Розділ 30

Данбар

Йосаріану було тепер наплювати, куди падають його бомби, проте він не заходив аж так далеко, як Данбар, котрий скинув бомби за кількасот ярдів від села і міг попасти під трибунал, якби довели, що він зробив це зумисне. Данбар умив руки, нікому не сказавши перед вильотом ані слова, навіть Йосаріану. Падіння в шпиталі чи то прояснило, чи то затуманило йому мізки, — важко було сказати.

Тепер Данбар рідко усміхався і, здавалося, хирів на очах. Він войовниче огризався до старших офіцерів, навіть до майора Денбі, і грубо й сердито богохульствував, навіть у присутності капелана, який почав боятися Данбара і теж, здавалося, хирів. Капеланове паломництво до Вінтерґріна не дало плодів; ще одне святилище виявилось пустим. Вінтерґрін був надто зайнятий, щоб особисто прийняти капелана. А нахабний помічник, подарувавши капеланові крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Вінтерґрін надто глибоко занурився у військові справи, щоб перейматися такими дрібницями, як норма бойових вильотів. Капелан хвилювався за Данбара, а після зникнення Oppa ще більше переживав за Йосаріана. Капеланові, який жив сам-один у просторому наметі, чий загострений верх щоночі укривав його в похмурій самотині, мов склепіння гробниці, було важко повірити, що Йосаріан дійсно воліє жити сам, без ніяких сусідів.

Знову призначений чільним бомбардиром, Йосаріан літав тепер з Маквотом, і це його трохи втішало, хоч він і далі відчував себе вкрай незахищеним. Він не мав як відбиватися. Він не бачив навіть Маквота і другого пілота зі свого місця в носовій кабіні літака. Єдине, що він міг бачити, то це Аарфі, через чию бундючну, кругловиду неспроможність у нього врешті-решт урвався терпець, і в небі його, бувало, охоплювали безсила лють та відчай, коли йому кортіло втратити звання і знову перейти до веденого літака із зарядженим кулеметом у кабіні замість бомбового прицілу, насправді йому непотрібного, — потужний, важкий кулемет п’ятдесятого калібру, якого він міг би мстиво схопити обома руками й жорстоко розрядити в усіх демонів, що його тиранили: в димчасті чорні клуби зенітних розривів; у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким, мабуть, не зашкодив би, навіть коли б і відкрив вогонь; у Гавермеєра та Еплбі в чільному літаку за їхній безстрашний, прямий і горизонтальний захід на ціль під час другого бомбардування Болоньї, коли снаряд з однієї з двохсот двадцяти чотирьох зеніток востаннє розбив Орру один з моторів і йому довелося посадити літак на воду десь між Генуєю та Спецією, якраз незадовго до того короткого шторму.

Насправді Йосаріан мало що зміг би зробити з тим потужним кулеметом, хіба що зарядив би його і дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він справді міг би розрядити його в атакуючих німецьких винищувачів, але німецьких винищувачів уже не було, і він навіть не зміг би розвернути кулемет і наставити дуло на безпорадні обличчя пілотів, як-от Гапл і Добз, щоб наказати їм повертатися додому і бережно посадити літак, як він наказав колись Малому Семпсону, і саме цього він зажадав від Добза і Гапла під час жахливого першого нальоту на Авіньйон, щойно збагнувши, в яку фантастичну халепу потрапив, — коли опинився у веденому літаку з Добзом і Гаплом, у ланці на чолі з Гавермеєром і Еплбі. Добз і Гапл? Гапл і Добз? Хто вони такі? Що за абсурдне безумство линути в повітрі на висоті двох миль, захищеним від смерті одним-двома дюймами металу і вміннями двох обмежених незнайомців — безвусого шмаркача на прізвище Гапл та нервового вар’ята Добза, який насправді був звар’ював просто в літаку й оскаженіло накинувся на ціль, сидячи в кріслі другого пілота і перехопивши у Гапла штурвал, і пустив машину в таке страхітливе піке, що штекер Йосаріанового переговорного пристрою вирвало з гнізда, а їх усіх знову вкинуло в саму гущу зенітного вогню, від якого вони майже врятувались. І потім він почув, що ще один незнайомець, стрілець-радист на прізвище Сноуден, конає в хвості літака. Важко було сказати напевне, що саме Добз убив його, бо Йосаріан, встромивши штекер назад у гніздо, почув, як Добз благає, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира. І майже в ту саму мить в ефір увірвався Сноуден, скімлячи: «Поможіть мені. Будь ласка, поможіть мені. Мені холодно. Мені холодно». І Йосаріан поволі виповз із носової кабіни і понад бомбовим відсіком протиснувся до хвостового відсіку літака, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб обробити помилкову рану Сноудена, зяючу, криваву, за формою і завбільшки як м’яч для регбі дірку із зовнішнього боку стегна, всередині якої химерно, мов якісь сліпі істоти, що живуть власним життям, пульсували нерозірвані, налиті кров’ю волоконця м’язів, — овальну, оголену рану з фут завдовжки, щойно угледівши яку, Йосаріан застогнав від потрясіння і жалю, і його мало не вивернуло. А поруч зі Сноуденом на підлозі лежав у глибокій нетямі, з блідим мов стіна обличчям маленький, тендітний хвостовий стрілець, і, долаючи огиду, Йосаріан кинувся допомагати спочатку йому.

