Розділ 25

Капелан

Уже віддавна капелан почав задумуватись над усім тим, що діється довкола. Чи є на світі Бог? І як мати в тому певність? Бути священиком-анабаптистом в армії США важко навіть за найсприятливіших обставин; без догматичної віри — майже нестерпно.

Крикливі люди лякали його. Відважні, напористі, як полковник Каткарт, викликали в нього почуття безпорадності й самотності. Де б він не з’явився, всюди був чужаком. Рядові й офіцери ставились до капелана не так, як до інших рядових та офіцерів, і навіть капелани були з ним не настільки приязні, як поміж себе. У світі, де успіх — єдине достоїнство, він сам себе прирік на невдачу. Він з болем усвідомлював, що йому бракує церковного апломбу і «savoir-faire»[33], що допомагали йти вгору безлічі його колег з інших віросповідань чи конфесій. Він просто не був народжений для успіху. Він вважав себе бридким і щодня мріяв повернутися додому, до своєї дружини.

Насправді капелан був доволі привабливим: мав приємне, чутливе обличчя, бліде й делікатне, мов з пісковику, і живий, відкритий розум.

Можливо, він дійсно був Вашингтоном Ірвінгом, можливо, він дійсно ставив ім’я Вашингтона Ірвінга під тими листами, про існування яких не здогадувався. Він знав, що подібні провали в пам’яті не були рідкістю в медичних анналах. Насправді нічого не можна знати напевне. Він дуже чітко пам’ятав — чи йому просто здавалося, що він дуже чітко пам’ятає, — своє відчуття, що вже десь зустрічав Йосаріана до того моменту, коли вперше побачив Йосаріана в шпитальному ліжку. Він пригадав, що мав таке ж тривожне відчуття за неповних два тижні, коли Йосаріан зайшов до його намету попросити про звільнення від участі в бойових операціях. На той час, звичайно, капелан уже познайомився з Йосаріаном деінде — у тій химерній, незвичайній палаті, що в ній усі пацієнти скидались на правопорушників, окрім хіба того нещасного пацієнта, вкритого від голови до п’ят білими бинтами й гіпсом, котрий якось опівдні виявився мертвим із градусником у роті. Але капеланове враження про попередню зустріч стосувалося насправді якоїсь набагато вагомішої і сокровеннішої події, знаменного знайомства з Йосаріаном у якусь далеку, допотопну і, мабуть, якусь цілком духовну епоху, коли він зробив те саме фатальне зізнання що, мовляв, нічим, абсолютно нічим він не може йому допомогти.

Такі-от сумніви ненаситно гризли капеланове худе, стражденне тіло. Чи існує якась єдина істинна віра і чи є життя після смерті? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки і чим займався Богу безкрайній вічності до Сотворення світу? Навіщо було ставити охоронний знак на чолі Каїна, якщо тоді не існувало інших людей, від яких його треба було охороняти? Чи були доньки в Адама і Єви? Ось такі великі й складні питання буття мучили його постійно. Однак жодне з них не здавалося йому настільки важливим, як питання доброти і гарних манер. Він обливався потом, затиснутий в лещатах епістемологічної дилеми скептика, неспроможний прийняти рішення проблем, які не бажав відкинути як нерозв’язні. Він вічно страждав і ніколи не втрачав надії.

— Чи ви коли-небудь, — повагавшись, запитав він Йосаріана, що сидів того дня в його наметі, тримаючи обома руками пляшку теплої кока-коли, якою спромігся втішити його капелан, — були в ситуації, в якій, як вам здається, ви вже перебували раніше, хоча добре знаєте, що переживаєте її вперше? — Йосаріан неуважно кивнув, а капеланове дихання прискорилось від передчуття, що він от-от поєднає у несамовитому зусиллі свою волю з волею Йосаріана і розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, що скриває вічні таємниці буття. — А зараз ви не маєте такого відчуття?

Йосаріан похитав головою і пояснив, що déjà vu — це просто миттєве, безконечно мале спізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі зазвичай реагують на подразник одночасно. Капелан слухав його неуважно. Він був розчарований, але не дуже повірив Йосаріанові, адже одержав знамення — таємне й загадкове видіння, яке поки що не наважувався розголошувати.

