Розділ «Глава 6 ТАЇНСТВО ПРИНОШЕННЯ»

ТАЇНСТВО ПРИНОШЕННЯ

І ходіть у любові, за прикладом Христа, що полюбив вас і видав себе за вас, як принос та жертву приємного Богові запаху.

(Еф. 5, 2)

І

Хліб і вино. Приносячи й кладучи на престол ці смиренні людські дари – нашу земну їжу й пиття, – ми здійснюємо, часто й не думаючи про це, те найдавніше, найспоконвічніше священнодійство, яке від перших днів людської історії було серцевиною кожної релігії, – ми приносимо жертву Богові. "Авель був вівчар, а Каїн порав землю. По якомусь часі Каїн приніс Господові жертву з плодів ріллі. Та й Авель приніс жертву – з первістків свого дрібного скоту" (Бут. 4, 2-4).

Про жертви й жертвопринесення написані тисячі книжок. Їм давали й дають найрізноманітніші пояснення. Богослови, історики, соціологи, психологи – кожен зі свого погляду намагаються з’ясувати суть жертви, виводячи її – хто зі страху, хто з радости, хто з низьких, хто з високих причин. І якою б не була цінність усіх цих пояснень, безперечним залишається, що де б і коли б людина не зверталася до Бога, вона постійно відчувала потребу принести Йому в дар і жертву найдорожче з того, що вона мала, найнасущніше для свого життя. Від днів Каїна й Авеля кров жертв щоденно червонила землю, і дим усепалення безперестанку здіймався до неба.

Нашу витончену свідомість жахають ці криваві жертви, ці первісні релігії. Однак чи не забуваємо й не втрачаємо ми в нашій витонченості чогось найосновнішого, первинного, того, без чого немає й релігії? Бо на останній своїй глибині релігія – це не що инше, як прагнення Бога: "Душа моя жадає Бога, Бога живого..." (Пс. 41, 3). І про це прагнення ліпше знали "первісні" люди, глибше його відчували, – і тому навіки висловив псалмоспівець, – аніж знає сучасна людина зі своєю спіритуалізованою релігією, абстрактним моралізмом і виснажливим інтелектуалізмом.

Захотіти Бога... Це означає, передусім, усім єством дізнатися, що Він є, що поза Ним – темрява, порожнеча й безглуздя, бо в Ньому й тільки в Ньому – і причина, і сенс, і мета, і радість усього сущого. Це означає, далі, полюбити Його всім серцем, усім розумом, усім єством. І це означає, нарешті, відчути й пізнати всю безконечну нашу відірваність від Нього, нашу страшну вину й самотність у цій відірваності. Дізнатися, що в підсумку є лише один гріх: не захотіти Бога й відірватися від Нього, і є тільки одне горе – "не бути святим" (Leon Bloy), не мати освячення: єдности з єдиним Святим...

Але там, де є це прагнення Бога, це усвідомлення гріха й ця туга за справжнім життям, там неодмінно є жертва. У жертві людина віддає себе й своє Богові, тому що, пізнавши Бога, вона не може не любити Його, а полюбивши – не прагнути до Нього й до єдности з Ним. А оскільки на цьому шляху до Бога стоїть гріх, то у своїй жертві людина шукає також і прощення, і спасіння; вона приносить її, щоб умилостивити за гріхи, вона вкладає в неї весь біль і муку свого життя, щоби стражданням, кров’ю, смертю, врешті-решт, спокутувати свою вину й возз’єднатися з Богом. І як би не затемнювали й не примітивізували релігійну свідомість, як грубо, утилітарно, по-язичницьки не розуміла б людина свою жертву й те, в ім’я чого, й Того, Кому вона приносить її, в основі її незмінно залишалося споконвічне, незнищенне в людині прагнення Бога. І у своїх жертвах, у цих безконечних приношеннях, закланнях, усепаленнях, людина, нехай наосліп, нехай дико й первісно, але шукала й прагнула Того, Кого не може перестати шукати, бо "для Себе створив нас Бог і не заспокоїться серце наше, поки не знайде Його" (бл. Августин).

