Розділ «Глава 6 ТАЇНСТВО ПРИНОШЕННЯ»

Що ж це? "Просто символ", в якому "насправді" нічого не відбувається, не здійснюється, немає жодної "реальности"? Але тоді дозвольте запитати: для чого він, власне, потрібен? Адже його, оскільки здійснюється він у самотності вівтаря, без присутности мирян, неможливо пояснити навіть педагогічними міркуваннями, як певне повчання. А якщо так, то це питання треба з’ясувати, бо від нього залежить правильне розуміння Євхаристії й жертвоприношення, яке здійснюється в ній.

IV

Хоча це питання не зводиться до самої історії, воно потребує, передусім, розуміння історичних причин, що зумовили розвиток нашої теперішньої проскомидії. Початком цього розвитку є, без жодного сумніву, очевидна для раннього християнства участь усіх членів Церкви у євхаристійному приношенні. У свідомості, в досвіді й у практиці ранньої Церкви євхаристійну жертву не тільки приносять від імени всіх і за всіх, але приносять усі, і тому її основою й умовою є реальне принесення кожним свого дару, своєї жертви. Кожен, хто приходить у зібрання Церкви, приносить із собою все, що, "як дозволяє серце" (2 Кор. 9, 7), він може віддати на потреби Церкви, і це означає – на прохарчування клиру, вдов, сиріт, якими опікується Церква, на допомогу бідним, на все те благодіяння, в якому здійснює себе Церква як Христова любов, як турбота всіх про всіх і служіння всіх усім. Саме в цій жертві любови коріниться євхаристійне приношення, в ній має свій початок, і для ранньої Церкви це настільки очевидно, що, згідно з одним свідченням, діти-сироти, котрі живуть на утриманні Церкви й не мають що принести, беруть участь у цій жертві любови, приносячи воду.

Призначеними служителями благодійности й тому цієї жертви любови в ранній Церкві є диякони. Вони турбуються не лише про матеріяльний добробут спільноти (турбота, до якої в наші дні зводиться майже повністю діяльність різноманітних церковних комітетів і всієї церковної організації), а саме – про любов, як суть церковного життя, про Церкву, як про жертовне й діяльне служіння всіх усім. А оскільки в ранній Церкві місце й служіння кожного в євхаристійному зібранні виражає місце й служіння (літургію) кожного в житті спільноти, то диякони відповідають за прийняття від тих, що приходять, їхніх дарів, за їхнє сортування й за приготування тієї частини їх, яка як вияв цього приношення, цієї жертви любови, утворить "речовину" євхаристійного таїнства. Проскомидію здійснювали у Церкві диякони – а не як тепер, священики – аж до XIV сторіччя, як і саме вони приносили Св. Дари до предстоятеля на початку євхаристійного "піднесення", євхаристії. І хоча про зміну, яка відбулася, ми ще говоритимемо, вже тепер можна зазначити, що якщо в наш час наявність диякона у кожній церковній спільноті перестала сприйматись як необхідна і самоочевидна, як одна з умов повноти церковного життя, і дияконство перетворилося на певний декоративний додаток (особливо під час урочистих архиєрейських служінь), а також на щабель для отримання священства, то чи не тому, що послабилося, якщо не зовсім зникло в нас переживання Церкви як Христової любови, і Літургії – як вияву й сповнення цієї любови.

Поступово, однак, ця первісна, немовби сімейна практика участи всіх у приношенні Дарів почала ускладнюватися й видозмінюватися. Швидке збільшення кількости християн, а ними – особливо після навернення в християнство самої імперії – стали фактично майже всі, зробило практично неможливим приношення у євхаристійне зібрання Церкви всього необхідного для церковної благодійности й для життєвих потреб спільноти. Визнана державою Церква поступово зосередила у своїх руках усю харитативну діяльність суспільства, а відтак не могла не перетворитися на складну організацію. А це призвело до того, що євхаристійне зібрання, яке в ранній Церкві було осердям усього її життя – вчення й оглашення, благодійности й керівництва, перестало бути таким. Благодійність, виділившись поступово в особливу сферу церковної діяльности, перестала зовнішньо залежати від євхаристійного приношення. Тут, однак, ми й підходимо до найголовнішого для розуміння проскомидії. Бо настільки очевидним був у свідомості Церкви внутрішній зв’язок між Євхаристією й "жертвою любови", внутрішня залежність однієї від иншої, що приготування Дарів, переставши бути виявом практичної потреби, залишилося як обряд, у якому ця внутрішня залежність проявлялася, цей внутрішній зв’язок втілювався.

