Розділ 12

— Знаєш, яка відмінність між нами, Робе? — промовила вона. — Я заощадила кілька доларів зі свого першого рейсу. Небагато, але хоч щось. Також маю льотний досвід, а тут потрібні люди, котрі будуть навчати таких, як ти.

Я сперся на її стегно, напівобернувся й поклав на нього руку, не агресивно, а щоб нагадати про себе. Були певні речі, про які ми не говорили, але:

— Кларо, а як воно, літати?

Вона потерлася підборіддям об моє передпліччя, милуючись голограмою Венери на стіні.

— Страшно… — відповіла вона.

Я чекав, однак вона більше нічого не сказала, а це я й без неї знав. Мені було страшно у Брамі. Мені не треба було вирушати в «Таємничу Подорож до Скарбів гічі», щоб відчути страх. Я вже відчував його у Брамі.

— Сонечко, в тебе немає вибору, — промовила Клара, досить ніжно, як на неї.

Я раптом розізлився:

— Немає! Кларо, ти точно описала моє життя. В мене ніколи не було вибору, окрім того випадку, коли я виграв у лотерею і вирішив приїхати сюди. І то, я не впевнений, чи зробив правильний вибір.

Клара позіхнула і трішки потерлась об мою руку.

— Якщо сьогодні сексу більше не буде, — нарешті сказала вона, — то треба щось попоїсти перед сном. Ходімо до «Блакитного пекла», я тебе пригощу.

Технологічна служба насправді дбала про агротехнології, а саме доглядала плющ, який прикрашав Браму. Я доповів про те, що беруся до виконання своїх обов’язків і раптом виявилося — хоча й на краще — що моїм начальником буде мій безногий сусід Шикітей Бакін.

Він із радістю привітав мене.

— Ласкаво просимо до нашої команди, Робінетте, — промовив Бакін. — Я гадав, що ти одразу вирушиш у рейс.

— Скоро вирушу, Шикі, дуже скоро, щойно побачу годящий рейс у графіку польотів.

— Звісно!

Він більше не говорив на цю тему і познайомив мене з інши­ми агротехнологами. Я відразу почав із ними спілкуватися, дізнався лише, що одна дівчина якимось чином пов’язана з професором Геґраметом, завзятим дослідником гічі на Землі, а двоє чоловіків уже кілька разів літали. Мені не обов’язково було з ними спілкуватися. Усі ми розуміли очевидні речі одне про одного і без слів: ніхто з нас не був готовий записатися на рейс.

Я ще навіть не був готовий замислитися над причиною такої поведінки.

Утім, працювати в технологічній службі було досить непогано. Шикі одразу дозволив мені взятися до роботи. Я мусив клеїти скоби до стін із металу гічі за допомогою якоїсь бридоти — спеціального клею. Він був призначений тримати метал гічі та ребристі профілі ящиків із рослинами і не містив розчинників, які випаровуються й забруднюють повітря. Напевно, він був дуже дорогий. Якби він попав комусь на шкіру, то довелося б жити з цим усеньке життя або чекати, аж поки уражена ділянка шкіри відімре і відлущиться. Коли хтось намагався віддерти його іншим способом, то точилася кров.

Поклеївши необхідну кількість скоб на день, ми вирушали на водоочисну станцію, набирали грязюку в ящики і накривали целюлозною плівкою. Потім ми фіксували їх на скобах, закручували самозатискні гайки та оснащували бачками для поливу. На Землі кожен ящик, мабуть, важив до 100 кілограмів, але на Брамі це була не проблема: профіль, з якого ті ящики зроблено, міг надійно тримати їх на скобах. Потім Шикі власноруч наповнював таці розсадою, поки ми ходили по наступну партію скоб. Це було кумедне видовище: він носив таці з па`гонами плюща на мотузочках, немов продавчиня цигарок. Однією рукою він тримав тацю на належному рівні, а другою втикав пагони у багнюку, пробиваючи плівку.