II

І, однак, усі ці жертви були безсилими знищити гріх і відновити повноту втраченої людиною єдности з Богом. Про них усіх, а не лише про старозавітні жертви, можна сказати словами Послання до Євреїв: вони ніколи не зможуть "зробити досконалими тих, які приступають до Бога. Чи ж їх не перестали б приносити, коли б ті, що служать, очистившись раз і назавжди, не мали більше ніякої свідомости гріхів" (10, 1-2). Вони були безсилими тому, що, хоча й прагнули Бога та єдности з Ним, самі залишалися під законом гріха. А гріх – це не провина, яку можна загладити й спокутувати, сплативши нехай навіть найвищу ціну. Гріх – це, передусім, відірвання від Бога самого життя, і тому – таке падіння й розпад його, в яких ціле воно, а не тільки окремі гріхи, стало гріховним, смертним і "смертним покровом". І немає, і не може бути в цього занепалого життя, повністю підпорядкованого законові гріха, сили саме себе зцілити й відродити, знову наповнити життям, знову зробити освяченням... У ньому залишаються порив, прагнення, розкаяння, і їх людина вкладає у свою релігію і у свої жертви, але й релігія ця, і жертви не можуть урятувати людину від поневолення гріхом і смертю, як не може той, хто падає в прірву, сам зупинити свого падіння, похований живим сам звільнити себе, мертвий сам воскресити себе. Спасти, саме спасти, – бо спасіння, а не просто допомоги потребує наше життя, – може тільки Бог. Лише Він може здійснити те, за що всі жертви залишаються безсилим молінням, сподіванням, прообразом, передбаченням чого всі вони були. І Він здійснив це в останній, досконалій і всеосяжній жертві, в якій віддав Він Сина Свого єдинородного, щоби спасти світ, у якій Син Божий, ставши Сином Людським, приніс Себе в жертву за життя світу.

У цій жертві сповнилося й здійснилося все. У ній, передусім, очищено, відновлено, об’явлено в усій своїй сутності й повноті саму жертву, її споконвічний сенс як досконалої любови й тому досконалого життя, яке полягає в досконалій самовіддачі: у Христі "так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого...", і в Христі – так полюбила людина Бога, що віддала себе до кінця, і в цій двоєдиній віддачі нічого не залишилося не відданим і у всьому запанувала любов – "любов Отця, що розпинає, любов Сина, яку розпинають, любов Духа – що торжествує хресною силою" (митрополит Філарет Московський). У цій жертві, далі, тому що була вона тільки любов’ю й тільки в любові, засяяло й було подароване прощення гріхів. І, нарешті, в ній було здійснено й втамовано споконвічну спрагу людини за Богом: Божественне життя стало нашою поживою, нашим життям... Усе те, що свідомо або підсвідомо, наосліп, частково спотворено, людина вкладала у свої жертви, все те, на що сподівався від них, і те, що не могло "прийти в людське серце", все це було сповнено, здійснено й даровано одного дня – раз і назавжди – в цій жертві всіх жертв.

Натомість остання й найрадісніша таїна її в тому, що Христос дарував її нам, новому, в Ньому відродженому й із Ним поєднаному людству: Церкві. У цьому новому житті, Його житті в нас, нашому в Ньому, Його жертва стала нашою жертвою, Його приношення нашим приношенням. "У Мені перебувайте – а Я у вас!" (Йо. 15, 4). Що ж це означає, як не те, що Його життя, сповнене Ним у Його досконалій жертві, даровано нам як наше життя, як єдино-справжнє життя, як сповнення споконвічного Божого задуму щодо людини? Бо якщо життя Христа – приношення й жертва, то й наше життя в Ньому й усе життя Церкви – приношення й жертва. Приношення самих себе й одне одного й усього світу, жертва любови та єдности, хвали й вдячности, прощення й зцілення, причастя та єдности.

