Розділ «Глава 5 ТАЇНСТВО ВІРНИХ»

ТАЇНСТВО ВІРНИХ

Тільки вірні...

І

Перша частина Літургії, яка складається, як ми бачили, із зібрання Церкви, входу й таїнства Слова, закінчується так званою сугубою – посиленою – єктенією, особливими проханнями й молитвою за оглашенних, тобто тих, що готуються до хрещення, та відправленням їх із зібрання Церкви.

Як і велика єктенія, сугуба є невід’ємною частиною не тільки євхаристійної Літургії, але й кожної церковної служби. Але якщо велику єктенію ми маємо на початку кожної служби, то сугуба єктенія є, як правило, її закінченням. У наші дні різниця між двома єктеніями – початковою й кінцевою – майже зовсім зникла. Сугуба єктенія складається з тих самих прохань і в тому самому порядку, що й велика єктенія, відтак у грецькій практиці, наприклад, її просто опускають як повторну й безпосередньо переходять до наступної частини євхаристійного священнодіяння. Але, за початковим задумом, сугуба єктенія не тільки не є "повторною", тобто повторенням з невеликими змінами великої єктенії, але й виконує в богослуженні функцію відмінну від тієї, яку втілює велика єктенія. У чому ж ця функція?

Щоби відповісти на це запитання, треба нагадати, що християнство, все життя Церкви побудоване на поєднанні двох на перший погляд суперечливих тверджень. З одного боку, Церква, як і Христос, і тому що вона Христова, звертається до всього світу, до всього творіння, до всього людства. Христос приніс Себе в жертву "за всіх і за все", Він посилає своїх учнів, і це означає – Церкву, – "проповідувати Євангеліє по всьому світу, на свідоцтво всім народам". Він – Спаситель світу. ..Аз иншого боку, Церква стверджує, що спасенна любов Христа спрямована до кожної людини, немовби кожна людина, єдина й неповторна, і є не лише об’єктом цієї любови, але й пов’язана з Христом унікальністю Божого замислу щодо кожної людини... Звідси та антиномія, яка лежить в основі християнського життя. Християнин покликаний віддати себе, "душу покласти за друзів своїх", і того самого християнина закликають "нехтувати світом, який минає, й дбати про безсмертну душу..." Щоби спасти "одного з малих цих", пастир покидає дев’ятдесят дев’ять людей, але та сама Церква – в ім’я своєї чистоти й повноти – відкидає від себе грішника. І ту саму поляризацію знаходимо ми й у релігійній думці. У Церкві завжди є ті, котрі з особливою силою переживають космічне, всеосяжне покликання Церкви, але є й ті, котрі немовби сліпі й глухі до всього цього й у християнстві передусім бачать релігію "особистого спасіння". Так само й у благочесті, в молитві й піклуванні Церкви: вони, з одного боку, закликають людину до єдності любови й віри, до того, щоби здійснити Церкву як Тіло Христове. А з иншого – відкриті на мої потреби, на моє горе, на мої радощі. Віруючий не відкидає Літургії, тобто Церкви, як спільної справи, але після Літургії він попросить відслужити його молебень, його панахиду. І ось, якими б не були можливі спотворення обидвох переживань християнства, навряд чи можна сумніватися в тому, що обидва вони однаковою мірою вкорінені в самій його суті. Бо антиномія християнства в тому, що воно одночасно спрямоване на ціле – на все творіння, весь світ, усе людство, але так само цілісно – і на кожну єдину й неповторну людську особу. І якщо реалізація людської особи в тому, щоби "бути в єдності з усіма", то реалізація світу в тому, щоби стати життям для кожного, кому Бог цей світ подарував як життя. Християнська віра може сказати про світ, що його створено для кожного, й про кожну людину, що її створено для світу й для того, щоби віддати себе за "життя світу..."

У житті, мало кому, мабуть, вдається зберегти рівновагу між двома цими невіддільними один від одного й для християнства однаково суттєвими вимірами. Але якщо в досвіді кожної окремої людини, в таємниці її особистого покликання й участі в будівництві Церкви неминучий і навіть законний певний вибір, то в законі віри Церкви, викладеному в законі її молитви, нам розкривається повнота цього двоєдиного покликання Церкви.

