Розділ VII. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

На основі аналізу і систематизації наукових праць слід виділити основні принципи регулювання трудових відносин [108, с. 15; 143, с. 19-21].

Принцип рівності прав і можливостей суб'єктів трудових відносин, що полягає в рівності прав і можливостей суб'єктів для досягнення своїх цілей, сприянні підвищенню продуктивності праці, регулюванні якості трудового життя.

Принцип солідарності, який базується на одностайності, єдності і спільності інтересів суб'єктів трудових відносин, досягненні згоди прийняття суспільно важливих рішень у соціально-трудовій сфері.

Рис. 7.2. Система взаємної відповідальності суб'єктів соціально-трудових відносин

Принцип соціального партнерства, який забезпечує узгодження інтересів між трудовими колективами і профспілками, з одного боку, роботодавцями – з другого, державою – з третього, які складаються із взаємних консультацій, переговорів і примирних процедур, будуються на основі свободи і трипартизму, багаторівневого співробітництва, обов'язковості виконання угод з метою захисту інтересів працівників, роботодавців і держави з питань регулювання трудових відносин.

Принцип правової регламентації. Відповідно до цього принципу регулювання трудових відносин має відповідати вимогам і нормам державного законодавства з метою реалізації прав і гарантій суб'єктів, особливо найманих працівників. Законодавство формулює соціально-трудові стандарти та нормативи, які приймаються з метою регулювання всіх елементів системи, реалізації прав і гарантій працівника, роботодавця та держави. На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціально-трудових гарантій: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, величина межі індексації грошових доходів громадян, пільги щодо оплати житлово- комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їхнього надання тощо.

Принцип наукової обґрунтованості полягає в тому, що всі дії щодо регулювання трудових відносин мають здійснюватися на підставі наукових методів і підходів.

Принцип ефективності, відповідно до якого регулювання трудових відносин має досягти поставлених цілей за мінімального терміну з мінімальними витратами матеріальних засобів та людської енергії.

Принцип відповідальності. Відповідно до концепції нашого дослідження, раціонально виділити принцип відповідальності, яким має бути пронизана діяльність кожного суб'єкта трудових відносин. Відповідальність виступає як діалектична єдність економічних, соціальних і політичних підходів цілісного характеру і узгодженості інтересів всіх суб'єктів трудових відносин. Відповідно до цього принципу, регулювання трудових відносин має ґрунтуватися на основі пошуку компромісу інтересів, що повною мірою відповідають потребам національного господарства, шляхом розвитку і удосконалення всього комплексу економічних, організаційних, соціальних, політичних та інших заходів.

Функціонування механізму регулювання трудових відносин здійснюється за допомогою формальних і неформальних інститутів, котрі забезпечують реалізацію інтересів суб'єктів [105].

У системі формальних інститутів виокремлено економічні, соціальні, правові та політичні інститути, де економічні інститути виконують регулятивні функції, пов'язані з організацією й управлінням процесами життєдіяльності, матеріального та соціального відтворення робочої сили, соціальні виконують функцію соціалізації і відтворення соціальної структури суспільства, правові виконують функцію ціледосягнення, затвердження певних "правил гри", за якими відбувається взаємодія між суб'єктами соціально-трудових відносин, політичні визначають владну ієрархічну структуру суспільства, способи прийняття рішень і контролю.

Система неформальних інститутів соціально-трудових відносин формується на основі взаємозалежних інститутів-норм, характерних для ринкової економіки: довіри, емпатії, свободи, легалізму й відповідальності. Інститут довіри передбачає очікування певних вчинків від своїх контрагентів, що впливають на рішення, які приймає суб'єкт соціально-трудових відносин. Інститут емпатії базується на розумінні інтересів і намірів контрагентів у системі відносин праці. Інститут свободи ґрунтується на здатності окремого суб'єкта соціально- трудових відносин робити свій раціональний вибір на основі довіри та емпатії. Інститут легалізму відображає повагу до законів і готовність їх дотримуватися суб'єктами соціально-трудових відносин. Інститут відповідальності розглядається як результат прагнення економічних суб'єктів до максимізації власної корисності через підпорядкування своїх дій до існуючих в суспільстві норм і цінностей, до інтересів інших суб'єктів [214, с. 175].

Особливе місце в механізмі регулювання соціально-трудових відносин посідають інструменти регулювання, які на всіх рівнях економічних відносин передбачають угоди і договори, націлені на узгодження інтересів суб'єктів відносин праці; на державному рівні – соціально-економічними програмами, спрямованими на регулювання зайнятості, соціального захисту працівників, основ оплати праці, розвиток науки і освіти, розширення купівельної спроможності населення; на рівні роботодавців – програмами формування оплати праці найманих працівників, розвитку персоналу, мотивування саморозвитку персоналу, соціальні пакети і соціальні програми, спрямовані на підвищення відповідальності найманих працівників.

