Розділ «Глава 6 ТАЇНСТВО ПРИНОШЕННЯ»

Але тоді зрозуміло й те, чому сама сутність, глибина і жахливість гріха найліпше, найточніше виражені не в численних "науково-богословських" визначеннях, а в поширеному народному вислові: людина забула Бога. Адже стосовно щойно вказаного, біблійного розуміння пам’яти, розуміння її, так би мовити, онтологічного, а не просто "психологічного", забути – це означає, перш за все, викинути те, що забуваєш з життя, перестати ним жити, відділитися від нього. Не просто "перестати думати" про Бога, – адже войовничий атеїст часто буває одержимий своєю ненавистю до Бога, і на землі є багато людей, які щиро переконані в своїй релігійності, однак у релігії вони шукають чого завгодно, але не Бога, – а саме відпасти від Нього як Життя, перестати жити Ним і в Ньому. А саме в такому забутті Бога полягав і полягає головний – "первородний" – гріх людини. Людина забула Бога, тому що свою любов і, відповідно, свою пам’ять, і саме своє життя, вона спрямувала на инше, і, передусім, на саму себе. Вона відвернулася від Бога й перестала бачити Його. Вона забула Бога, і Бог перестав існувати для неї. Адже жах і непоправність забуття полягають у тому, що, так само, як і пам’ять, воно онтологічне. Якщо пам’ять животворить, то забуття є смертю або, точніше, початком смерти, отрутою вмирання, що отруює життя, а саму її невблаганно, безповоротно перетворює на вмирання. Відчутність того, кого я забув, для мене реальна, його справді немає в моєму житті, немає як мого життя, він помер для мене, а я для нього. Якщо ж Той, Кого я забув – Бог, тобто Податель життя і саме Життя, якщо Він перестав бути моєю пам’яттю і моїм життям, життя стає умиранням, і тоді пам’ять, яка була знанням і силою життя, стає знанням смерти і постійним передчуттям умирання.

Так само, як не може людина знищити себе, повернути себе в те небуття, з якого покликав її до життя Бог, так не може вона знищити в собі пам’ять, тобто знання нею свого життя. Але, як життя людини, у відокремленні від Бога, сповнилося смерти і стало вмиранням, так і пам’ять його стала знанням смерти і її царства у світі. Нею вона хоче подолати час і смерть, "воскресити минуле", не дати, щоби "безодня часу" поглинула його без залишку, але саме це воскрешання й виявляється сумним знанням про безповоротність цього минулого, про запах тління, який наповнює світ. У релігії, в мистецтві, в усій культурі цієї справді грішної людини, що відпала від справжнього життя – "життя – як підстрелений птах: піднятися хоче і не може...". Ці злети можуть бути дуже прекрасними, бо на землі по-справжньому прекрасний тільки сум за справжнім життям, тільки пам’ять про те, що втрачене, і туга за ним, тільки "високий смуток"; ці злети можуть залишитися в "пам’яті" людини як спрага, заклик, покаяння, благання – і все-таки, навіть вони кануть у небуття, так само, як по смерті останнього родича, останнього "хто пам’ятає", починає заростати дикою травою могила, над якою ще недавно співали "Вічная пам’ять", розпадається пам’ятник, і вже неможливо відчитати на ньому стерті літери імени, й тільки двома страшними й безглуздими датами відзначене всіма забуте й уже нікому не потрібне життя.

XIV

Ось чому спасіння людини і світу та обновлення життя полягає у відновленні пам’яти як животворної сили, пригадування як подолання часу і того, що в часі стається: розпаду життя і панування смерти. Це спасіння здійснюється у Христі. Він – воплочення в людині і для людини, в світі і для світу – пам’яти Божої, Божественної і животворної любови, зверненої до світу. І Він є досконалим з’явленням і здійсненням в людині пам’яти про Бога, як змісту, сили і життя самого життя.

