Розділ «Глава 3 ТАЇНСТВО ВХОДУ»

ТАЇНСТВО ВХОДУ

Владико Господи Боже наш, що установив на небі чини і воїнства ангелів і архангелів на служіння Твоєї слави, вчини зі входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які сослужать нам і разом славословлять Твою благість...

(Молитва входу)

І

У давнину першим актом літургії після зібрання віруючих був вхід священика.[17] "Коли предстоятель зібрання входить, – пише св. Йоан Золотоустий, – він каже: "Мир усім". Саме входом і з входу починалося священнодіяння, про що до цього часу свідчить наш чин архиєрейської зустрічі. У подальшому, внаслідок різних причин, цей первісний вхід набув иншого "початку", відтак тепер те, що ми називаємо "малим входом", уже більше не сприймається саме як перше, початкове священнодіяння Літургії. Звідси, до речі, й популярне тлумачення його в категоріях "зображального символізму" – як виходу Христа на проповідь тощо. Однак нагадати про первісну практику тут доречно не через якийсь "археологічний педантизм", а тому, що для розуміння Євхаристії ідея входу має воістину вирішальне значення. І все наше дослідження має показати, що сенс Євхаристії полягає у входженні Церкви в Царство Боже, що вся вона є, таким чином, входом, і що приношення, ἀναϕορά, стосується не лише Св. Дарів ("святе приношення в мирі приносити..."), але й самої Церкви, самого зібрання. Бо – повторюю це знову й знову – Євхаристія є таїнством Царства, що здійснюється сходженням і входженням Церкви в небесне святилище.

Оскільки тепер, однак, входові передує певна ввідна частина, яка складається з великої єктенії, трьох антифонів і трьох молитов, ми повинні пояснити, хоча б коротко, як і чому ця "довходова частина" виникла й перетворилася, як загальне правило, на початок Літургії. Почнемо з мирної (великої) єктенії – тобто низки молитовних прохань, якими, згідно з сучасним уставом, починаються всі без винятку літургійні служби Церкви. Ми бачимо її на початку Вечірні, Утрені, чину вінчання, чину похорону, чину освячення води тощо. Мирна єктенія, найімовірніше антіохійського походження, порівняно рано з’являється у візантійському чині богослуження саме як початкова загальна молитва зібраної Церкви. Однак, аж до ХІІ-ХІІІ сторіч, цю єктенію промовляли не як тепер – на початку Літургії, а після входу й співу Трисвятого, що супроводжує його, вхідного молитвословія, яке складається зі сповідування святости Божої: "Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас". У деяких рукописах велика єктенія так і називається "єктенією Трисвятого" або "прошеннями Трисвятого". Це ще раз доводить, що справжнім початком Євхаристійного священнодіяння був саме вхід, тому на своє теперішнє місце – перед антифонами – мирну єктенію було перенесено тоді, коли ці антифони приєднали до Літургії як її початок.

Передусім треба зазначити, що "служба трьох антифонів", тобто об’єднання в одному чині чи послідовності антифонного – поперемінного, двома співаками або хорами – співу трьох псалмів (або трьох груп псалмів), відділених один від одного молитвами, є дуже поширеною у візантійському типі богослуження. Ми бачимо такі антифони і в так званому "Пісенному наслідуванні" (Трипсалміє), тобто в недільному чуванні константинопольського чину, і в службі денного кола: Утрені, Вечірні, Повечір’я тощо. Можна вважати безсумнівним, що до євхаристійного чину їх приєднали саме як "ціле", як богослужбове "наслідування", яке вже існувало окремо від Літургії.

Зазвичай, воно становило частину служби на честь того чи иншого святого або події й виконувалося під час процесії до храму, в якому цю "пам’ять" мали святкувати здійсненням Євхаристії. Треба пам’ятати, що на відміну від нашого теперішнього порядку, згідно з яким кожна парохія богослужбово "незалежна" й всередині себе здійснює весь богослужбовий цикл, у візантійській церкві місто, і особливо, звичайно, Константинополь, розглядався церковно як одне ціле, відтак богослужбовий "Устав Великої Церкви" охоплював усі храми, присвячені кожен тій чи иншій "пам’яті".

У визначені дні церковна процесія (наш теперішній "хресний хід") починалася у Св. Софії й прямувала до храму, присвяченого пам’яті святого, свято якого відзначали, або події, в якому вся Церква, – а не окрема "парохія" – цю пам’ять святкувала. Так, наприклад, 16 січня, в день святкування "Поклоніння оковам св. апостола Петра процесія – за вказівкою "Уставу Великої Церкви" – виходить із Великої Церкви (тобто Святої Софії) і прямує до храму св. Петра, де й здійснюється святкова Євхаристія". Так от, антифони співали під час цієї процесії й закінчували біля дверей храму читанням "молитви входу" й самим входом у храм духовенства й народу Божого для здійснення Євхаристії. Звідси розмаїття антифонів, їхня "мінливість" залежно від події, яка святкується, звідси існування до цього дня особливих антифонів, що виконуються в дні великих Господніх свят тощо... Часом, однак, замість антифонів співали спеціяльні тропарі святому, і тоді "Устав", вказуючи на ці тропарі, наказує: "...I входимо в Церкву св. Петра й співається "Слава" з тим самим тропарем. Антифонів немає, а відразу Трисвяте..."

Отже, навіть на основі цього короткого аналізу, а його можна було б продовжити, видно, що "антифони" були спочатку певною окремою службою, яка здійснювалася до Євхаристії й, спочатку, поза храмом. Вона належала до типу литії (процесії містом), яка була надзвичайно популярною у Візантії, а в теперішньому богослуженні збереглася як литія на Всенощному Чуванні та "хресні ходи". У подальшому, за тією логікою розвитку богослуження, в якій діє своєрідний закон перетворення "особливостей" у "загальне правило", ця служба почала сприйматися вже як невід’ємна частина Євхаристії, як літургійний вияв "зібрання в Церкву". Однак і тут вона була як окрема, вступна частина: патріярх, наприклад, входив у храм тільки після виконання антифонів. Це й сьогодні бачимо в нашій архиєрейській Літургії, в якій архиєрей фактично не бере участи до "малого входу", відтак і початкове "благословення Царства" й усі виголоси роблять священики. Зі всього сказано чітко зрозуміло, як пише католицький фахівець з історії візантійського богослуження, що спочатку "три антифони співали не в храмі, а поза ним, і лише у випадку урочистої процесії. Натомість те, що тепер називається "малим входом", було входом народу й духовенства в храм – або в кінці процесії, або без попередньої процесії".

II

Усе це викликало би лише історичне й археологічне зацікавлення, якби не наголошувало не тільки на тому, що вхід справді є початком Євхаристійного священнодіяння, а й вхідним, динамічним характером цього священнодіяння, Євхаристією – як рухом. Ми більше не живемо в християнському, або, ліпше сказати, в "християнізованому" світі, який міг у літургійних символах – литіях, процесіях і т. д. виявляти свою співвіднесеність із Церквою як шляхом у Царство, а також свою спрямованість до Царства Божого. Наші храми оточені якщо не ворожим, то – "релігійно-нейтральним", "секуляризованим" і байдужим світом. Але тому так важливо, щоби ми усвідомили й відчули ту основну, первісну й незмінну співвідносність Церкви й світу, яка колись, у зовсім инших умовах, знайшла свій літургійний вияв у цих процесіях народу – до храму... Якщо "зібрання в Церкву" передбачає відділення від світу ("через зачинені двері" приходить Христос), то відхід цей, це відділення здійснюється в ім’я світу, заради його спасіння. Бо ми – плоть від плоти й кров від крови цього світу, ми – частина його, й тільки нами й через нас – він прямує до свого Творця, Спасителя й Господа, до своєї мети й здійснення. Ми відділяємося від світу, щоби його принести, піднести до Царства, знову зробити шляхом до Бога й причастям вічного Божого Царства. У цьому – призначення Церкви, для цього її залишено у світі, як частину його, як символ його спасіння. Цей символ ми здійснюємо, "реалізуємо" в Євхаристії...

У міру того, як ми будемо стежити за чином Євхаристії, це її призначення буде розкриватися щораз ясніше й глибше. Ми вже спочатку, в цих "загальних і згідних молитвах", у цих радісних і переможних антифонах, що провіщають і прославляють Царство Боже, відзначаємо, що "зібрання в Церкву" – це, передусім, радість відродженого й відновленого творіння, зібрання світу, протилежне його розпадові в гріхові й смерті. Таїнство Царства – Євхаристія, відтак, є й Таїнством світу, який "так полюбив Бог, що Сина Свого Єдинородного дав" (Йо. 3, 16).

III

Повернімося тепер до мирної єктенії.[18] "В мирі Господу помолімся", – виголошує диякон. Після ісповідування й славослов’я Царства настає час "спільної й згідної молитви". Чи розуміємо ми повністю значення й, головне, всю новизну цієї молитви – молитви самої Церкви? Чи розуміємо ми, що це не "просто" молитва людини чи групи людей, а молитва Самого Христа до Свого Отця, дарована нам, і що цей дар Христової молитви, Його посередництва, Його заступництва – це перший і найбільший дар Церкви. Ми молимося в Христі, і Він Духом Своїм Святим молиться в нас, зібраних в Ім’я Його. "А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, який взиває: "Авва, Отче!" (Гал. 4, 6). Ми нічого не можемо додати до Його молитви, але за Його волею, через Його любов ми стали членами Його Тіла, становимо з Ним одне ціле й беремо участь у Його заступництві й піклуванні про світ. Апостол Павло, закликаючи віруючих, щоби "передусім... відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей" додає: "Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми – чоловік Христос Ісус" (1 Тим. 2, 1, 5). І тому молитва Церкви – це молитва боголюдська, бо Церква – це людство Христове, яке Він очолив: – "Я – в них, і Ти – в Мені, – щоб вони були звершені в єдності, щоб світ збагнув, що послав єси Мене" (Йо. 17, 23)

За мир з висот і спасіння душ наших... У Церкві нам дано мир Христовий, як дано помазання Духа Святого. Нам усе дано й ми все ж таки невпинно молимося: прийди й спаси нас, нехай прийде Царство Твоє... Бо те, що дано, треба прийняти, і ми покликані завжди зростати в цьому дарі. Гріх і благодать, стара й нова людина ведуть нас у безперервну боротьбу, й те, що дав Бог, увесь час відвойовує Його ворог. І Церква – зібрання святих – це також зібрання грішників, що отримали, але не прийняли, котрих помилувано, але вони відкидають благодать і невпинно відпадають від неї... Ми, насамперед, молимося за те, що в Євангелії названо "єдиним на потребу". А мир з висот – це і є Царство Боже – "праведність, мир і радість у Святому Дусі" (Рим. 14, 17). Це те, задля чого треба бути готовим усе віддати, від усього відмовитися, всім пожертвувати: "Шукайте передусім Царство Боже й все инше дасться вам". Здобуття цього Царства, цього "миру з висот", і є спасінням душі. Бо мовою Святого Письма душа означає саму людину в її справжній природі й призначенні. Це Божественна частка, яка робить людину – образом і подобою Божою, завдяки якій останній грішник в очах Божих є безцінним скарбом, задля спасіння котрого душпастир залишає дев’ятдесят дев’ять праведників... Душа – це дар Божий людині, і тому – "яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?" (Мт. 16, 26). Перше прохання мирної єктенії вказує нам на останнє, найвище призначення нашого життя, те, заради чого нас було створено, до чого ми повинні прагнути й що повинно стати для нас – "єдиним на потребу".

За мир усього світу – за те, щоби цей мир Христовий поширився на всіх, щоби закваска, кинута у світ, підняла все тісто (1 Кор. 5, 6), щоби всі дальні й ближні стали співучасниками Царства Божого.

За добрий стан святих Божих церков. – "Ви – сіль землі, ви – світло світу", – каже Христос своїм учням, і це означає, що Церкву залишено у світі для свідчення про Христа та Його Царства й що їй заповідано Його справу. "Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити?" (Мт. 5, 13). Якщо християни забувають про служіння, на яке, від першого до останнього, всіх їх поставлено, то хто буде нести світові благу вість про Царство Боже й вводити людей у нове життя? Молитва про добрий стан – це молитва про вірність і твердість християн, про те, щоби Церква, розсіяна по всьому світу, в кожному місці була вірною собі, своїй суті, своєму призначенню – бути "сіллю землі й світлом світу".

За з’єднання всіх. Єдність усіх у Бозі становить останню мету творіння й спасіння. Христос прийшов, щоби "зібрати в одне розкидані діти Божі" (Йо. 11, 52). За цю єдність молиться Церква, за подолання всіх поділів, за сповнення Христової молитви – "щоб вони були звершені в єдності" (Йо. 17, 23).