Розділ «§12. Українська греко-католицька церква»

Уклавши унію з -єпископами православної церкви, Ватикан вимагав від уніатського духовенства дотримуватися тільки головних положень католицизму: безумовного визнання главен-ства пали над уніатською церквою, а в частині віросповідання — визнання, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина, визнання культу діви Марії тощо. Щодо обрядовості, то для залучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися старої православної практики богослужіння і здійснення релігійних таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати богослужіння слов'янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Велике значення мав також дозвіл уніатському духовенству одружуватись, що зміцнювало їх зв'язок з віруючими.

У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзу православної церкви з Римом, підтримували передусім польські королі та шляхта. Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ'я католицизмом, оплотом якого була Польща, вони прагнули поглибити процеси ополячення українців.

Унію підтримувала також значна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зреклася віри й мови свого народу. Тому перед ними не стояло так гостро національне питання, що за тих обставин було тісно пов'язане з питаннями релігійними та політичними. Значно важливішим для них було краще "вписатися" в ряди польської шляхти, набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.

Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католицьким, а рядові віруючі як були, так і залишилися кріпаками. Становище українського населення, яке не бажало переходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й в Галичині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міському самоврядуванні, обмежували їх права займатися ремеслами і торгівлею, змушували переходити в уніатство.

Значну роль у боротьбі проти унії відіграли братства. Вони створювалися, незважаючи на утиски з боку католиків та уніатів. Поряд з львівським і віденським братства виникли у Перемишлі, Слуцьку, Мінську, Могильові та інших містах. Вони ще до Брестської унії являли собою органи оновлення церковного устрою та у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин дуже скоро опинилися у напружених стосунках з єпископами. (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С.1). Ці відносини загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи рішуче переходили на бік братств, саме в них вбачаючи риси майбутньої української православної церкви. Патріархи звільняють братства з-під влади єпископів, надаючи їм право підпорядкування безпосередньо патріархові, надають широкі права нагляду за церковним життям і взагалі сприяють братському рухові. Але ці втручання патріархів та їх підтримка братств викликають тільки величезне невдоволення єпископів, і серед них виникає думка взагалі вийти з-під влади патріархів.

Замість захоплених уніатами церков і монастирю створюються інші, які набувають особливо важливого культурного й національного значення. Рух охоплює дедалі більші маси населення, виходить на вулиці, де часом виникають збройні сутички; найбільш відомий епізод — вбивство під час вуличного руху в 1623 р. полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунце-вича. Воно спричинилося тому, що на полоцьку єпархію було призначено православного єпископа Мелетія Смотрицького, до якого перейшла відразу велика кількість парафій. Це не на жарт стурбувало Й.Кунцевича, і він почав мститися православним. Зрештою, виник гострий конфлікт з населенням м.Вітебська, що призвів до вбивства уніатського архієпископа. Але ці події не припинили широкої антиуніатської і антикатолицької боротьби. Незабаром спалахують одне за одним повстання проти національного, соціального і релігійного гноблення: Т.Трясила в 1630 р., Сулими в 1635 р., П.Павлюка і Д.Гури в 1637 р., Я.Ост-рянина та К.Скидана в 1638 р. На них королівський уряд відповів жорстокими репресіями.

Отже, як зазначає відомий історик України М.С.Грушевський, питання про збереження православної церкви набуває значення всенародної, національної справи і на тривалий час надає українському культурному життю, яке оживилося завдяки цьому рухові, сильно вираженого релігійного, власне, віросповідального характеру (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — С. 150).