Воплочення пам’яти Божої: якщо людина забула про Бога, то Бог не забув про людину, не відвернувся від неї. Навіть зіпсований і смертний час «цього світу» Він зі середини перетворив у історію спасіння, відкрив його сенс як очікування на спасіння і приготування до нього, як поступове відновлення в людині пам’яти про себе, і в цій пам’яті – знання, сподівання, передбачення, любови. Щоби людина могла, коли настане повнота часу, тобто, коли закінчиться те приготування, впізнати в Спасителеві, Котрий надходить, Бога, згадати того, кого вона забула й в ньому віднайти своє загублене життя. Відновлення за допомогою Божої пам’яти про людину пам’яти людини про Бога – такий зміст Старого Завіту, й Христа неможливо відділити від нього, пізнати инакше, ніж у світлі Старого Завіту, тому що весь Він є поступовим пізнаванням Христа, «творенням пам’яти» Його перед Його пришестям в часі. І коли приймає Христа в свої старечі руки Симеон й іменує Його «спасінням, приготованим перед лицем усіх людей», коли в Йорданській пустелі вказує на Нього Йоан Предтеча як на Агнця Божого, Котрий бере на себе гріхи світу, коли дорогою в Кесарію Филипову Його визнає Христом Сином Божим Петро, – це не є загадковим і незбагненним «чудом», це – вершина й здійснення тієї пам’яти про Спасителя і спасіння, того впізнавання, в якому пам’ять Божа про людину здійснюється як пам’ять людини про Бога.

Спасіння полягає в тому, що у Христі – досконалому Богові і досконалій людині – запановує й відновлюється пам’ять як животворна сила, й, пригадуючи, людина вже отримує не досвід розпаду, вмирання й смерти, а досвід подолання цього розпаду "життям, що живе". Адже сам Христос і є воплоченням й даром людям пам’яти Божої, яка звернена до кожної людини й до всього людства, до світу і всього творіння. Він тому й Спаситель, що в своїй пам’яті Він «пам’ятає» про всіх, і цією пам’яттю приймає як Своє життя всіх, а Своє життя віддає всім як їхнє життя. Але, будучи воплоченням пам’яти Божої, Христос є також явленням і здійсненням досконалої пам’яти людини про Бога, оскільки в цій пам’яті: любові, самовіддачі й спілкуванні з Отцем – все Його життя, вся досконалість Його людськости.

У пам’яті Христовій, яка здійснюється в нас нашою пам’яттю про Нього, полягає й сутність нашої віри і нового життя, яке вона пропонує. З перших днів християнства вірити в Христа означало пам’ятати про Нього і згадувати Його. Не просто «знати» про Нього і про Його вчення, а знати Його – Живого, Того, хто перебуває серед тих, які Його люблять. На початку віра християн була пам’яттю і спомином. Але пам’яттю, відновленою в своїй животворній суті, оскільки на відміну від нашої природної, зіпсованої гріхом пам’яти з її ілюзорними спробами воскресити минуле, ця нова пам’ять є радісним впізнаванням Воскреслого, Живого й тому присутнього, і не лише впізнавання, але й зустріч і живий досвід спілкування з Ним. Спрямована на «минуле» – на життя, смерть і воскресіння при Понтійському Пилаті, – людини Ісуса, – закорінена в цьому «минулому», віра вічно дізнається, що Той, про Кого згадують, живий – «і є й буде» посеред нас. Вона не могла би бути цим дізнаванням, якщо не була би спомином, але й вона не могла би бути спомином, якщо не була б знанням Того, Кого згадують. Ми не жили «в дні плоти Його», за часів Понтійського Пилата, і тому не можемо ані пам’ятати, ані згадувати того, що тоді відбувалося. Якщо ж ми не лише знаємо про те, що відбувалося з текстів, які дійшли до нас, але справді пам’ятаємо і згадуємо про це, якщо, крім того, в цій пам’яті і в цьому спомині й полягає наша віра і наше життя, то тільки тому, що Той, про Кого згадуємо, живий, і все те, що Він здійснив «заради нас, людей, і заради нашого спасення», Своє життя й смерть, Своє воскресіння і прославу Він дарував і вічно дарує нам, і вічно чинить нас їх учасниками. Й тому вже не «минуле» ми згадуємо, а Його Самого, і це згадування стає нашим входженням в Його перемогу над часом, над його розпадом на «минуле», «теперішнє» й «майбутнє», входженням не в якусь відсторонену й нерухому «вічність», а «життя, яке живе», в якому все є живим, де все живе в животворній пам’яті Божій і все є нашим: «чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє чи майбутнє» – все наше, бо ми «Христові, а Христос – Божий» (1 Кор. 3, 22-23). Така суть цього спомину, яке є основою життя Церкви, і яке здійснюється передусім в богослуженні. Богослуження – це входження Церкви в новий час нового творіння, яке зібране пам’яттю Христовою і перетворене Ним на життя й дар життя; спасіння від розпаду на "минуле", «теперішнє» й "майбутнє". У богослуженні Церкви – Тіла Христового, яке живе Його життям, Його пам’яттю, нам треба знову й знову згадувати, а це значить – осягати й пізнавати грядуще в славі, але в Христі вже відкрите, Царство Боже й дані нам: творіння світу і спасіння його Христом; згадувати як про те, що вже для нас і з нами "здійснилося". Згадувати, инакше кажучи, й минуле й майбутнє як те, що живе в нас, як те, що нам дане і те, що перетворюється в наше життя і чинить його життям в Бозі.

