Розділ I. СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК ЧИННИК СТІЙКОГО РОЗВИТКУ

Ці два підходи є цілком протилежними. їх логічним продовженням стала "концепція розумного егоїзму" ("концепція освіченого егоїзму"), що є компромісним варіантом поєднання двох попередніх підходів [128, с. 26]. Згідно з нею підприємство повинно обирати такі напрямки соціальної діяльності, які дозволять вирішувати соціальні проблеми, а також у майбутньому покращать його економічні результати. Компанія, займаючи соціально відповідальну позицію, у подальшому отримує вигоду внаслідок зниження майбутніх ризиків. При цьому у довгостроковій перспективі витрати на соціальні ініціативи доцільно розглядати як соціальні інвестиції.

Четвертий підхід, який отримав назву "концепції підприємства – соціального гаранту", відповідав командно-адміністративній моделі економіки (зокрема СРСР). Відповідно до цієї точки зору, компанія має ряд суспільних обов'язків і володіє об'єктами соціальної інфраструктури. Ця концепція отримала свій розвиток в умовах, коли не існувало розвиненої системи соціальних закладів, і заходи щодо її формування були передані підприємствам. Ситуація у державі характеризувалася недостатньою ефективністю розподілу соціальних благ та складністю утримання великої кількості непрофільних активів для підприємств. Така концепція, на відміну від інших, не отримала подальшого розвитку у зв'язку з переходом країн, у яких вона була розповсюджена, до ринкових відносин.

На третьому рівні розглядаємо моделі корпоративного управління компаній, що характеризуються обраними підходами до впровадження принципів соціальної відповідальності [141, с. 84-88]. "Концепція корпоративного егоїзму" стала основою для моделі "компанії власників" (shareholders company). Згідно з цією моделлю персонал розглядається як продавець своєї робочої сили і отримує лише заробітну плату. Усі соціальні потреби працівники повинні задовольняти за рахунок заробітної плати, тому компанії не слід проводити соціальні заходи. Це функція держави, а підприємство бере участь у вирішенні соціальних проблем, утворюючи робочі місця, сплачуючи заробітну плату, задовольняючи потреби суспільства у якісних товарах і послугах та сплачуючи податки [222, с. 19].

"Концепція розумного егоїзму" отримала подальший розвиток у вигляді моделі "компанії учасників" (stakeholders company). У межах цієї моделі компанія сприймається як соціальна спільнота, яка в ході своєї діяльності вимушена взаємодіяти з колом інших сторін (такими як власники, акціонери, інвестори, менеджери, наймані працівники, органи влади, місцева громада постачальники, споживачі), а соціальна відповідальність є підсумковим результатом їх взаємодії. Зміст даної моделі полягає у тому, що усі персони та організації, які прямо чи опосередковано пов'язані з компанією, не тільки підтримують певні відношення і зв'язки, але і утворюють поєднану загальними інтересами спільноту [222, с. 19].

Важливим є питання про застосування категорії "розвитку" по відношенню до терміну "соціальна відповідальність". Аналіз сутності існуючих визначень поняття "соціальна відповідальність" і суміжних понять вказує на семантичну розбіжність між ними. Відповідно до визначень соціальна відповідальність може трактуватися різнобічно: як зобов'язання, як концепція, як характеристика компанії, як добровільна діяльність, як етичний принцип, як здатність впливати на інші соціально-економічні суб'єкти, як спосіб ведення бізнесу і, навіть, як громадський рух.

Використовуючи категорію "розвитку" по відношенню до соціальної відповідальності, необхідно довести, що даний термін описує саме об'єкт (чи систему об'єктів), а не є лише його окремою характеристикою. "Розвиток – необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. Лише одночасна наявність всіх трьох зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

– оборотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

– відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу;

– при відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес позбавляється характерної для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозалежної лінії" [94, с. 561].

Для категорії соціальної відповідальності характерна нечіткість визначень, що має наслідком розширення і розмивання поняття соціальної відповідальності. Потрібно зауважити, що такі розбіжності в першу чергу пов'язані з протиріччям поняття "відповідальності" як обов'язку відповідати за свої вчинки і дії, і поняття "соціальної відповідальності", як діяльності підприємства, яка носить добровільний характер і не передбачає негативних санкцій.