Так, зрештою, він чувся безпечніше, коли літав з Маквотом, але й з Маквотом було небезпечно, бо той надто любив літати, і коли вони поверталися з навчального польоту, в якому тренували бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Каткарт отримав після зникнення Орра, він зухвало, за кілька дюймів над землею, повів машину на поземному льоті з Йосаріаном у носовому відсіку. Бомбардувальний полігон був розташований на тому боці Піанози, і, повертаючись назад, Маквот ліниво, неквапно тягнув черево літака понад самим гребенем гірського хребта, а тоді, замість тримати висоту, різко вивів обидва мотори на повну потужність, перехилив літак на один бік і, на подив Йосаріана, чимдуж погнав його схилом вниз, грайливо похитуючи крильми і з оглушливим, скреготливим, гримучим ревом ковзаючи понад кожним скелястим виступом і западиною горбистої місцевості, немов навіжена чайка понад дикими, бурими хвилями. Йосаріан скам’янів. Новий бомбардир спокійно сидів поруч нього з блаженною посмішкою на губах і посвистував: «Фіть!» — і Йосаріанові кортіло випростати руку й роз’юшити цю ідіотську пику, тоді як сам він ухилявся і шарахався від валунів, горбів та хвиського гілляччя, що маячило десь угорі та все ж проносилося під літаком розпливчастими, смугастими плямами. Ніхто не мав права піддавати його життя такому страшному ризику.

— Вгору, вгору, вгору! — нестямно горлав він до Маквота, сповнений злісної ненависті до нього, та Маквот життєрадісно наспівував у переговорний пристрій і, мабуть, не чув його.

Йосаріан, скипівши від гніву і мало не плачучи від жадоби помсти, кинувся до лазу і, долаючи земне тяжіння й інерцію, пробрався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Маквота у кріслі пілота. Він тремтів і розпачливо шукав очима пістолет, матово-чорний кольт 45-го калібру, щоб приставити його впритул до потилиці Маквота. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа чи будь-якої іншої зброї, якою він міг би вгатити чи штрикнути, і Йосаріан, міцно вхопивши обома руками, шарпнув до себе комір комбінезона Маквота і закричав, щоб той ішов вгору, вгору. Земля далі пропливала під ними і миготіла обабіч вгорі. Маквот озирнувся на Йосаріана й весело реготнув, так наче Йосаріан тішився разом з ним. Руки Йосаріана ковзнули до неприкритої горлянки Маквота і стиснули її. Маквот напружився.

— Вгору, — чітко наказав Йосаріан крізь зуби низьким, загрозливим голосом. — Бо я тебе вб’ю.

Нашорошено завмерши, Маквот зменшив швидкість і почав набирати висоту. Руки Йосаріана ослабли на шиї Маквота, зсунулися з його плечей і в’яло обвисли. Він уже не сердився. Йому було соромно. Коли Маквот обернувся, Йосаріану спротивились власні руки і він не знав, куди їх подіти. Вони немов змертвіли.

Маквот пильно глянув на нього. В його очах не було приязні.

— Хлопче, — холодно промовив він, — видно, кепські твої справи. Тобі б краще додому.

— Мене не пускають, — відповів Йосаріан, ховаючи очі, і поповз геть.

Йосаріан спустився з пілотської кабіни і сів на підлозі, винувато і з каяттям звісивши голову. Все тіло вкривав піт.

Маквот узяв прямий курс на аеродром. Йосаріану стало цікаво, чи Маквот піде до намету опервідділу до Пілчарда і Рена, щоби попросити ніколи більше не призначати Йосаріана в один з ним екіпаж, як сам Йосаріан, бувало, нишком ходив поговорити з ними про Добза, Гапла і Орра, а також, безуспішно, про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Маквота інакшим як у бадьорому настрої, і він задумався, чи не втратив щойно ще одного друга.

Але Маквот заспокійливо підморгнув йому, вилазячи з літака, і коли вони в джипі повертались до ескадрильї, привітно жартував з легковірними новачками — пілотом і бомбардиром, хоч до Йосаріана не мовив ані слова, аж поки всі четверо не поздавали свої парашути і розійшлись, а вони вдвох попрямували до своїх наметів. Тоді веснянкувате, засмагле шотландсько-ірландське обличчя Маквота раптом осяяла усмішка і він пустотливо тицьнув Йосаріана кулаком у ребра.

— От гнида, — засміявся він. — Ти справді збирався мене вбити?

Йосаріан покаянно усміхнувся і похитав головою.

— Та ні, не думаю.