Системоутворюючу роль у вирішенні проблеми формування відповідальних трудових відносин відіграє соціально-економічне програмування. Результатом державного соціально-економічного програмування є розроблення й реалізація державних програм соціально-економічного розвитку. Саме державні програми об'єднують в собі механізми, активізація яких дозволяє вирішувати питання, що виникають у соціально-трудовій сфері. Особливим ресурсом державних економічних програм є їхня комплексність, здатність об'єднувати необхідні об'єктивні і суб'єктивні чинники досягнення поставленої мети і наявність механізму відповідальності за їхнє виконання [189, с. 383]. З метою створення стабільних умов розвитку соціально- трудової сфери актуальними можуть бути визначення пріоритетних напрямків діяльності державних соціально-економічних програм, зокрема у сфері забезпечення ефективної зайнятості, захисту найманих працівників, регулювання загальних основ оплати праці, подолання невиправдано заниженої ціни праці, підвищення рівня її продуктивності, розвитку наукової галузі, повернення науці провідних позицій в економічному розвитку країни, розвитку освіти як галузі, що формує людський капітал.

Ефективна зайнятість, притаманна справедливому демократичному суспільству, передбачає надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення потреб; саме така зайнятість дозволяє кожному бажаючому реалізувати свої сутнісні сили у процесі праці, а також є надійним чинником соціального захисту. В умовах структурної перебудови економіки державна політика зайнятості населення має бути спрямована на формування цивілізованого ринку праці, який передбачає збалансування попиту на робочу силу (через створення робочих місць необхідної кількості та якості) та пропозиції робочої сили (через створення умов для її професійної підготовки, гідних умов праці). Інструментом реалізації державних програм є територіальні (регіональні) програми зайнятості, які розробляються на визначений прогнозований період.

Разом з тим програма передбачає посилення відповідальності центральних та місцевих органів виконавчої влади і соціальних партнерів за реалізацію політики зайнятості.

З урахуванням вищезазначеного, ще одним напрямком програми державного втручання в соціально-трудову сферу є захист найманих працівників. Це потребує реалізації заходів, які запобігатимуть падінню індексу людського розвитку і сприятимуть його підвищенню. Це підвищення тривалості життя населення (через розвиток системи охорони здоров'я, медичного обслуговування населення), підвищення рівня і якості освіти (через реформу системи освіти), покращення життя (через встановлення і підтримання суспільно прийнятних норм, нормативів і стандартів життя членів суспільства, збереження природного довкілля).

Реалізація програми регулювання загальних основ оплати праці є важливим завданням держави у сфері формування відповідальності суб'єктів трудових відносин. Основним елементом державного регулювання оплати праці є регулювання мінімальної заробітної плати. Відповідно до законодавства України, мінімальна заробітна плата повинна встановлюватися в розмірі, не нижчому, ніж вартісна величина межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. Тому виникає потреба визначення в законодавчому порядку мінімальних розмірів гарантованої заробітної плати як стартової ціни простої малокваліфікованої праці з орієнтацією на її зближення з величиною середнього прожиткового мінімуму і подальше його підвищення. За визначенням експертів Євросоюзу, мінімальна зарплата має становити 2-2,5 прожиткових мінімумів, і при цьому вона в більшості країн світу становить 35-40% від середньої. Державне регулювання оплати праці полягає також у запроваджені тарифної системи, єдиних тарифних умов, що вимагає від державних органів уточнення параметрів Єдиної тарифної сітки відповідно до величини прожиткового мінімуму.

Для відновлення довіри до держави і формування відповідальності виникає потреба щодо розроблення концепції реформування оплати праці в Україні, відповідно до якої оплата праці буде залежати від обсягів виробництва, продуктивності праці, фінансової стабілізації підприємств тощо. Така політика потребує, по-перше, поступового введення на підприємствах гарантованого мінімуму оплати праці; по-друге, закріплення цього положення в генеральній угоді, одночасно обов'язкового включення цього положення в усі інші види колективних договорів щодо гарантування мінімальної оплати праці з індексацією, залежно від зростання цін; по-третє, звільнення мінімальної заробітної плати від функцій регулювання соціальних трансфертів та фіксації в Кодексі законів про працю обов'язковості її гарантування з боку роботодавців; по-четверте, скорочення майнового розшарування, необґрунтовано високих різниць і зрівнялівки в доходах шляхом введення системи прогресивного оподаткування із збільшенням прогресії ставок більше за середню оплату праці й посилення податкової дисципліни.

Для загального покращення стану оплати праці в суспільстві необхідно забезпечити зміну ставлення людини до мотивування праці, підвищити відповідальність суспільства. Така політика потребує створення такої концепції відновлення довіри до держави, яка за допомогою закладів освіти й державних інститутів поширюватиме ідею необхідності праці людини, її вплив на суспільство та національну безпеку, а також забезпечить державне гарантування сумлінної праці та її гідної винагороди протягом усього життя. Важливе значення в цьому аспекті має професійне навчання кадрів, у тому числі на виробництві за рахунок коштів роботодавців через відновлення та удосконалення системи професійного навчання кадрів, законодавче закріплення відповідальності роботодавців за належний рівень кваліфікації найманих працівників; професійне навчання зареєстрованих безробітних за рахунок фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття з метою забезпечення їхньої подальшої зайнятості; самоосвіта і професійне навчання фізичної особи за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та кар'єри.