XV

Лише на основі сказаного можемо зрозуміти тепер значення того спомину, який наче є словесним виразом великого входу, приношення до престолу євхаристійних дарів. За допомогою цього спомину ми включаємо тих, кого згадуємо, в пам’ять Христову: пам’ять Божу про людину, пам’ять людини про Бога, в цю двоєдину пам’ять, яка й є життям вічним. Ми віддаємо один одного – у Христі – Богові й цією віддачею стверджуємо, що той, про кого згадуємо – живий, адже він перебуває в пам’яті Божій.

Спомин злучено з приношенням і складає з ним одне ціле, будучи його словесним звершенням, тому що Христос приніс Себе «за всіх і за все», тому що в Собі Він приніс і віддав Богові всіх нас, всіх об’єднав у своїй пам’яті. Спомин про Христа – це входження в Його любов, яка вчинила нас братами й ближніми, в Його служіння «братії». Його життя й присутність у нас і «посеред» нас можна засвідчити лише нашою любов’ю одне до одного й до всіх, кого посилає, включає в наше життя Бог; це значить, передусім, в пам’яті одне про одного і в спомині одне про одного в Христі. Тому, приносячи до престолу Його жертву, ми творимо пам’ять одне одного, ми пізнаємо одне одного живими в Христі і з’єднаними в Ньому одне з одним.

У спомині цьому немає різниці між живими й спочилими, адже «Бог – не мертвих, але живих» (Мт. 22, 32). У тому й є вся радість і вся сила такого спомину, адже, включаючи тих, про кого згадуємо в животворну пам’ять Божу, цей спомин стирає межу між живими й мертвими, бо всіх усвідомлює і являє живими в Бозі. Тому й немислимим і неможливим було би в ранній Церкві служіння особливих «заупокійних літургій» (та ще й в чорних ризах!). Немислимим тому, що в кожній Літургії, і, власне, в цьому включенні всіх в пам’ять Божу, здійснюється єднання всіх, як живих, так і спочилих, в «житті, що живе», і в цьому значенні кожна Літургія «заупокійна», в кожній пам’ять і любов Христова, які нам дані, торжествують над смертю, над розлукою й над забуттям. «Розлуки не буде, о друзі...»

Отже, в нашому спомині про самих себе, одне про одного і всього нашого життя, у віддачі його тим спомином Богові, здійснюємо наше приношення. Так приношення нами Христа і Христом нас уможливлює і здійснює наш спомин.