Тут ми знаходимо яскравий приклад того закону літургійного розвитку, згідно з яким зміна зовнішньої форми часто визначається потребою зберегти внутрішній зміст, у цілості зберегти спадкоємність і тотожність досвіду й віри Церкви за всіх змін зовнішніх умов її існування. Хоч яким складним і багато в чому специфічно "візантійським" не був розвиток проскомидії, що набула своєї теперішньої форми лише в XIV сторіччі, для нас важливо те, що вона залишилася й залишається виявом тієї реальности, з якої вона виросла, свідченням органічного зв’язку між Євхаристією й суттю самої Церкви як любови, і тому – жертви й приношення, як сповнення в часі й просторі Христової жертви. Відтак історичний сенс розвитку проскомидії допомагає нам перейти тепер до її богословського сенсу.

V

А сенс цей полягає у тому, що хто б і як би не приносив "речовину" євхаристійного таїнства, тобто хліб і чашу, в них від початку ми наперед упізнаємо жертву Христової любови, Самого Христа, Котрого ми приносимо і Котрий нас у Собі приносить Богові й Отцеві. І те, що ми наперед упізнаємо, те, що до Літургії ми знаємо й тому "відзначаємо" призначеність – хліба бути перетвореним на Тіло Христове, вина – на Кров Христову, становить по суті основу й умову самої можливости євхаристійного приношення.

Справді, ми тому й служимо Літургію, лише тому й можемо служити її, що жертву Христову вже принесено й у ній розкрито й здійснено споконвічний задум Божий щодо світу й людини, щодо їхнього призначення, а тому – і можливости для них – стати жертвою Богові й у жертві цій знайти своє сповнення.

Так, проскомидія – це символ, але – як і все в Церкві – символ, до кінця наповнений реальністю того нового творіння, яке в Христі вже є, але яке в "цьому світі" можна пізнати лише вірою й тому тільки для віри прозорими символами. Коли, готуючись до євхаристійного таїнства, ми беремо в руки хліб і кладемо його на дискос, ми вже знаємо, що цей хліб, як і все у світі, як і сам світ, освячений воплоченням і вочоловіченням Сина Божого, і що освячення це в тому й полягає, що в Христі відновлено – для світу – можливість стати жертвою Богові, для людини – можливість приношення цієї жертви. Що зруйновано й подолано ту їхню самодостатність, яка й становить суть гріха, і яка зробила хліб тільки хлібом – смертною їжею смертної людини, причастям гріха й смерти. Що в Христі наша земна їжа, що перетворюється на наші плоть і кров, на нас самих і на наше життя, стає тим, для чого її було створено – причастям Божественного життя, через яке смертне оповивається безсмертним, і перемога поглинає смерть.

Якраз тому, що Христова жертва, яку один раз принесено і яка все охоплює, до всіх наших приношень, що від неї беруть свій початок і зміст, до Літургії – і "проскомидія", приготування дарів. Бо суть цього приготування у "віднесенні" хліба й вина, тобто нас самих і всього нашого життя, до жертви Христової, до перетворення їх саме на дар і приношення. Реальність проскомидії саме тут – у цьому знаменуванні хліба й вина як жертви Христової, що включає в себе всі наші жертви, приношення нами самих себе Богові. Звідси – жертовний характер проскомидійного чину, приготування хліба як заклання агнця, вина – як стікання крови, звідси – збирання кожен раз на дискос усіх навколо агнця, залучення всіх до Його жертви. І тому тільки коли закінчено це приготування, коли все віднесено до жертви Христової і включено в неї, і видиме для очей віри лежить на дискосі наше життя, "поховане з Христом у Бозі", може початися Літургія: вічне приношення Того, Хто приніс Себе й у Собі все суще – Богові, сходження нашого життя туди – до престолу Царства – куди возніс Його, ставши Сином Людським, Син Божий.

