Розділ 21

— Невже? Дивно. Цікаво, чому так трапилося.

Зіґфрід чекає, а відтак пускає пробну кулю:

— Робе, а що трапилося потім?

— Потім я прокинувся.

Я перевертаюся на спину і дивлюся на стелю. Вона вкрита рель’єфною плиткою з наклеєними блискучими п’ятикут­ними зірками.

— Все, — кажу я. А відтак невимушено додаю: — Зіґфріде, мені цікаво, чим це все закінчиться.

— Не знаю, чи зможу відповісти на це запитання.

— Якби ти міг, — говорю, — я б тебе змусив.

Я досі зберігав той маленький шматок паперу, який мені дала Соня. Він наділяє мене тим рівнем безпеки, який я ціную.

— Гадаю, — твердить він, — чимось та й скінчиться. Маю на увазі, ти про щось думаєш, але не хочеш думати про це. Твій сон пов’язаний із цією думкою.

— Чорт забирай, про Сильвію? Це було так давно.

— Тобто це не відіграє жодної ролі?

— Дідько, Зіґфріде, справді, ти вже допік! — і додаю: — Дивись, я розізлився. Що це означає?

— Робе, а як ти гадаєш, що це означає?

— Якби я знав, не питав би. Мені цікаво: хіба я намагаюся чогось уникнути? Серджуся, бо ти докопуєшся до істини?

— Робе, будь ласка, не думай про сам процес. Просто розкажи, що ти відчуваєш.

— Почуття провини, — відповідаю одразу, ще не знаючи, про що говоритиму.

— Через що?

— Через… Я не впевнений.

Я підношу зап’ясток і дивлюся на годинника. Маємо ще двадцять хвилин. За цей час може трапитися багато чого, і я припиняю міркувати, чи дійсно хочу піти. Це роз’ятрює мене. На вечір я запланував пограти у подвійний бридж і в мене є всі шанси потрапити до фіналу, якщо я все не зіпсую і сконцентруюсь.