Розділ «Глава 9 ТАЇНСТВО ВДЯЧНОСТИ»

ТАЇНСТВО ВДЯЧНОСТИ

За все дякуйте...

1 Сол. 5, 18

І

У підручниках з літургіки молитву подяки, до якої як до своєї вершини і здійснення привело нас євхаристійне священнодійство, зазвичай розглядають частинами, які здавна означені латинськими або грецькими назвами: praefatio, sanctus, anamnesis тощо. Такий поділ, що додатково відповідає устроєві і порядкові євхаристійної молитви, міг би бути корисним для розуміння її як здійснення Літургії, і, мабуть, з цією метою й виник він у літургічній науці. Насправді, однак, він призвів, як не дивно, до протилежного результату. У свідомості літургістів і богословів, а вслід за ними й самих вірних, це явище й справді розділило євхаристійну молитву, неначе розбило її на декілька молитов, які, хоча і йдуть одна за одною, але вже не сприймаються як цілісність, як одна і єдина молитва. Що більше, якщо для літургістів предметом вивчення залишаються всі ці частини, їх історична ґенеза, подібність і відмінність між ними в багатьох євхаристійних гимнах, що дійшли до наших часів із давнини, то богослови вже давно всю свою увагу зосередили на тій частині, яку вони ототожнюють з «формулою здійснення тайн», тобто з моментом і формою перетворення євхаристійних дарів.

Фрагментації євхаристійної молитви сприяла, звичайно, й практика таємного, тобто «про себе», читання її священиком, що запанувала в Церкві. Про причини виникнення цієї практики, якої зовсім не було в ранній Церкві, я маю намір розповісти в особливому екскурсі, оскільки це питання складне і його обговорення у зв’язку з цим зайняло б надто багато місця. Зараз тільки скажу, що ось уже декілька сторіч, як народ Божий, миряни, про котрих апостол Петро каже: «Ви ж – рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло» (1 Пт. 2, 9), просто не чують і тому, звичайно, не знають цієї воістину молитви всіх молитов, якою здійснюється таїнство й виконується суть і покликання самої Церкви. Усе, що чують ті, хто молиться, – це окремі виголоси й уривки фраз, зв’язок яких між собою, а иноді й значення, залишаються незрозумілими, як наприклад: «...побідну пісню співаючи, викликуючи, взиваючи і промовляючи...». Якщо ж додам, що у багатьох православних церквах ця молитва, яка стала «таємницею», до того ж, читається за зачиненими царськими вратами, а иноді навіть і за запнутою вівтарною заслоною, то не перебільшу, якщо скажу, що молитва подяки фактично випала з церковного служіння. Миряни, я повторюю, її просто не знають, богослови нею не цікавляться, а священик, змушений читати її очима, під супровід співу – та ще й часто «концертного» – хору, ледве чи здатний сприйняти її в усій повноті, єдності й цілісності. І, нарешті, в самих богослужебних книгах її вже давно друкують саме в роздробленому вигляді, вона поділена крапками там, де за змістом їх не має бути, а також із різними вставками, які потрапили в неї лише з випадкових джерел.

З огляду на таку ситуацію, в якій я, щиро кажучи, не можу не вбачати глибокого упадку, пояснення євхаристійної молитви й потрібно почати з розкриття її єдности, тобто взаємного з’єднання в ній як у нероздільній цілісності всіх тих частин, на які ділить і дробить її і літургічна наука, і, на жаль, богослужебна практика. Бо, повторюю, тільки в цілісності розкриваються її сенс і сила, як таїнотворчого акту, як здійснення таїнства Євхаристії.

Зауважу одразу, що цій єдності аж ніяк не суперечить множинність євхаристійних молитов, які дійшли до нас. У давнину майже кожна церковна область мала свою анафору, тобто форму й текст молитви подяки. Рання Церква, вільна від одержимости одноманіттям, яке розвинулося згодом, це одноманіття аж ніяк не ототожнювала з єдністю. Та й тепер у православній церкві існує дві Літургії – св. Йоана Золотоустого і св. Василія Великого, що відрізняються одна від одної текстом молитви подяки. Тому, коли ми говоримо про єдність цієї молитви, маємо на увазі не зовнішню, словесну єдність, якої ніколи не було в Церкві, а щось незмірно глибше. Ми говоримо про єдність віри і досвіду Церкви, яка й породила всі ці молитви. Бо якими б не були змістові відмінності між ними, всі вони являють і втілюють той самий цілісний досвід, те саме знання, те саме свідчення. Досвід, для визначення якого не вистачає всіх людських слів, і те, що для тих, хто його має – він живе, поширюється і животворить у найкоротших, нечисленних і простих словах.

