Розділ VII. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Обмін інформацією здійснюється з метою з'ясування позицій, досягнення домовленостей, пошуку компромісу і прийняття спільних рішень щодо соціально-економічних і трудових питань. Порядок обміну інформацією визначається сторонами соціального діалогу, які забезпечують надання одна одній на безоплатній основі необхідної інформації.

Консультації проводяться за пропозицією сторони соціального діалогу з метою визначення та зближення позицій сторін при прийнятті ними рішень, що належать до їх компетенції. Сторона-ініціатор направляє іншим сторонам письмову пропозицію із зазначенням предмета консультації та терміну її проведення. Сторони, які одержали таку пропозицію, зобов'язані взяти участь у консультації, спільно погодити порядок і строки її проведення та визначити склад учасників.

Із метою врахування позицій сторін, вироблення компромісних узгоджених рішень під час розроблення проектів нормативно- правових актів здійснюються узгоджувальні процедури. Недосягнення компромісу між сторонами за результатами узгоджувальних процедур не може бути підставою для перешкоджання роботі органів соціального діалогу.

Із метою укладення колективних договорів і угод проводяться колективні переговори. Результатом цих переговорів є укладення колективних договорів та угод [72, с. 19]:

– на національному рівні – генеральна угода;

– на галузевому рівні – галузеві (міжгалузеві) угоди;

– на територіальному рівні – територіальні угоди;

– на локальному рівні – колективні договори.

Соціальний діалог є практично цілісністю правових та політичних форм ведення колективних переговорів між соціальними партнерами. У зв'язку з цим найважливіші очікувані результати соціального діалогу – це досягнення консенсусу в суспільстві, а також збільшення залучення соціальних груп до досягнення домовленостей щодо узгодження соціально-економічних інтересів.

Соціальний діалог розглядається відповідно до трьох аспектів його визначення: мети, методики ведення та змісту. Мета соціального діалогу відрізняється залежно від його змісту й може значною мірою відрізнятися в різних країнах. Її можна представити у формі піраміди: в основі буде широкий спектр питань, із яких соціальні партнери просто обмінюються інформацією без бажання впливати на позиції один одного. З обмеженої кількості інших питань партнери надають перевагу консультуванню один з одним із метою зближення своїх позицій. Лише дуже вузький спектр питань зазвичай є предметом справжніх переговорів із метою досягнення домовленості, найчастіше у формі компромісу, прийнятного для всіх сторін (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Мета соціального діалогу

Методика ведення соціального діалогу залежить від того, чи віддають сторони перевагу участі держави, чи просто зустрічаються між собою. При тому, що на галузевому рівні біпартизм є загальним правилом, на національному (міжпрофесійному) рівні участь держави є бажаною, і може бути навіть необхідною. У більшості країн- кандидатів на вступ до Європейського Союзу держава активно залучається до діалогу від самого початку реформ і є зазвичай ініціатором тристоронніх зустрічей для обговорення невідкладних і широкомасштабних реформ. У деяких країнах соціальний діалог поширюється і на інших учасників, таких як громадські організації та суспільні групи.

Зміст соціального діалогу на національному рівні, перш за все, визначається реаліями соціально-економічного життя і тому може бути різним залежно від потреб суспільства на різних етапах розвитку, проте часто він повинен реагувати на термінові події.

Предметом соціального діалогу можуть бути питання, які належать до компетенції партнерів, у сфері їх діяльності та інтересів [72, с. 20]. У найзагальніших рисах можна сказати, що предметом соціального діалогу є розробка та впровадження соціально-економічної політики держави і регулювання умов праці та працевлаштування, відносин між партнерами і їх взаємними зобов'язаннями.

Класифікація видів соціального діалогу здійснюється за такими критеріями:

– сфера діяльності (соціальна, економічна, політична, наукова, культурна, релігійна та ін.);

– рівень управління (локальний, територіальний, галузевий, національний, міжнародний);

– характер (конструктивний, деструктивний);

– зміст (інформаційний, тематичний);

– час протікання (одноактний, пролонгований, постійний);