І тому ця жертва, приносити яку дано й заповідано нам, і в приношенні якої здійснює себе Церква, як життя Христа в нас і наше в Ньому, не є новою, "иншою" жертвою стосовно тієї, єдиної, всеосяжної й неповторної, яку Христос приніс один раз (Євр. 9, 28). Сприйнявши й поєднавши в Собі все "небесне й земне" (Еф. 1, 10), наповнивши Собою все, будучи Життям самого життя, Христос усе приніс Богові й Отцю; в Його жертві – прощення всіх гріхів, уся повнота спасіння й освячення, здійснення й тому узагальнення всієї релігії. І тому нові, инші жертви не потрібні, вони неможливі саме тому, що єдиною й неповторною Христовою жертвою наше життя відновлюється, відроджується й сповнюється як приношення й жертва, як можливість завжди перетворювати наші тіла й усе наше життя на "жертву живу, святу, приємну Богові" (Рим. 12, 1), "А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім, на святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, через Ісуса Христа" (1 Пт. 2, 5). Нові жертви непотрібні, бо в Христі ми "маємо доступ до Отця" (Еф. 2, 18). Однак доступ цей у тому й полягає, що в ньому саме наше життя стало приношенням і жертвою, "росте святим храмом у Господі" (Еф. 2, 21), перетворилося на радість приношення себе й одне одного, і всього творіння Богові, що покликав нас у "Свій чудесний світ". Цим приношенням живе, в ньому саму себе здійснює Церква. Знову й знову приносячи цю жертву, ми кожен раз з радістю дізнаємося, що приносимо ми її Ісусом Христом, що це Він, Котрий нам Себе віддав і в нас перебуває, вічно приносить один раз і навіки принесену Ним жертву. Дізнаємося, що приносячи Богові наше життя, ми приносимо Христа – бо Він – наше життя, життя світу й життя життя, і ми не маємо чого принести Богові, крім Нього. Дізнаємося, що в цьому приношенні "Христос приносить, і Його ж приносять, Христос приймає, і Він же роздає..."

III

Євхаристійне приношення починається з того священнодіяння, яке тепер зазвичай називають "великим входом". Назва ця, до речі, відсутня в служебнику, вторинна. Вона виникла й ввійшла у вжиток тоді, коли первісне значення цього священнодіяння, як саме приношення жертви до жертовника, було частково затемнено, і вхід у вівтар з дарами почав обростати вже знайомим нам зображальним символізмом, коли його тлумачили як образ царського входу Господа в Єрусалим або ж поховання Христа Йосифом і Никодимом тощо.

Головною причиною, яка привела до цього символічного ускладнення великого входу, треба визнати поступове відділення від самої Літургії приготування євхаристійних дарів, тобто приношення в безпосередньому, буквальному значенні цього слова, виокремлення його в окреме священнодійство, що отримало назву проскомидії (від грецького προσκομιδή). У теперішній нашій практиці цю службу здійснюють до Літургії, у вівтарі, самі священнослужителі. Участь у ній мирян зводиться, та й то далеко не всюди, до подавання ними – причому "ззовні", через третіх осіб – своїх проскурок із записками "за здоров’я" й "за упокій".

З богословського погляду, найпримітнішим у проскомидії є її чин, який полягає в певному символічному жертвопринесенні. Приготування євхаристійного хліба здійснюється як заклання Ягняти, вливання вина в чашу як стікання крови й води з ребер розп’ятого Христа і т. д. При цьому очевидно, що весь цей достатньо складний символічний обряд жодним чином не заміняє самої Літургії, приготуванням до якої він є.

Тому неминуче постає запитання: в чому ж сенс цих символів? Який зв’язок цього немовби "попереднього" жертвоприношення з тим приношенням, яке є суттю Євхаристії? Для розуміння Літургії ці запитання надзвичайно важливі, проте у нашому схоластичному богослов’ї їх просто ігнорують; а що стосується літургістів, то їхня відповідь полягає в тому самому посиланні на "символізм", що начебто притаманний нашому богослуженню, яке нічого не пояснює. Натомість, річ у тім, що Літургія всією своєю суттю, всім своїм вкоріненням у Боговоплоченні, і в ньому об’явленому, такому, що прийшло в силі, Царстві Божому, відкидає й виключає протиставлення символу й реальности. Але ось, кожен день протягом сторіч, тисячі священиків, надрізаючи хрестоподібно євхаристійний хліб, виголошують, і треба думати, з благоговінням і вірою, священні слова: "Жертвується Агнець Божий, що бере гріх світу..."