II

Отже, що ж дає цій головній, справді "тайнотворчій" літургійній молитві єдність, перетворює її на ту цілісність, про яку ми стверджуємо, що в ній і нею здійснюється Таїнство всіх таїнств? На це основне запитання Церква з першого дня свого існування дала відповідь, назвавши не тільки цю молитву, але й усю Літургію одним словом. Це слово – Євхаристія, Благодарення. Так Євхаристією назвала й називає Церква і принесені дари, і молитву, яка їх освячує, і прийняття їх вірними. Причастившись Святих Таїн, ми молимося про те, щоби була нам «подяка ця на здоров’я і веселість...». Звідси випливає, очевидно, що і заклик предстоятеля – "Благодарім Господа", і відповідь на нього зібрання – "Достойно і праведно", належать не до одної лише «ввідної» частини євхаристійної молитви – Praestatio в термінології літургістів, – а є тим початком, тією основою й тим ключем до всього її змісту, поза якими найсвятіше таїнство Євхаристії залишається прихованим від нас. Усе піднесення, анафора, як здавна називається ця частина Літургії, від початку до кінця є благодаренням. Однак, щоби сьогодні, після сторіч забуття, усвідомити значення цього твердження, зрозуміти те, що для ранньої Церкви було радісним і очевидним, не потребувало жодних пояснень, ми повинні спочатку пробитися крізь нашарування тлумачень, в яких ця очевидність загубилася, до початкового християнського сенсу й досвіду благодарення.

Найліпше за все, найповніше можна було би просто сказати: благодарення – це досвід раю. Але слово «рай» також ослабло і вичерпало себе в сучасній християнській свідомості, його, як наївного й примітивного, уникають учені, що тлумачать християнство, і його також треба ніби відкопувати. Однак, можливо, саме тому воно й ослабло, що втратило зв’язок зі своїм церковним звучанням, з тим досвідом раю, у дарі й передчутті якого полягає найпервісніший і найглибший сенс церковного богослуження. «У храмі стоячи, на небі себе уявляємо...». І ось, святкуючи в день Різдва Христового пришестя Бога у світ, Церква співає: «...І Серафим відступає від дерева життя, і я райської поживи причащаюся...». Ось із осяйної глибини пасхальної ночі звертаємо ми до воскреслого Христа переможне твердження: «Ти відчинив нам райські двері...». І ми знову дізнаємося, що рай – це первозданний стан людини й усього творіння, їх стан до гріхопадіння, до вигнання з раю, і їх стан після спасіння їх Христом, обіцяне Богом і у Христі вже дароване, вже відкрите людині вічне життя. Що рай, иншими словами, – це той початок і той кінець, до яких належить і якими визначається й вирішується все життя людини, і в ній – всього творіння. Стосовно яких ми осягаємо і божественне джерело нашого життя, і наше відокремлення від Бога, наше поневолення гріхом і смертю, і наше спасіння Христом, і нашу долю у вічності. Ми створені в раю і для раю, ми вигнані з раю, Христос «вводить нас знову в рай...»

Якщо ж духовним слухом вслухатися, духовним зором вгледітися в цей церковний досвід раю, в загальне свідчення про нього слова Божого, богослуження і святости, яка ніколи не вичерпується в Церкві, то суть цього досвіду, зміст вічного життя, вічної радости, вічного блаженства, для яких ми створені, розкривається нам як триєдність знання, свободи й благодарення. Наголошую, не знання і свободи, а відтак, як чогось відмінного від них, додаткового – благодарення, а знання і свободи, які себе в благодаренні здійснюють, благодарення як повноти знання і свободи, і тому – спілкування, і тому – володіння...

