Розділ 33

Повія Нейтлі

У Римі він скучав за сестрою Дакет. Коли Голодний Джо відлетів з поштою назад на Піанозу, робити там не було що. Йосаріан так затужив за сестрою Дакет, що подався спрагло шукати Лючану, чий сміх і потайний шрам він не міг забути, або ту п'яну, патлату, млоснооку повію в переобтяженому білому ліфчику і розстебнутій оранжевій сатиновій блузці, чий перстень з голими фігурками на рожевій камеї Аарфі викинув у вікно автомашини. Як він жадав обох тих дівчат! Він шукав їх, але марно. Він так глибоко їх кохав і знав напевне, що вже ніколи їх не побачить. Розпач гриз його. Видіння обсідали його. Він марив про сестру Дакет із задертою спідницею й оголеними до самого верху стрункими стегнами. Він трахнув якусь худу шльондру з мокрим кашлем, що підчепила його в завулку між двома готелями, та в тому не було жодної втіхи, і він поквапився на квартиру рядових до товстої, дружелюбної покоївки в жовто-зелених панталонах, яка дуже йому зраділа, але не змогла його розпалити. Він пішов до ліжка рано і спав сам. Пробудився він невдоволеним, тоді трахнув розв’язну дівку, невисоку і повновиду, яку після сніданку знайшов у квартирі, але йому стало лиш трохи краще, й він прогнав її, щойно кінчив, і знову заснув. Проспавши до обіду, він пішов купити подарунки для сестри Дакет і шалик для покоївки в зелено-жовтих панталонах, яка обійняла його з такою гаргантюанською вдячністю, що він знову розпалився за сестрою Дакет і знову хтиво побіг шукати Лючану. Натомість він зустрів Аарфі, який прилетів до Рима на літаку Голодного Джо разом з Данбаром, Нейтлі і Добзом, а того ж вечора відмовився влаштувати разом з ними п’яний набіг задля порятунку повії Нейтлі від підтоптаних армійських цабе, які не випускали її з готелю, бо вона неправильно вимовляла «здаюсь».

— А чого б це я мав ризикувати собою заради її порятунку? — гордовито спитав Аарфі. — Тільки не переказуйте Нейтлі мої слова. Скажіть, що я мусив піти на зустріч з впливовими членами студентського братства.

Підтоптані великі цабе не хотіли відпустити повію Нейтлі, поки вона не скаже «здаюсь».

— Скажи «здаюсь», — казали вони їй.

— Здаюсь, — говорила вона.

— Ні, не так. Сама скажи «здаюсь».

— Здаюсь, — говорила вона.

— Вона далі нічого не розуміє.

— Невже ти й досі нічого не розумієш, га? Ми ж не можемо примусити тебе сказати «здаюсь», якщо ти сама не хочеш казати «здаюсь». Хіба не ясно? Не кажи «здаюсь», коли я тобі наказую казати «здаюсь». Добре? Тепер кажи «здаюсь».

— Здаюсь, — сказала вона.

— Ні, не кажи «здаюсь»! Скажи «здаюсь»!

Вона не сказала «здаюсь».

— Чудово!

— Дійсно чудово.

— Добрий початок. А тепер скажи «здаюсь»!

— Здаюсь.

— Оце вже погано.

— Ні, так теж недобре. Вона просто нас не поважає. Ну яка нам радість примушувати її, щоб вона казала «здаюсь», коли їй байдуже, примушуємо ми її казати «здаюсь» чи ні.