Сподівання православних відстояти свою церкву та "лікувати" унію у законодавчий спосіб завдяки сеймовому законодавству не здійснилися. Щоправда, після тривалих безплідних зусиль православній шляхті на сеймі 1607 р. вдалося за сприятливого збігу обставин досягти законодавчого визнання своєї церкви. Маючи проти себе вороже настроєний рух польської шляхти, так званих рокошан, сейм не наважився відкрито відхилити вимоги православних, проте, дуже скоро він безцеремонно порушив затверджений ним же закон, продовжуючи призначати уніатських кандидатів на православні кафедри. Православній церкві загрожувало припинення ієрархії, а з ним повний занепад. Становище ускладнювалося й тим, що успіхам на сеймах 1607— 1609 pp., досягнутим православними, загрожувало забуття через надзвичайно швидке й широке спольщення православної шляхти і магнатів.

Піднесення культурного життя в Польщі в другій половині XVI — на початку XVII ст. мало велику притягальну силу для вищих верств українського суспільства. Пожвавлення католицької церкви в Польщі, що наступило наприкінці XVI ст. після Реформації, викликане здебільшого єзуїтами, котрі поширили свої громади і школи в українських та білоруських землях, також набуло великого впливу. "Православний, український просвітницький і культурний рух запізнювався; прагнення піти за сучасним польським рухом прийшло надто пізно, щоб задовольнити потреби вищих станів українського (і білоруського) суспільства в освіті і культурному житті..." (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — С. 150).

Виховуючись у польських та закордонних католицьких, здебільшого єзуїтських школах, пов'язані з польськими шляхетними родами сімейними та шлюбними узами, приваблені польським державним і культурним життям, представники українських магнатів і шляхетських родів у кінці XVI — на початку XVII ст. масово приймають католицизм і стають поляками. Синів ревних поборників православної віри 1590 р. бачимо в 1620—1630 pp. уже ревними католиками, далекими від будь-яких національних українських інтересів. М.Смотрицький у своєму "Треносі"

1610 р. проспівав справжню надгробну пісню українській аристократії, перелічивши нескінченний ряд магнатських та шляхетських українських родів, котрі позбулися своєї національності та національної релігії.

Без магнатів-братчиків і покровителів, при легалізованому переважанні католиків, міщанські братства виявилися безсильними у захисті православної церкви і національних інтересів. І ось у такому критичному становищі прибічники православ'я звертаються по допомогу до нової сили, викликаної до життя соціальними та економічними процесами, — козацтва. Вони закривають очі на мало їй симпатичний соціальний характер цієї сили і, вбачаючи в ній тільки опозиційну силу, але спільну за національністю і віросповіданням, шукають у неї підтримки.

Ще від часу Брестського собору виник антикатолицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а потім гетьмана Петра Сагайдачного. Цей рух мав велике позитивне значення для всієї Південно-Західної Русі. Із Львова та Вільно центр боротьби за стару релігію переноситься в Київ. При підтримці козацтва київське духовенство і міщанство дають відсіч уніатській ієрархії. Київська лавра, древній Печерський монастир завдяки новим діячам із Галичини, таким як Плетенецький, Копистен-ський та ін., перетворюється у великий центр церковно-національної діяльності. Поряд з ними в 1615 р. засновується братство? до якого і записується козацький гетьман Петро Сагайдачний з усім військом запорозьким, і воно швидко посідає місце в культурному й релігійному житті українського народу.

Під захистом козацького війська у 1620 р. відновлюється православна ієрархія і тримається доки уряд не був змушений визнати її існування. Відновлення православної ієрархії було здійснене патріархом Єрусалимським Феофаном в 1620—1621 рр. і мало важливе значення для православної церкви. З кончиною єпископа Перемишльського Михайла у 1610 р. православна церква залишилася з одним архієреєм — єпископом Львівським Єре-мією (Тісаровським). Після його смерті уряд Сигізмунда III одразу ж проголосив би православну церкву позбавленою єпископа, тобто неіснуючою. Ось чому патріарх Феофан призначив у Києві єпископа, якого "православні оцінили як великий дар провидіння Божого, спасительний дар Святого Духу".