Не було жодного сумніву в приголомшливих наслідках капеланового одкровення: це або богонатхненне прозріння, або галюцинація, він або блаженний, або безумець. Обидві перспективи викликали в нього однакове відчуття страху і депресії. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Ймовірно, існували ще інші vu, про які він ніколи не чув, і одне з тих інших vu могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливо, навіть було й таке: ніщо з того, що, як він вважав, відбулося, насправді ніколи не відбувалося, він мав справу лише з аберацією пам’яті, а не з реальним відчуттям, і він насправді ніколи не думав, ніби раніше бачив те, про що думає зараз, а його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це лише ілюзія ілюзії, і він лише зараз уявляє собі, що колись раніше уявив собі, нібито бачив голого чоловіка, який сидів на дереві біля цвинтаря.

Для капелана було очевидним, що він не дуже пасує до своєї посади, і він часто задумувався, чи не почувався би він щасливішим на якійсь іншій службі, як-от рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником. У нього не було справжніх друзів. До знайомства з Йосаріаном він з жодною людиною в полку не почувався невимушено, але й з ним також він не почувався особливо вільно, бо раптові й необдумані Йосаріанові вибухи непокори тримали капелана в майже постійній напрузі і в непевному стані приємного збентеження. Капелан відчував себе в безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі з Йосаріаном і Данбаром чи навіть з Нейтлі й Маквотом. Коли він сидів з ними, то не мав потреби сідати з кимось іншим; його проблема, де сідати, сама собою вирішувалась, і він був захищений від небажаного товариства всіх інших офіцерів, які завжди з перебільшеною сердечністю запрошували його, коли він підходив, а потім нетерпеливо чекали, коли він забереться геть. Надто багато людей ніяковіли в його присутності. Всі ставились до нього дуже чемно, але ніхто ніколи не виявляв щирої прихильності; усі з ним балакали, і ніхто ніколи не говорив про що-небудь суттєве. Йосаріан і Данбар поводилися з ним набагато невимушеніше, і капелан ніколи не почувався з ними ніяково. Вони навіть стали на його захист того вечора, коли полковник Каткарт знову спробував витурити капелана з офіцерського клубу: Йосаріан різко підвівся, щоби втрутитись, але Нейтлі стримав його вигуком «Йосаріане!». Полковник Каткарт пополотнів, зачувши це прізвище, і, на загальний подив, перелякано кинувся тікати, але раптом зіткнувся з генералом Дрідлом, який роздратовано відштовхнув його ліктем і тут же звелів наказати капеланові знову щовечора відвідувати офіцерський клуб.

Капеланові було настільки ж важко слідкувати за зміною свого статусу в офіцерському клубі, як і пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку йому призначено обідати наступного разу. Він міг би залишатися вигнанцем офіцерського клубу, коли б не втіха, яку він тепер знаходив там зі своїми новими приятелями. Якщо капелан не йшов увечері до офіцерського клубу, то йому більше не було куди піти. Він проводив час за одним столиком з Йосаріаном та Данбаром, говорив, лише коли до нього звертались, майже не торкався до келиха густого солодкого вина, ніяково й стримано усміхався, незґрабно крутячи в руках маленьку кукурудзяну люльку, яку сором’язливо любив і час від часу натоптував тютюном і закурював. Йому подобалось слухати Нейтлі, чиї слізливі, гірко-солодкі плачі значною мірою віддзеркалювали його власну романтичну самотність і завжди викликали в його душі приплив туги за дружиною та дітьми. Капелан підбадьорював Нейтлі співчутливими кивками, втішаючись його щирістю та недосвідченістю. Нейтлі не дуже розголошував, що його подруга — проститутка, і капеланова обізнаність походила передовсім від капітана Блека, який щоразу, згорблено проходячи повз їхній стіл, підморгував капеланові й закидав якусь грубу, образливу шпильку на її адресу. Капелан не схвалював поведінки капітана Блека і ледве стримувався, щоб не бажати йому зла.

Ніхто, навіть Нейтлі, здається, насправді не усвідомлював, що він, капелан Роберт Олівер Шипмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, пристрасна, вродлива дружина, яку він кохає майже до безтями, і троє маленьких блакитнооких діток з дивовижними, призабутими личками, котрі, коли виростуть, вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не пробачать йому всі незручні ситуації, в які потраплятимуть через його професію. Чому ніхто не міг зрозуміти, що він насправді не дивак, а нормальна, самотня, доросла людина, яка намагається вести нормальне, самотнє, доросле життя? Якби його вколоти, хіба з нього не потече кров? А якби полоскотати, хіба він не засміється? Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що в нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, відчуття й емоції, що його ранить та сама зброя, зігрівають і холодять ті самі вітри, що він їсть ту саму їжу, що й вони, хоча, мусив визнати, щоразу в іншій їдальні. Єдиний, хто, здається, таки розумів, що в капелана є почуття, був капрал Вітком, бо якраз він зумів їх усіх уразити, звернувшись через голову капелана до полковника Каткарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.

Дружина капелана була єдиною істотою в усьому світі, якій він міг довіряти, і він більше нічого б від життя не бажав, якби йому дозволили прожити його з нею і своїми дітьми. Капеланова дружина була стримана, мініатюрна, мила жінка, дуже чорнява і дуже приваблива, років за тридцять, з осиною талією, спокійними, розумними очима, блискучими, гостренькими зубками і жвавим дитячим личком; він постійно забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи сімейні фотографії, мав враження, ніби бачить їхні обличчя вперше. Капелан любив свою дружину і дітей з такою непогамовною силою, що йому часто хотілося безрадно впасти на землю й ридати, мов усіма відкинутий каліка. Його невблаганно мучили хворобливі фантазії, які передвіщали їхню жахливу загибель від якоїсь хвороби або нещасного випадку. Страх перед страшними недугами, як-от саркома Юінга чи лейкемія, отруював його думки; два-три рази на тиждень він уявляв смерть свого сина-немовляти, бо так і не навчив дружину зупиняти артеріальну кровотечу; в німому, слізливому заціпенінні він спостерігав, як усю його родину, одного за одним, убиває струмом від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло електропровідне; майже щоночі всі четверо гинули в пожежі, коли вибухала газова колонка і полум’я охоплювало їхній двоповерховий дерев’яний будинок; у страхітливих, безжальних, відразливих подробицях він бачив, як елегантне й тендітне тіло його любої бідолашної дружини розчавлює на липку криваву масу об цегляну стіну критого ринку якийсь напівп’яний водій автомобіля, а його заплакану п'ятирічну доньку відводить геть від цієї жахливої сцени якийсь привітний сивоголовий джентльмен, який ґвалтує її і калічить на смерть, тільки-но від’їхавши з нею до покинутого піщаного кар’єру, а тим часом двоє молодших його діток повільно вмирають з голоду в домі його тещі, яка за ними доглядала і впала трупом від серцевого нападу, коли новину про аварію з його дружиною повідомили їй телефоном. Капеланова дружина була лагідна, милосердна й турботлива, і він жадав торкнутись її теплої, витонченої руки, погладити її чорне шовкове волосся, почути її рідний заспокійливий голос. Вона була значно сильнішою за нього. Він писав їй короткі безтурботні листи раз на тиждень, інколи два. А йому кортіло цілими днями писати їй невідкладні любовні послання і заповнювати безконечні сторінки розпачливими, нестримними освідченнями у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також детальними інструкціями, як робити штучне дихання. Йому кортіло вилити на неї в пориві жалю до себе всю свою нестерпну самотність і розпач, а також попередити, щоб вона завжди ховала подалі від дітей борну кислоту чи аспірин і переходила вулицю на зелене світло. Він не хотів її тривожити. Дружина капелана була прониклива, ніжна, співчутлива і чуйна. Його мрії про повернення до неї майже завжди закінчувалися відвертими сценами кохання.

