Розділ «Глава 6 ТАЇНСТВО ПРИНОШЕННЯ»

-  співається пісня приношення;

-  відбувається торжественне перенесення Дарів;

-  священик виголошує формулу поминання: "І нехай пом’яне вас Господь Бог у Царстві Своїм...";

-  священик кладе Дари на престолі, покриває їх "воздухом" і ще раз їх кадить;

-  священик читає "Молитву приношення після положення Божественних Дарів на престолі".

Оскільки у кожному з цих священнодійств виражається один із аспектів цілого, тобто приношення Церкви, кожне з них потребує бодай короткого пояснення.

VIII

У ранніх рукописах над молитвою "Ніхто недостойний" (а ми знаходимо її вже в знаменитому Codex Barberini VIII сторіччя) є такий напис: "Молитва, якою священик молиться за себе, здійснюючи вхід Святих Дарів". І справді, особливість цієї молитви полягає в тому, що, на відміну від усіх инших молитов Літургії, нею священик молиться особисто й за себе, а не від нашого імени – зібрання Церкви:

Споглянь на мене, грішного й непотрібного раба Твого, і очисти мою душу й серце від совісти лукавої. І зроби мене спосібним, силою Святого Твого Духа, одягненого благодаттю священства, стати перед цією Твоєю святою трапезою і священнодіяти святе і пречисте Твоє Тіло і чесну Кров...

Ця особливість тому заслуговує на увагу, що, при неправильному її розумінні, в ній можна легко знайти підтвердження того протиставлення священика – зібранню Церкви, того ототожнення служіння зі самим лише духовенством, яке вже давно зі західного богослов’я перейшло в наше і, на жаль, міцно закріпилося в побутовому благочесті. Хіба ж не стало загальноприйнятим явищем пов’язувати слова "служить", "здійснює", "приносить" – тільки зі священиком, а мирян сприймати як елемент, який є пасивним у цьому служінні, який бере участь у службі тільки через молитовну присутність? Таке слововживання невипадкове. Воно відображає глибоке викривлення самої церковної свідомости, сприйняття нею вже не тільки Літургії, але й самої Церкви. У ньому відобразилося те розуміння Церкви, яке з кожним сторіччям посилювалося, і згідно з яким її розуміють, передусім, як "обслуговування" духовенством мирян, задоволення клиром "духовних потреб" вірних. Саме в цьому сприйнятті Церкви потрібно шукати причину тих двох хронічних захворювань церковної свідомости, що червоною ниткою проходять через усю історію християнства: "клерикалізму" і "лаїцизму", який зазвичай набуває форми "антиклерикалізму".

У зв’язку з цим, однак, для нас важливо, що ця "клерикалізація" Церкви, зведення служіння в ній до самого лише духовенства і, відповідно, атрофія мирянської свідомости, спричинили справді трагічне відмирання жертовного сприйняття самої Церкви і Таїнства Церкви – Євхаристії. Впевненість у тому, що священик служить за мирян і, так би мовити, замість них, призвела до переконання, що він служить для них, щоби задовольнити їхні "релігійні потреби", наче підпорядкований їхньому релігійному "замовленню". Ми вже бачили це на прикладі проскомидії, де виймання частиць при поминанні почало сприйматися не як наше перетворення самих себе й одне одного на "жертву живу, святу, приємну Богові", а як спосіб задовольнити певну особисту потребу – в "здоров’ї", в "упокоєнні"... Але цей приклад можна було б застосувати й щодо всього життя церковної спільноти, щодо всієї її психології. Переважна більшість мирян (і їх у цьому підтримує, на жаль, надто часто і духовенство, і єрархія) відчуває, що Церква існує для них, але не відчуває себе Церквою тих, що "перетворені" і завжди перетворюються на жертву і приношення Богові, на учасників жертовного служіння Христа.