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті головного ініціатора унії польського короля Сигізмунда III, потребуючи допомоги з боку козаків, в "Статтях заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського, народу грецької релігії" визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську. Саме тоді король Владислав IV пожалував стверджувальні грамоти Віденському, Львівському, Люблінському, Мінському та іншим братствам. На виборчому сеймі в листопаді 1632 р. православні посли обрали Києво-Печерського архімандрита Петра (Могилу), видатного діяча української культури, митрополитом. З ім'ям цієї людини пов'язане заснування Києво-Могилянської академії, яка протягом XVII—XVIII ст. була вищою українською школою, про яку знали в Європі. Петро Могила опікувався письменниками й митцями, сприяв розвиткові друкарства.

Проте за 36 років свого існування Брестська унія зміцнила на Україні польську шляхту, посилила процес денаціоналізації частини української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до заняття вигідних посад. Так сини одного із натхненників і старанного провідника унії на Україні і в Литві — Іпатія (Потія), користуючись прихильністю папи Климента VIII до їхнього батька, здобули освіту в латинських школах і стали католиками, а не уніатами. Не тільки діти Іпатія обрали такий шлях. Це було характерно, як ми вже зазначали, для певної частини української шляхти.

Значною мірою, особливо напочатку, унія впроваджувалася і підтримувалася шляхом тиску, насильства з боку католицьких властей, а також польських і спольщених українських поміщиків, уніатських єпископів та духовенства. Тому селянсько-козацькі повстання проти соціального та національного гноблення, проти спроб знищити православну церкву проходили під гаслом боротьби за козацькі вольності і захист православної віри. Коли козаки, які перебували у Прусії, довідалися, що існує задум "привести усіх їх із грецької віри в унію", вони заявили: "Всі ми, скільки нас не є в польському війську в Прусах, для захисту нашої святої віри готові пролити нашу кров..." (Орловский П.И., протоиерей. Киевский Церковный Собор, 1629/Др. Киев. Духовной Академии, 1905. — Август. — С.651). Отже, уніатські плани короля не здійснилися: собор, що був скликаний для розв'язання цього питання, не відбувся. Православну віру було збережено "завдяки втручанню козаків і протестові київських мирян".

Боротьба проти унії не припинялася. Безрезультатні повстання 1637*1638 рр. зміцнили в широких народних масах на Україні усвідомлення необхідності єднання з єдиновірними і єдинокровними народами, що мало велике значення для успішного проведення визвольної війни 1648—1654 рр. Розгортанню народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні, піднесенню національної свідомості народних мас сприяла також все-зростаюча роль Києва.

У розісланих в травні 1648 р. відозвах гетьмана Богдана Хмельницького теж лунав заклик до тих, кому "мила віра благочестива, поляками в унію обернена", боротись проти унії, згуртовуватися навколо народного вождя "на добрих конях, із справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно; при всемогутній допомозі Божій, проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів". (Беднов В. Православная Церковь в Польше и Лит-ве по Сборникам законов. — Екатеринослав, 1908. — С.298 — 299). Унія для Б.Хмельницького, котрий добре розумів її кінцеву мету, поділяв нетерпиме ставлення до неї значної частини українського народу, була зрадою віри й народу, його свободи і святині заради спокою і вигід віровідступників.

Визвольна війна 1648—1654 рр. завдала досить відчутного удару по унії — уніатська церковна організація фактично розпалася. Вона поволі відновлювалася тільки на тих українських землях, які залишилися під владою феодальної Польщі. Так, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережна Україна, крім Києва, перейшла під владу шляхетської Польщі, котра зобов'язалася не обмежувати "грецько-руську" релігію. Тільки на Галичині, на Волині і Поділлі польська влада була відносно міцною, однак і тут унія не набуває значного поширення до кінця XVII ст. Наприклад, Перемишльська єпархія переходить до унії в 1692 р., Львівська — в 1700 р., Луцька — в 1702 р. На 1720 р. уніатська церква в Польщі мала в своєму складі також Холмську, Полоцьку і Пінську єпархії.