Щоби відчути й усвідомити це, порівняємо першу – велику єктенію – з останньою й кінцевою, сугубою. У великій єктенії подається й розкривається молитва Церкви, або, ще ліпше, Церква як молитва, як саме "спільна справа", у всьому її космічному й вселенському обсязі. Людина в зібранні Церкви покликана передусім залишити, "відкласти турботу" про все лише своє, особисте, приватне й немовби розчинити себе й своє в молитві Церкви. У великій єктенії розкривається християнська єрархія цінностей, і тільки тією мірою, якою молільник приймає її як свою, він здійснює й своє членство, долаючи той егоїзм, який дуже часто забарвлює й спотворює й саме релігійне життя, і Церкву. Особисте й конкретне не виключені, однак, з церковної молитви. І в тому й суть кінцевої, сугубої єктенії, що в ній Церква зосереджує свою молитву на приватних, особистих потребах людини. Якщо на початку служби, у великій єктенії, все приватне неначе вмирає в цілому, тут – уся молитовна сила Церкви, вся її любов зосереджується ось на цій людині, ось на цій потребі. Але тільки тому, що спочатку ми змогли ототожнити себе зі спільним, у любові Христовій, звільнити себе від егоцентризму, ми можемо тепер Христову любов, яка живе в Церкві, спрямувати до кожної християнської душі, щоб позбавити її "від усякої скорби, гніву й нужди..."

У сучасному її вигляді сугуба єктенія не до кінця цю свою функцію виконує, бо на ній відобразилася загальна стосовно богослуження тенденція фіксувати його. Наприклад, на кожній Літургії ми молимося в одному з її прохань – "за отців наших духовних і всю во Христі братію нашу". Прохання це прийшло й вкорінилося в Літургію з Єрусалима, є місцевим проханням за членів Єрусалимського Братства Святого Гробу. Цілком доречне в Єрусалимі, воно незрозуміле для переважної більшости віруючих в инших місцях. Але навіть за цієї "фіксації" сугуба єктенія залишається якоюсь мірою – відкритою: в неї й тепер вкладають особливі прохання – про стражденних, тих, що в дорозі, тих, які святкують сімейну подію, тощо. Цю практику треба пояснювати й поглиблювати. Бо саме тому й відділилися від Літургії, від спільної справи приватні панахиди, молебні й стали приватними требами, що в самій церковній свідомості послабився зв’язок між спільним і особистим, що саму Літургію ми перестали сприймати як одночасно космічне таїнство спасіння світу й приношення Богові – "страждань людей, зітхань полонених, нужд убогих, потреб тих, що подорожують, скорбот недужих і немічних, ридань немовлят, обітниць дів, молитов вдов і розчулення сиріт..."

З приводу відділення від Літургії приватних треб архимандрит Кипріян пише: "...Служіння будь-яких треб після Літургії дуже суперечить духові нашого богослужіння... Літургійно суперечливим є служіння молебня після Літургії." Річ у тім, що ці правильні викривальні слова залишаються безплідними, поки всередині самої Літургії не відновлено рівновагу між спільним і приватним, поки, иншими словами, все особисте й приватне не буде знову включено, повернено в спільне, в єдину й нероздільну Христову любов, таїнство якої ми здійснюємо в Євхаристії.