VI

Звичайно, як і багато всього в нашому богослуженні, проскомидія потребує очищення; але якраз не чину, не форми, а того сприйняття її, яке у свідомості віруючих зробило її "тільки символом", уже в розцерковленому, номінальному значенні цього слова. Так, очистити, ліпше сказати – відновити, треба справжній зміст того поминання, яке в розумінні віруючих і духовенства звелося до одного з видів молитви "за здоров’я" й "за упокій", тобто до того самого вкрай індивідуалізованого й утилітарного розуміння церковного богослуження. Тим часом, як значення цього поминання якраз у його жертовному характері, у стосунку всіх нас разом і кожного окремо до Христової жертви, у збиранні й творенні навколо Агнця Божого нового творіння. І в цьому сила й радість цього поминання, що в ньому долаються перешкоди між живими й мертвими, між земною Церквою й небесною, бо всі ми – і живі, і усопші – "померли, й життя наше поховане з Христом у Бозі", бо зібрана на дискосі вся Церква на чолі з Божою Матір’ю й усіма святими, бо всі об’єднані в цьому приношенні Христом Свого прославленого й обожествленного людства Богові й Отцеві. Тому, виймаючи частицю й промовляючи ім’я, не просто за "здоров’я" – своє чи своїх близьких – турбуємося ми, і не про "загробну долю" померлих; ми приносимо й віддаємо їх Богові в жертву "живу й приємну Богові", щоби прилучити їх до "життя вічного" Царства Божого. Ми занурюємо їх у прощення гріхів, що засяяло з гробу, в те зцілене, відновлене й обожествлене життя, для якого створив їх Бог.

Таке значення проскомидійного поминання. Приносячи свої проскурки (приношення), ми "самі себе й одне одного і все наше життя" приносимо й віддаємо Богові. І це приношення реальне, тому що життя це вже сприйняв, уже зробив Своїм Христос і його вже приніс Богові. На проскомидії це життя, і через нього й увесь світ, усвідомлюються знову й знову як жертва й приношення, як "речовина" того Таїнства, в якому здійснює себе Церква як тіло Христове й "повнота того, що виповнює все в усіх" (Еф. 1, 23).

І тому закінчується проскомидія радісним сповідуванням й твердженням. Покриваючи дари на знак того, що воцаріння Христове, об’явлення в Ньому Царства Божого, залишаються "у світі цьому" таїною, знаною, видимою лише вірі, священик виголошує слова псалма: "Господь воцарився, в красу зодягнувся... Відтоді готовий престол Твій... Дивний на висотах Господь". І благословляє Бога, "що так ізволив" – усього цього захотів, усе це здійснив, що дав і дає нам у земному хлібі радісно впізнати й захотіти "небесний хліб, поживу всьому світові, Господа нашого й Бога, Ісуса Христа". І тільки тепер, зрозумівши значення проскомидії, ми можемо повернутися до великого входу, до таїнства приношення.

VII

В "Апології" св. Юстина Філософа, одному з найдавніших описів Літургії серед тих, що дійшли до наших часів, про приношення сказано: "По закінченні молитов... до предстоятеля братії приносять хліб і чашу вина й води". А з "Апостольського передання" св. Іполита Римського ми дізнаємося, що ці дари приносять диякони: "offerent diacones oblationem..." Між цією простою формою приношення і нашим теперішнім "великим входом" відбувся тривалий і складний розвиток євхаристійного чину, про який ми зараз і скажемо кілька слів. Адже якщо літургісти досить добре з’ясували загальний перебіг і послідовність цього розвитку, то про його богословське значення, про виявлення в ньому віри й досвіду Церкви, вони не сказали майже нічого.

У теперішньому чині Літургії приношення містить такі священнодійства:

-  священик читає молитву "Ніхто не достойний";

-  кадить престол, Дари і вірних;