IІІ

«А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного істинного Бога» (Йо. 17, 3). У цих словах Христа – все християнство. Людина створена для того, щоби пізнати Бога, й у пізнанні Бога її справжнє, і тому вічне життя. Але це знання – не те знання, яким чваниться наш розум, переконаний у тому, що він може пізнати все, включаючи Бога, і не знає, що якраз у затуманенні ума й у розпаді справжнього знання – вся глибина і непоправність нашого упадку. І що саме тому знання Бога, про яке як про вічне життя, як про рай, говорить Христос, – це не те розсудливе знання про Бога, яке, яким би формально й об’єктивно правильним воно не було, все одно залишається в межах, і частиною знання грішного й роздробленого, знесиленого гріхом, воно втратило доступ до сутности предмету пізнання і тому перестало бути зустріччю, спілкуванням, єдністю. Відірване від Бога, в своєму буквально божевільному виборі життя не в Богові, а в собі й собою, Адам не перестав «знати про Бога», й це означає – вірити тією вірою, про яку сказано, що «і біси вірують і тремтять». Але він перестав знати Бога, і його життя перестало бути тією зустріччю з Богом, тим спілкуванням із Ним, а в Ньому – й зі всім створінням Божим, про яке, як про сутність раю, йдеться в книзі Буття. А тільки цієї зустрічі – з Богом живим, з Богом як життям життя – прагне й не може не прагнути душа, бо на найбільшій своїй глибині вона сама і є цією спрагою: «Прагне душа моя, – сказано в псалмі, – Бога живого...».

«Ознакою» (ліпше сказати – присутністю, радістю, повнотою) знання Бога, тобто знання-зустрічі, знання-спілкування, знання-єдности, є благодарення. Як неможливо знати Бога і не дякувати Йому, так само неможливо й дякувати Богові, не знаючи Його.

Знання Бога перетворює наше життя на благодарення, благодарення перетворює вічність на життя вічне. «Благослови, душе моя, Господа і, все нутро моє, ім’я святе Його!..». Якщо все життя Церкви є, передусім, одним суцільним поривом хвали, благословення й благодарення, якщо це благодарення підноситься і з радости, і з печалі, з глибини як щастя, так і нещастя, з життя і зі смерти, якщо навіть надгробне ридання перетворюється завдяки ній на хвалебну пісню «Алилуя», то це тому, що Церква і є зустріччю з Богом, що відбулася у Христі, Його – Христа – знання Бога, нам дароване як дар чистого благодарення і райської хвали. Христос «відчинив нам райські двері». Бо, коли все здійснилося, коли засяяли прощення гріхів і перемога над смертю, коли «серафим відступив від дерева життя», тоді залишається тільки хвалити, тільки дякувати. Благодарення, яке, перш ніж стати подякою за що-небудь, за "всі Твої добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні", дається нам саме як чисте благодарення, як блаженна, райська повнота душі, "що споглядає лиця Божого доброту (тобто красу) невимовну", і в цьому знанні знаходить цілісну радість тієї євангельської дитини, не воскресивши в собі якої, ми не зможемо увійти, за словами Христа, до раю Божого Царства.

IV

Цим чистим благодаренням, і саме тому, що воно є справжнім знанням, повнотою душі, яка пізнала Бога, відновлюється і те цілісне знання світу, що розпалося в гріховному відокремленні людини від Бога і також стало всього лиш знанням про світ. Тим «об’єктивним» знанням ззовні, якому, як це раз і назавше довів Кант, безнадійно закритий доступ до «речі в собі», тобто до самої сутности світу і життя, а тому й до справжнього володіння ними.

Але ж для цього володіння була створена, до нього покликана людина, яку Бог призначив у раю царем усього створіння, дав їй владу давати ім’я «всякій душі живій», тобто пізнавати її зсередини, в її першосутності і глибині. Й ось, відновлюється це знання вже не про світ, а світу, тим самим благодаренням, яке, будучи знанням Бога, водночас є пізнанням світу як світу Божого. Пізнанням не тільки того, що все на світі має в Богові свою причину, – на це – в певних межах – здатне і «знання про світ», – але й те, що все на світі й сам світ є дарами Божої любови, одкровенням Бога про Самого Себе, закликом у всьому – знати Бога, через усе – спілкуватися з Ним, володіти всім як життям у Ньому.