Про все це ми вже говорили в главі про "вірних", і якщо повертаємося до цього тепер, то тільки тому, що з молитви священика "за себе", з якої починається євхаристійне приношення, можна, за неправильного її розуміння, зробити висновок, що це приношення здійснює тільки священик. Але саме тому так важливо зрозуміти її справжній сенс. А він полягає не в протиставленні священика зібранню, мирянам, і не в якомусь відокремленні їх одне від одного, а в ототожненні священства Церкви зі священством Христа, єдиного Священика Нового Завіту, Котрий, через приношення Себе, освятив Церкву і дав їй частку в Своєму священстві й у Своїй жертві:

Ти бо єси той, хто приносить, і кого приносять, і хто приймає, і кого роздають, Христе Боже наш...

Передусім зауважимо, що – знову ж таки, на відміну від євхаристійної молитви загалом, яка, як ми побачимо, приноситься Богові Отцю, – ця молитва звернена особисто до Христа. Чому? Тому, звичайно, що саме в цей момент євхаристійного священнодійства, коли наші дари, наше приношення приноситься до престолу, Церква стверджує, що це приношення здійснює Христос ("Ти бо єси той, хто приносить") і що це приношення жертви, яку Він раз приніс і завжди приносить ("і кого приносять"). Утверджувати цю тотожність, являти і здійснювати її в таїнстві Євхаристії – покликання і призначення лише священика. Але, однак, у тому й значення цієї дивовижної молитви, що він може здійснювати це служіння тільки тому, що священство священика не "його", не "инше" стосовно священства Христа, а те саме єдине й нероздільне священство Христове, яке завжди живе, завжди здійснюється в Церкві, Тілі Христовому. А в чому ж полягає Христове священство, як не в тому, щоби поєднувати в Собі всіх людей, що вірять у Нього, як не збирати й не створювати Свого Тіла, як не приносити – в Собі всіх, і в усіх – Себе? Отже, сповідуючи священство, в благодать якого він зодягнувся, як священство Христа, готуючись "священнодіяти" Тіло Христове, тобто показати тотожність нашого приношення з жертвою Христа, священик не лише не відділяє себе від зібрання, а, навпаки, показує свою єдність із ним як єдність Голови й Тіла...

Саме тому молитва його за себе не тільки доречна, але й потрібна, і, так би мовити, очевидна. Адже, і наголосимо на цьому з усієї сили, для православ’я так само чужі як латинська редукція таїнств до їх opere operato, тобто таке розуміння їх, при якому особистість священика (на відміну від "об’єктивного" дару священства, тобто "права" здійснювати таїнства) не має жодного значення у стосунку до їхньої "дієвости", так і зведення їх до "ex opere operantis", до залежности від суб’єктивних якостей тих, хто їх здійснює. Для православ’я це – хибна дилема, один із тих глухих кутів, до яких неодмінно приводить богословський раціоналізм. У православному сприйнятті Церкви однаково очевидні, з одного боку, абсолютна незалежність Божого дару, як даного задарма, від будь-якої земної, людської "причиновости", а з другого – характер цього дару, прийняття якого залежить від того, кому він дається. "Не мірою дає Бог Духа", а тільки в особистому подвигові його засвоює людина, і тільки в міру цього засвоєння діє в ній і дар благодати. І саме розрізнення дарів і служінь у Церкві ("Чи ж усі апостоли? Чи ж усі пророки? Чи всі учителі? , 1 Кор. 12, 29) вказує на відповідність дару "особі" того, хто його отримує, на тайну обрання й поставлення, на заклик, звернений до кожного, здійснити своє покликання, "дбайте пильно про ліпші дари" і про "путь куди значнішу" (1 Кор. 12, 31). І якщо Церква не ставить "справжність" таїнств у залежність від якостей тих, хто покликаний їх здійснювати, бо в такому разі не було б можливо здійснити жодне таїнство, то така ж очевидна для неї залежність повноти церковного життя від міри зростання її членів у прийнятті й засвоєнні отриманих ними дарів. Головна і вічна вада всякої схоластики, всякого богословського раціоналізму – саме в тому, що він наче задовольняється цим питанням про справжність і об’єктивність, і до нього зводить усе вчення про таїнства (та й про саму Церкву), в той час як справжня віра, а тому й сутність кожного покликання, кожного дару полягають у прагненні повноти, й це означає – здійснення кожним і всією Церквою благодати Божої, якої отримали понад міру.

Єдність служіння священика полягає в тому, що він покликаний і призначений бути в Церкві, Тілі Христовому, образом Голови Тіла – Христа, і це означає – тим, через кого продовжується і здійснюється особисте служіння Христа. Не просто Його влада – бо Христова влада є владою любови, і вона невіддільна від Його особистої любови до Отця і до людей, не просто Його священство – бо Христове священство полягає в самопожертві Його Богові й людям, і не просто Його вчення, бо Його вчення невіддільне від Його особи, а сама сутність цього служіння як любови й самопожертви Богові й людям, як пастирства у найглибшому значенні цього слова: пастир може віддати "своє життя за вівці..." А це означає, що саме покликання до священства звернене до особи того, хто покликаний, від неї невіддільне, і що всяке розрізнення "священства" і "особи", при якому священство виявляється чимось у самому собі замкненим і до особи його носія не має стосунку, неправильне, адже викривляє сутність священства як продовження в Церкві священства Христового. "Який піп, така й його парафія" – у цій трохи грубій народній приказці більше правди, ніж в усіх хитромудрих роздумах про "ex opere operato" і "ex opere operantis". Церква не заперечує "справжности" таїнств, які здійснює будь-який "піп" – поганий чи добрий, але знає і всю, справді страшну, залежність церковного життя – від достойности або недостойности тих, кому доручено "будувати Божі тайни".

І тому, коли в євхаристійному таїнстві наступає той момент, коли священик має стати Христом, зайняти те місце в Церкві й у всьому творінні, яке належить лише Христові, й якого Він нікому не передав і не "делегував", коли руками, голосом і всім єством священика буде діяти сам Христос, – як йому не звернутися з цією особистою молитвою до Христа, не визнати своєї недостойности, не благати про допомогу і про "одягнення силою Святого Духа", як не віддати своєї особи Христові, Котрий вибрав її, щоби в ній явити і здійснити Свою присутність і Своє вічне священство? Як не відчути трепету, потреби в допомозі з небес і, головне, відповідальности – ні, не за "об’єктивну дійсність" таїнства, а за "дійсність" його в душах і в житті вірних? Адже якщо "ніхто не достойний" здійснювати це служіння, якщо воно цілковито й до кінця – дар Божої благодати, то тільки тоді, коли ми смиренно усвідомимо цю недостойність, зможемо отримати і засвоїти його.

IX

Про значення кадіння в богослуженні ми вже говорили. Додамо лише те, що в кадінні при приношенні Дарів, тобто до переміни їх на Тіло й Кров Христові, а також і в іменуванні їх спочатку Літургії святими і божественними, виражається те саме "передбачення" їх як жертви Христової, про яке ми щойно говорили у зв’язку з проскомидією. Дари святі й божественні, так само як свята й Божественна Людськість Христова, початок і дар "нового творіння" і нового життя. У новому житті, явленням і здійсненням якого в "світі цьому" покликана бути Церква, творіння перетворюється на дар і жертву, і тільки тому може бути піднесене на небо і стати даром Божественного життя і причастям Тіла і Крови Христових. Тому не тлінній матерії і не плоті й крові смертних людей віддається пошанування фіміамом, а дарові й жертві "живій і приємній", стати якою вони призначені через Боговоплочення, і яку передбачає в них Церква. Тому не "просто" хліб лежить на дискосі, а лежить на ньому все Боже творіння, явлене у Христі як нове творіння, здійснення Божої слави. І не "просто" люди зібралися в цьому зібранні, а нове людство, відтворене за образом "невимовної слави" Того, хто створив його. Йому, цьому людству, яке споконвічно покликане до сходження в Царство Боже, до участи в пасхальній трапезі Агнця і до почести вишнього звання, й віддається шана через кадіння, його як "жертву живу і приємну Богові" знаменує цей дуже древній обряд приготування, освячення і очищення.

X