Відправляючи похорон, капелан гостро відчував свій фальш, і він не здивувався б, якби виявилося, що примара на дереві того дня була виявом осуду Всевишнього за його блюзнірство й гординю, притаманні його професії. Прикидатися серйозним, зображати горе і вдавати, що ти як ніхто обізнаний з потойбічним життям перед лицем такої грізної та незбагненної події, як смерть, здавалося йому найтяжчим зі злочинів. Він пригадував — чи був майже переконаний, що пригадує, — сцену на цвинтарі з усіма подробицями. Він і досі бачив майора Майора та майора Денбі, що стоять похмурі, мов розбиті кам’яні стовпи, обабіч нього, бачив майже точну кількість усіх рядових і майже точне місце, де кожен із них стояв, бачив чотирьох застиглих чоловіків з лопатами, відразливу труну й великий пухкий тріумфальний насип червонувато-брунатної землі, і бачив неосяжне, незрушне, бездонне небо, що наче глушило всі звуки, дивовижно чисте й блакитне того дня, аж до огидного. Він пам’ятатиме все це довіку, адже воно стало невід’ємною частиною найнезвичайнішої події в усьому його житті, події, можливо, чудесної, а можливо, й патологічної, — видіння голого чоловіка на дереві. Як таке пояснити? Це не було «вже бачене» чи «ніколи не бачене» і, звичайно, не було «майже бачене»; ані déjà vu, ані jamais vu чи presque vu не могло в собі його вмістити. То чи був це привид? Душа небіжчика? Ангел з неба чи посланець із пекла? А можливо, весь цей фантастичний епізод — просто витвір хворої уяви — його власної, — деградованої свідомості, отруєного розуму? Думка про імовірність того, що на дереві дійсно сидів голий чоловік — насправді два чоловіки, оскільки до першого невдовзі приєднався другий, вбраний з голови до п’ят у зловісно-темний стрій і з бурими вусами, який у ритуальному жесті перехилився через гілку дерева і подав першому якийсь напій у коричневому келиху, — не приходила капеланові в голову.

Капелан щиро прагнув усім допомогти, та не міг допомогти нікому, навіть Йосаріанові, коли нарешті постановив собі схопити бика за роги і потайки відвідати майора Майора, щоб перевірити, чи справді, як каже Йосаріан, полковник Каткарт примушує своїх людей виконувати більше бойових завдань, аніж в інших полках. Це був зухвалий, імпульсивний вчинок, на який капелан наважився, знову посварившись із капралом Віткомом і запивши теплуватою водою з фляги свій безрадісний обід з шоколадних батончиків «Мілкі Вей» і «Бейбі Рут». Він вирушив до майора Майора пішки, щоб вислизнути від капрала Віткома, тихенько пробрався в ліс, а коли обидва намети на галявині залишились позаду, спустився до рову покинутої залізничної колії, де йти було легше. Він квапливо ступав по скам’янілих дерев’яних шпалах, а його бунтівний гнів усе наростав. Того ранку його по черзі залякували і принижували полковник Каткарт, підполковник Корн і капрал Вітком. Він просто мав змусити хоч трохи поважати себе! Невдовзі його слабким легеням забракло повітря. Він поспішав щодуху, мало не біг, боячись, що його рішучість випарується, якщо він сповільнить ходу. Раптом він помітив людину у формі, яка йшла йому назустріч іржавими рейками. Він негайно видерся з рову, пірнув у густий підлісок, щоб лишитись непоміченим, і поквапився в тому ж напрямку вузькою, зарослою мохом стежкою, що вилася вглиб тінистого лісу. Йти тут було важче, але він рвався вперед із тією ж відчайдушною і всеохопною рішучістю, ковзаючись, спотикаючись і дряпаючи голі руки об вперте гілля, що заступало шлях, аж нарешті чагарі та висока папороть обабіч розступились і він прошмигнув повз брудно-оливковий військовий трейлер на шлакоблокових опорах, що його було добре видно крізь поріділий підлісок. Далі він проминув намет, біля якого вигрівався на сонці лискучий перлово-сірий кіт, потім ще один трейлер на шлакоблоках, а тоді вирвався на галявину Йосаріанової ескадрильї. На його губах виступила солона роса. Він не зупинявся, а побіг через галявину просто до штабного намету, де його привітав кощавий, сутулий штабний сержант з широкими вилицями та довгим, дуже світлим волоссям і чемно повідомив, що капелан може зайти, оскільки майор Майор вийшов.

