаріан метнувся до рятівного лазу, та врізався в Аарфі, який чиркнув сірником і безтурботно запалював свою люльку. Йосаріан шоковано і збентежено витріщився на свого усміхненого кругловидого штурмана. Ясно, що хтось із них збожеволів.