Інституціоналізація – процес формалізації соціальних відносин, перехід від неформальних відношень (об'єднань, угод переговорів) та неорганізованої діяльності до створення організаційних структур з ієрархією влади, регламентацією відповідної діяльності, тих чи інших відносин, їх юридичною легалізацією [155, с. 125]. Відповідно до визначення розглянемо організаційний та нормативний напрями інституціоналізації соціальної відповідальності підприємств, а також напрям формування національних моделей соціальної відповідальності.

Організаційне закріплення соціальної відповідальності відбувається шляхом створення установ та організацій, що розповсюджують принципи соціальної відповідальності. Тенденція враховувати соціальні та екологічні показники при виборі об'єктів інвестування проявилася у 1998 році, коли була розроблена система показників сталого розвитку, що формують світовий індекс Доу-Джонса по компаніях, що підтримують концепцію сталого розвитку (Dow Jones Sustainability Group Index). У 2001 році був впроваджений аналогічний індекс для європейських компаній (DJSI STOXX) [217, с. 132].

Також у 2001 році на Лондонській біржі на основі індексу FTSE (Financial Times Stock Exchange) був упроваджений новий індекс FTSE4Good. Додаткові критерії для входження до цього індексу – це проведення заходів по захисту оточуючого середовища, формування відносин з акціонерами та дотримання прав людини [217, с. 134].

Процес інституціоналізації соціальної відповідальності на міжнародному рівні відбувається у вигляді утворення міжнародних організацій. У 1996 році була утворена "Європейська бізнес-мережа – СВ Європа" (European Business Network – CS Europe), головними завданнями якої були популяризація ідей та розповсюдження досвіду впровадження принципів соціальної відповідальності. У 1997 році при підтримці "Програми ООН по навколишньому середовищу" утворена "Глобальна ініціатива зі звітності" (Global Reporting Initiative), сферою діяльності якої було розроблення стандартів звітності підприємств та покращення якості звітування у галузі стійкого розвитку [61, с. 17]. У 2000 році був утворений "Глобальний договір" (Global Compact), учасниками якого стали компанії усього світу. У межах цього утворення були сформовані принципи (що регулювали трудові відносини, екологічні аспекти діяльності компанії та дотримання прав людини), яких зобов'язались дотримуватися члени організації [121, с. 10].

Також процес інституціонального оформлення соціальної відповідальності включає нормативне закріплення, яке відбувається шляхом розроблення та впровадження законодавчих ініціатив, стандартів соціальної відповідальності та передбачає підготовку соціальної звітності [225, с. 34-35].

На рівні окремих держав процес інституціоналізації відбувається шляхом формування національних моделей соціальної відповідальності. Основною характеристикою усіх національних моделей є вибір установ, що відіграють пріоритетну роль при формуванні комплексу заходів щодо участі бізнесу в житті суспільства. Соціальні вимоги до підприємств можуть надходити від офіційних або неофіційних суспільних інститутів, або самостійно визначатися представниками бізнес-спільноти. У першому випадку відбувається регламентація участі бізнесу в суспільному житті за допомогою комерційного, екологічного, трудового, податкового законодавства. У другому випадку міра соціальної активності визначається підприємством самостійно.

Існує декілька національних моделей соціальної відповідальності, кожна з яких відповідає національним традиціям, напрямкам розвитку економіки, стилям управління, суспільно-економічному укладу, особливостям функціонування громадських інститутів та правовим нормам конкретних країн. Розглянемо основні національні моделі соціальної відповідальності.

Основною особливістю американської моделі є значна ініціатива бізнес-спільноти, відносно слабке регулювання з боку держави і другорядна роль громадських організацій [55, с. 52]. Американський уряд переносить рішення великої кількості соціальних проблем на місцевий рівень. У таких умовах місцева влада вимушена активно взаємодіяти з місцевим бізнесом. У США розповсюджена практика використання корпоративних фондів, за допомогою яких вирішуються соціальні проблеми за визначеними напрямками. Основними напрямками соціальної діяльності є пенсійні, освітні, медичні програми.

Соціальні ініціативи знаходять підтримку з боку держави у вигляді податкових пільг. Така модель соціальної відповідальності передбачає свободу підприємств у визначенні рівня залучення до вирішення соціальних проблем. Разом з цим використовуються законодавчо закріплені механізми, що стимулюють підприємства й дозволяють зменшити державне втручання.

Таким чином, можна окреслити специфічні риси цієї моделі [121, с. 74]: