Розділ «Глава 8 ТАЇНСТВО ПІДНЕСЕННЯ»

ТАЇНСТВО ПІДНЕСЕННЯ

Господи! Добре нам тут бути...

Мт. 17, 4

І

"Станьмо гідно, станьмо зі страхом, будьмо уважні, щоб святе приношення в мирі приносити...» Коли після Символу віри ми чуємо цей заклик, у Літургії відбувається щось таке, що важко передати словами, відбувається лише зсередини, лише духовно відчутний, «перехід в инший ряд». Щось закінчилося і щось тепер так очевидно починається.

Що? Загальноприйнята відповідь на це запитання така: починається євхаристійний канон – та головна частина Літургії, під час якої й здійснюється таїнство, тобто перетворення або перемінення євхаристійних дарів хліба і вина на Тіло і Кров Христові. Але ця відповідь, хоча формально й правильна, породжує запитання, потребує уточнення, бо, як я спробую показати, розуміти її можна по-різному, а тим часом від того чи иншого її розуміння залежить і все розуміння Літургії, її місця не лише в нашому житті, і навіть не лише в житті Церкви, але й у таємниці спасіння світу як повернення і сходження людини до Творця.

Тож, насамперед, що означає, точніше – що може і що повинно означати визначення цієї частини Літургії як головної? Це слово передбачає певне співвідношення, певний зв’язок між «головним» і «неголовним» і поза цим зв’язком немає жодного значення. Але ж те схоластичне, шкільне богослов’я, з легкої руки якого це визначення виникло і стало загальноприйнятим і нібито самоочевидним, само ніякими иншими частинами Літургії ніколи не займалося й не займається. Навпаки, саме воно, спочатку на Заході, а відтак й на Сході, звело все таїнство Євхаристії до однієї цієї частини («євхаристійний канон»), і навіть не до неї, а до одного моменту всередині її (пересуществлення). І саме завдяки цій редукції всі инші частини Літургії, ті, про які ми говорили в попередніх главах, виявилися щодо цієї, вже не головної, а єдиної частини, – іноприродними і для богословського визначення і розуміння таїнства Євхаристії – непотрібними. І, нарешті, саме ця їхня «непотрібність» для богослов’я й зробила їх темою, з одного боку, «літургістів» і «уставщиків», а з другого – «релігійного почуття» і властивого йому нестримного прагнення всюди в богослуженні знаходити «зображувальний символізм», який зазвичай не стосується таїнства.

Кожен, хто хоч трохи уважно прочитав попередні глави, повинен зрозуміти, що якщо таке значення слова «головне" у визначенні тієї, проте, й справді, головної, частини Літургії, за пояснення якої ми тепер беремося, то це значення я без вагань відкидаю. Відкидаю тому, що в ньому вбачаю найяскравіший приклад і доказ не тільки однобічности або недостатности, але погрішности нашого шкільного, мертвонародженого, західницького богослов’я, погрішносте, яка ніде не проявляється так очевидно, як у підході до святая святих Церкви – до Євхаристії та її таїнств. Тому не задля більшої врочистосте, а цілком свідомо й відповідально кожну главу, присвячену першим частинам Літургії: входові й зібранню, читанню і проповіді Божого Слова, приношенню, поцілункові миру і визнанню віри, – я назвав словом таїнство. Бо своє завдання я в тому і вбачаю, щоби за змогою показати Божественну Літургію як єдине, хоча й «багаточастинне» священнодійство, як єдине таїнство, в якому всі його частини, весь порядок і устрій кожної з них, і їх узгодженість одна з одною, потрібність кожної для всіх і всіх для кожної, і є для нас невичерпним, предвічним, всеосяжним, воістину божественним значенням здійснюваного і здійсненого.

Таке передання Церкви, такий її живий досвід, в якому таїнство Євхаристії невіддільне від Божественної Літургії, бо її призначення – всього її перебігу, чину, устрою – в тому й полягає, щоби явити нам значення і зміст таїнства, ввести нас в нього, перетворити нас на його учасників і причасників. Проте, саме цю єдність, цю цілісність Євхаристії, цей нерозривний зв’язок таїнства з Літургією й руйнує шкільне богослов’я своїм довільним виділенням в Літургії одного «моменту» (акту, формули) і ототожненням його одного з таїнством. Тут ідеться не про розбіжності у віддалених визначеннях, не про богословські тонкощі, а про найглибше й найсуттєвіше: про те, як і де шукати відповіді на запитання – що відбувається під час Євхаристії? Якщо для Церкви не лише відповідь на це запитання, але й саме запитання, тобто його правильна постановка, вкорінені в Літургії, то це тому, що Євхаристія є для неї увінчанням і здійсненням Літургії, як Літургія є увінчанням і здійсненням усієї віри, всього життя і всього досвіду Церкви. Шкільне богослов’я, однак, не запитує Літургію про значення таїнства. Грішність, трагедія його полягає в тому, що воно насправді підмінює запитання иншим запитанням, укоріненим не в досвіді Церкви, а в «сопричасті цього віку», – в запитаннях, категоріях думки, можна навіть сказати – в цікавості – грішного, вірою не відродженого і не просвіченого розуму. Так, створивши власне, апріорне й самодостатнє визначення таїнства, воно до нього звертає, йому нав’язує запитання і проблематику, які насправді потребують, щоби їх зарахувати до досвіду Церкви, до своєї – у світлі цього досвіду – оцінки.

II

Протягом тепер уже сторіч ця проблематика була зведена до двох запитань: коли і як? Коли, тобто в який момент, хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христовими? Як, тобто через які причини, це відбувається? Щоби відповісти на це запитання, було написано буквально сотні книжок, вони були, та й досі є, предметом напружених суперечок – між католиками і протестантами, між Сходом і Заходом. Та варто лише спробувати зарахувати всі ці здогадки і теорії до безпосереденього досвіду Літургії, до тієї обідньої, що служиться в храмі, як стає очевидно, до якої міри ці пояснення залишаються зовнішніми щодо цього досвіду, ззовні йому нав’язаними і тому не тільки нічого по-справжньому не пояснюють, але, врешті-решт, вони просто непотрібні.

А й справді, що – не словесне, не віддалене, а реальне – для нашої віри, спілкування з Богом, духовного життя, спасіння – означає той, що походить від Аристотеля, поділ субстанцій і акциденцій, за допомогою якого схоластика відповідає на запитання: як відбувається пересуществлення хліба і вина на Тіло і Кров Христові. Пересуществлення, яке полягає, згідно з цим досвідом, у заміні «субстанції» (сутности) хліба – сутністю Тіла Христового, а «акциденцій» Тіла – акциденціями хліба. Для віри, яку ми щонеділі зі страхом Божим і любов’ю визнаємо: «це пречисте Тіло Твоє... це чесна Кров Твоя...», таке пояснення не потрібне, для розуму ж воно все одно є незрозумілим насильством над тими самими «законами», на підставі яких воно начебто побудоване.

Так само й із питанням: коли, тобто в який момент, внаслідок чого відбувається пересуществлення? Західна схоластика відповідає: в момент, коли священик вимовляє установчі слова: «це є Тіло моє... це є Кров моя...», слова, які утворюють, таким чином, «формулу здійснення тайн», тобто формальну – «необхідну й достатню» – причину пересуществлення. Православне богослов’я, відкидаючи – і, як ми побачимо далі, слушно – це латинське вчення стверджує, що переміна здійснюється не встановленими словами, а епіклезою, тобто молитвою закликання Св. Духа, яку в нашому чині Літургії читають безпосередньо за цими словами. Але скуте тим самим методом, тією самою «проблематикою», воно не розкриває, в чому ж, урешті-решт, значення і важливість цієї суперечки. Виходить, що одну «формулу здійснення тайн» замінює инша, один «момент» – инший «момент», але без розкриття сутности епіклези, її справжнього значення в Літургії.