II

За молитвою усильного благання виголошують єктенію за оглашенних, читають молитву за оглашенних і здійснюють "відпуст" оглашенних. Оглашенними (грецькою "катехумени") в давнину називали християн, що готувалися до хрещення, яке в ті часи здійснювалося не так, як тепер – будь-якого дня й притому як приватна треба, – а пасхальної ночі. Оглашення, тобто підготовка до хрещення, як ми вже знаємо, тривала іноді доволі довго – рік чи два, і полягала як у навчанні новонавернених істинам віри, так і в поступовому введенні їх у літургійне життя Церкви. Потім, поступово, інститут оглашенних зник, бо хрестити почали здебільшого дітей, і теперішні молитви за оглашенних звучать як певний анахронізм, і, що ще серйозніше, як номіналізм. "Невідомо, за кого молиться церковна спільнота, – пише о. Кипріян Керн, – коли диякон виголошує: "Помоліться, оглашенні, Господеві..." Невідомо, кого ж диякон просить покинути молитовне зібрання, коли він каже: "Оглашенні, вийдіть..." Оглашенних немає, а молитву і єктенію виголошують за тих, кого Церква взагалі не вважає своїми членами або взагалі навіть не має наміру оглашати, просвіщати й хрестити". З огляду на це православні грецькі Церкви вже давно вилучили цю єктенію, і в них після молитви усильного благання безпосередньо співають Херувимську пісню, тобто починається приношення. Ще до революції, в епоху підготовки до церковного собору, частина єрархії висловлювалася за вилучення цієї частини служби як такої, що не відповідає жодній реальній потребі Церкви. Усі ці аргументи, звичайно, достатньо вагомі, і архимандрит Кипріян має рацію, зауважуючи, що "розмірковування більшости церковних консерваторів про те, що з належною смиренністю повинні сприймати на свою адресу слова й прохання за оглашенних і прирівнювати себе до них, – достатньою мірою натягнуті". Номіналізм не повинен мати місця в Церкві. Але саме тут доречно поставити запитання – наскільки ці прохання номінальні й що, властиво, означає "відповідність богослуження реальним потребам"?

Одна з найсуттєвіших функцій літургійного передання полягає в тому, що воно зберігає повноту християнського задуму й вчення про світ, про Церкву, про людину, повноту, яку жодна людина самостійно, окремо, й жодна епоха, і жодне покоління самі по собі не здатні ні вмістити, ні зберегти. Як кожен із нас, так і кожна культура або суспільство, мимоволі вибирає в християнстві те, що саме й відповідає їхнім потребам або проблемам. Але тому настільки важливо, щоби передання Церкви, її лад, догматичні визначення й закони молитви не дозволили жодному з цих "виборів", а відтак і судженням і пристосуванням, бути ототожненими з повнотою християнського одкровення. На наших очах у західному християнстві відбувається тепер процес переоцінки передання з погляду відповідности його "потребам часу" й "запитам сучасної людини". При цьому критерієм того, що вічне, а що застаріло в християнстві, майже без усяких розмірковувань визнають саме цю "сучасну людину" й "сучасну культуру". На догоду їм дехто готовий викинути з Церкви все те, що видається "невідповідним" (irrelevant). Це – вічна спокуса модернізму, яка періодично розхитує церковний організм. І тому, коли йдеться про той чи инший застарілий звичай чи передання, потрібно завжди бути вкрай обережним і ставити питання не про відповідність або невідповідність його "сучасності", а про те, чи є він виявом чогось вічного й суттєвого в християнстві, навіть якщо зовні він і здається застарілим.

Застосовуючи сказане до молитов за оглашенних, треба, передусім, запитати себе, що вони висловлюють, чому відповідають в рамках християнського богослуження? Адже не випадково Церква в минулому надавала їм такого значення, що всю першу частину євхаристійного зібрання назвала "Літургією оглашенних". Чи не означає це глибокої спрямованости всієї цієї частини, самої її суті, просто усунути яку не можна, не заторкнувши чогось дуже важливого в основному задумі Літургії? Инакше, за аналогією, можна було би запитати: оскільки Літургію часто служать без причасників навіть у недільні дні, то чи не служити її тільки тоді, коли є причасники? Саме так і зробили деякі протестантські спільноти, вважаючи, що вони уникають номіналізму. Иншими словами, що треба бачити в молитвах оглашенних? Тільки відмерлий член (на зразок "царського многоліття", яке відпадає там, де немає православного царя) чи суттєву частину самого ладу християнського Богослуження?

