Розділ 21

— Зіґфріде, — починаю я, — як на комп’ютер, ти досить непоганий хлопчина, і я тішуся цими сеансами в інтелектуальному плані. Та ось що: тобі не здається, що ми зайшли надто далеко. Ти просто збурюєш старий непотрібний біль і, чесно, я не знаю, чому дозволяю тобі це.

— Робе, твої сни переповнює біль.

— То хай він там і залишається. Я не хочу знову повертатися до тих паскудних речей, якими мене напихали в інституті. Так, можливо, я хочу переспати з матір’ю. Може, ненавиджу свого батька, бо він помер і залишив мене сиротою, то й що?

— Я знаю, що це риторичне запитання, Робе, але єдиним способом поквитатися з такими думками є їх висловлення.

— Навіщо? Щоб зробити мені боляче?

— Щоб унутрішній біль вийшов назовні й ти зміг із ним боротися.

— Можливо, було би простіше, якби я дозволив йому трішки поболіти всередині? Ти ж сам казав, буцімто я досить урівноважений, еге ж? Я не заперечую, що певна користь із цього є: після деяких сеансів, Зіґфріде, мені дійсно стає легше. Я виходжу звідси з новими думками. Сонце на куполі сяє яскравим і чистим промінням і всі усміхаються мені. Проте останнім часом це припинилося. Мені здається все дуже нудним і непродуктивним. Як ти поставишся до того, якщо я скажу, що хочу зав’язати?

— Відповім, що це тільки твоє рішення і завжди було таким.

— Ну, можливо, я так і вчиню.

Старий чортяка тримає паузу. Він знає, що я не буду цього робити, і дає мені час, щоб я сам це второпав, а відтак питається:

— Робе, чому ти стверджуєш, що двічі вбив її?

Спершу я дивлюся на годинника, а потім кажу:

— Гадаю, я просто обмовився. Зіґфріде, мені дійсно час іти.

Я намагаюся згаяти час у кімнаті відпочинку. Насправді мені немає від чого відпочивати. Я просто хочу вибратися звідси. Цей Зіґфрід із його тупорилими питаннями… Вважає себе за такого мудрагеля досвідченого, але що може знати іграшковий ведмедик?