Значення усього сказаного, наголошую на цьому знову й знову, не в тому, щоби просто облишити ці питання, переконати в непотрібности або неможливосги богословського розуміння й пояснення Євхаристії, згідно з поширеною, але в глибині богохульною формулою: «Зрозуміти цього не можна, в це треба тільки вірити». Вірую і сповідую, що немає для Церкви, для світу, для людини важливішого й більш насущного запитання, ніж запитання: що відбувається під час Євхаристії? Це запитання близьке за своєю природою до віри, яка живе прагненням входження в розум істини, прагненням словесного (λογική), тобто розумного служіння Богові, яке являє Божу премудрість і в ній укорінене. Це справді запитання про останній сенс і призначення всього сущого, про таїнственне сходження туди, де «Бог буде усім в усьому», і тому запитання, яке самою вірою постійно випромінюється як таїнственне палання серця учнів на шляху до Емаусу. Але саме тому так важливо це насущне запитання звільнити, очистити від усього того, що затемнює, применшує і викривляє його, і це означає, насамперед, від тих «запитань» і «відповідей», грішність яких полягає в тому, що вони неземне пояснюють небесним, а небесне й понадсвітове зводять до земного, до своїх «людських, тільки людських», ницих і немічних «категорій».

Так, із закликом «станьмо гідно», ми справді вступаємо в головну частину Божественної Літургії. Але вона головна щодо її инших частин, а не відірвана й відділена від них, головна тому, що в ній виконується все те, про що свідчить, що являє, до чого веде і зводиться вся Літургія, починається це таїнство піднесення, яке було неможливим без таїнства зібрання, таїнства приношення і таїнства єдности, але в якому, – і саме тому, що воно є здійсненням усієї Літургії, – дається нам усвідомлення, всяке розуміння таїнства, яке все перевершує і, однак, усе являє, все пояснює. Саме про це «співвідношення», про цілісність і єдність євхаристійного священнодійства нагадує, на нього звертає нашу духовну увагу заклик диякона стояти гідно.

III

Гідно... Це слово, як, зрештою, і всі слова, як сама грішна людська мова, вивітрилося, спустошилося, ослабло, почало означати більш-менш «щозавгодно»: завгодно нам, завгодно цьому світові, завгодно дияволові. Тільки иноді, та й то почасти – в поезії, в образних висловах – воно спалахує у своїй первозданній чистоті й силі, в своєму початковому, божественному значенні. Бо, як кожне справжнє слово, воно від Бога, і для того, щоби почути його в його літургійному звучанні і значенні, зрозуміти, що воно означає, що воно являє на початку євхаристійного піднесення, потрібно піднести його до Бога, почути його там, де воно прозвучало вперше як певне першосутнє одкровення.

«І побачив Бог, що воно добре» (Бут. 1, 10). Ось воно, це слово, в своєму початковому звучанні, ось воно саме як початок. Але як почути, як зрозуміти і як прийняти його? Як пояснити його за допомогою инших слів, якщо всі вони порівняно з ним – первісним – вторинні, самі тільки від нього беруть і своє значення, і свою силу? Так, звісно, «культура», «наука», «філософія» достатньо грамотні, достатньо знають, щоби дати йому формальне визначення: добре те, що відповідає своїй природі, призначенню, задумові, в чому форма або виконання відповідає змістові або заданості. Якщо застосувати це до біблійного тексту, виходить так: і побачив Бог, що те, що Він створив, відповідає Його задумові й тому воно добре... Усе точно, усе правильно правильністю пропису, але які ж це бідні слова, які вони безсилі, щоби передати головне: саме одкровення доброти доброго, це одкровення про світ, про життя, про нас, що являє це Божественне "добре", ту повноту радости, те захоплення, якими воно сяє і животворить. Але тоді де ж ми знаходимо не пояснення, не визначення, а, передусім, сам досвід, безпосереднє знання цього первозданного, нетлінного "добре"?

Ми знаходимо його, ми чуємо і приймаємо це слово там, де воно прозвучало знову в усій своїй силі й повноті, прозвучало як людська відповідь на божественне добре". "Господи, добре нам тут бути" (Мт. 17, 4). Цією відповіддю, там, на горі Преображення, людина засвідчила назавжди, навіки, що приймає божественне "добре" як своє життя, як своє покликання. Там, у цій "світлій хмарі", побачила людина, "що це добре", і прийняла це і визнавала... Й ось цим видінням, цим знанням, цим досвідом на своїй останній глибині й живе Церква, в цьому досвіді – і її початок, і її здійснення, як і початок і здійснення всього в ній. Справді, можна без кінця розмовляти про Церкву, намагатися пояснити її, можна вивчати еклезіологію, можна сперечатися про апостольське насліддя, канони і принципи церковного устрою, і, однак, без цього досвіду, без його таємної радости, без віднесення всього до цього "добре нам тут бути", все це залишається словами про слова.