Я думаю, що саме друге є ближчим до істини. Бо молитви за оглашенних – це, передусім, літургійний вияв основного покликання Церкви, а саме – Церкви як місії. Християнство й Церква ввійшли у світ як місія ("Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню...") і не можуть, не зрадивши свою природу, перестати бути місією. Історично, звичайно, молитви за оглашенних було введено в той час, коли до складу Церкви входив не лише інститут оглашенних, але вона й справді вважала, що її роль щодо світу – навернути його до Христа, вважала світ об’єктом місії. Після цього історичні обставини змінилися, й могло здатися, що світ став християнським. Та чи тепер ми не живемо у світі, який відійшов від християнства, або ж у світі, який ніколи не чув про Христа? Чи місія не є знову в центрі церковного покликання? І чи не грішить проти цього свого основного покликання та Церква, та церковна спільнота, які замкнулися в собі й своєму "внутрішньому" житті, вважають себе покликаними лише "обслуговувати духовні потреби" своїх членів і таким чином фактично заперечують місію як основне служіння й призначення Церкви в "цьому світі"? Та, можливо, саме в наш час так важливо зберегти ту структуру богослуження, в якій поєдналися місія та плід місії: "Літургія оглашенних" і "Літургія вірних". За кого ми молимося, коли чуємо прохання єктенії за оглашенних: "Вірні, за оглашенних помолімося, щоб Господь помилував їх. Огласив їх словом істини. Відкрив їм євангеліє правди. Приєднав їх до святої Своєї соборної й апостольської Церкви"? Передусім за всіх тих, звичайно, хто справді має приєднатися до Церкви, – за дітей, за новонавернених, за тих, котрі "шукають". Але, далі, й за тих, кого ми б могли поєднати зі "Сонцем Правди", якби не наші лінощі, не наша байдужість, не наша звичка сприймати Церкву як "нашу" власність, яка існує для нас, але не для Божої справи, не для Того, хто "хоче, щоб усі люди спаслися й прийшли до розуміння правди..." Молитви за оглашенних повинні, зберігаючи своє безпосереднє значення, стати для нас постійним нагадуванням і судом: що ви, що ти, що ваша Церква робите для Христової місії у світі? Як виконуєте основну заповідь Глави Церкви: "Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню"?

III

Літургія оглашенних закінчується тим, що всіх нехрещених, усіх, хто лише готується до хрещення, просять вийти. У давнину вслід за оглашенними зібрання покидали також і ті, хто каявся, тобто тимчасово відлучені від участи в таїнстві. "Нехай ніхто з оглашенних, ніхто з тих, чия віра не тверда, ніхто з тих, що каються, ніхто з нечистих не наближається до Святих Таїнств". У творах св. Григорія Двоєслова згадано й такий виголос диякона: "Хто не причащається, нехай покине зібрання". У зібранні Церкви залишаються лише вірні – тобто хрещені члени Церкви, і всіх їх тепер спільною молитвою закликають підготувати себе до євхаристійного приношення.

"Тільки вірні..." Після цих слів у службі відбувається перелом, надзвичайно глибоке значення якого майже втрачено в сучасній церковній свідомості. У наш час двері храму відчинені протягом усієї Літургії, і хто завгодно й коли завгодно може ввійти або вийти. А це так тому, що в теперішньому розумінні "служить" по суті тільки священик, і служба відбувається у вівтарі – для чи за мирян, що присутні на ній "індивідуально" – молитвою, увагою, иноді причастям. І не тільки миряни, але й священики просто забули, що Євхаристія за своєю природою є закритим зібранням Церкви, й що в цьому зібранні всі до єдиного втаємничені й усі служать – кожен на своєму місці – в єдиному священнодіянні Церкви. Що служить не священик, і навіть не священик з мирянами, а Церква, яку вони всі разом утворюють та об’являють у всій повноті.

Тепер багато говорять про участь мирян у церковному житті, про їхнє "царське священство", про підвищення їхньої "церковної свідомости". Але є побоювання, що всі ці зусилля повернути мирянам місце, яке належить їм у Церкві, буде спрямовано неправильно, поки до них вдаватимуться – як тепер – відштовхуючись від співвідношення "духовенство – миряни", а не від співвідношення, насамперед, "Церква – світ", яке єдине може по-справжньому осягнути природу Церкви й, відповідно, місце й співвідношення в ній між собою її різних членів. Недолік сучасної церковної психології полягає в тому, що все життя Церкви розглядається з погляду стосунків духовенства й мирян. Ми Церкву зрівняли з духовенством, а "мирян" зі світом (про що свідчить російське "миряне" й грецьке "космікі", замість первісного "лаїки"), а це спотворює як ці стосунки, так і розуміння духовенством і мирянами свого місця в Церкві.