Капелан подякував йому кивком голови і рушив проходом між столами з друкарськими машинками до брезентової перегородки в глибині намету. Пригнувшись, він пройшов крізь трикутний отвір і опинився в порожньому кабінеті. Брезентовий клапан опустився за його спиною. Капелан важко дихав і сильно спітнів. Кабінет залишався порожнім. Йому здалося, що він чує приглушений шепіт. Минуло десять хвилин. Він невдоволено роздивився довкола, затято зціпивши зуби, а тоді раптом весь обм’як, пригадавши, що сказав сержант, слово в слово: він може зайти, адже майор Майор вийшов. Рядові вирішили позбиткуватись над ним! Капелан із жахом відскочив від стіни, гіркі сльози полилися з очей. Жалісне скімлення зірвалося з тремтячих губ. Майор Майор десь далеко, а рядові з сусідньої кімнати зробили з нього мішень для бездушних клинів. Він уявляв собі, як чигають вони там, за брезентовою стіною, збившись у купу, мов зграя злостивих, пажерливих, всеїдних хижаків, готових брутально, з диким реготом і кпинами накинутись на нього, щойно він з’явиться перед ними. Він кляв себе за довірливість і в паніці забажав мати яку-небудь маску або пару темних окулярів із штучними вусами, щоб сховатися за ними, або мати могутній бас, як у полковника Каткарта, і широкі мускулисті плечі й біцепси, щоб він міг безстрашно вийти до своїх злорадних гонителів і здолати їх самим своїм владним і впевненим виглядом, від якого вони всі затремтять і боягузливо кинуться врозтіч, каючись за скоєне. Йому бракувало відваги зустрітися з ними віч-на-віч. Єдиним виходом було вікно. Шлях був вільний, і капелан вискочив через вікно кабінету майора Майора, стрілою шугонув за ріг намету і стрибнув до рятівної залізничної канави.

Він летів, зігнувшись удвоє, а губи зумисне скрививши у безтурботній чемній усмішці на випадок раптової зустрічі. Він вискочив з канави й метнувся до лісу, вгледівши, що хтось іде йому назустріч, і помчав лісовою хащею так, неначе за ним гнались, а щоки його палали від сорому. Йому звідусіль вчувалися гучні, дикі вибухи глумливого реготу і ввижалися розмиті п’яні пики, що злобливо шкірилися позаду в заростях кущів і над головою в листі дерев. Спазми пекучого болю пронизали його легені й примусили сповільнити крок. Похитуючись, він брів уперед, аж поки, геть знесилений, заточився і впав на покручену яблуньку, гримнувшись головою об стовбур, але встиг обхопити його обома руками, щоб не звалитись на землю. Його дихання віддавало у вухах скреготом і стогоном. Минуло кілька хвилин, довгих, мов години, поки він нарешті усвідомив, що він сам є джерелом того приголомшливого, гучного реву. Біль у грудях ущух. Невдовзі капелан відчув, що може встати. Він нашорошив вуха. В лісі панувала тиша. Не чути було демонічного реготу, ніхто не гнався за ним. Він був надто втомлений, засмучений і брудний, щоб відчути полегшення. Закляклими, тремтячими пальцями він привів до ладу розхристаний одяг і решту шляху до галявини пройшов, тримаючи себе в руках. Капелан часто думав, що може вмерти від серцевого нападу.

Джип капрала Віткома все ще стояв на галявині. Капелан навшпиньках обійшов ззаду капралів намет, тільки щоб той його не помітив і не ображав. Полегшено зітхнувши, він швидко прослизнув до свого намету, де побачив капрала Віткома, який, задерши ноги, зручно вмостився на його ліжку. Обліплені засохлою глиною черевики капрала Віткома лежали на капелановій ковдрі, а сам він їв капеланів шоколад і зі зневажливою посмішкою гортав капеланову Біблію.

— Де ви були? — спитав він грубо і байдуже, не підводячи очей.