Розвиток психології у XX столітті

Історія психології

Гілфорд почав свою наукову діяльність зі складання опитувальника на розрізнення екстравертів та інтровертів. Всесвітню популярність йому принесли дослідження, в яких він, на основі використання тестів і факторного аналізу, зробив спробу математичної побудови моделі творчої особистості. Ця модель широко використовувалася надалі для визначення творчих здібностей в американській науці і промисловості. В результаті своїх двадцятилітніх досліджень вчений прийшов до побудови "кубічної моделі структури інтелекту", у якій було представлено три виміри: операції (пізнання, пам'ять, оцінювання, дивергентна і конвергентна продуктивність), зміст (образотворчий матеріал, символічний, семантичний і поведінковий), результати (елементи, класи, відносини, системи, типи перетворень і висновки, що робляться). Разом зі співробітниками йому вдалося ідентифікувати і забезпечити діагностичними засобами 98 з 120 можливих факторів, утворених клітками цього куба. Особливий інтерес в його дослідженнях викликали методики дослідження дивергентного мислення, що були орієнтовані на завдання, що не мають строгого алгоритму рішення і вирішуються різними шляхами. Зокрема був створений "Тест університету штату Південна Каліфорнія", у якому визначилися такі ознаки дивергентного мислення, як легкість, гнучкість і точність.

Гілфорд трактував особистість як просте сполучення певних індивідуально-специфічних рис. Відповідно до цього він розробив тест "Огляд темпераментів", що дозволяє діагностувати загальну активність, самовпевненість, владність, товариськість, емоційну стійкість, об'єктивність, дружелюбність, вдумливість, мужність, особистісні відносини. В результаті факторно-аналітичного дослідження, першого в галузі вивчення особистості, прийшов до достатності виділення наступних мотиваційних факторів: організмічних потреб (голод, секс, потреба в русі), потреби у визначених параметрах середовища (комфорт, чистота), потреб, пов'язаних із соціальним станом (воля, чесність), соціальних потреб, (загальні інтереси, потреба в ризику, у розвагах). Учений першим став досліджувати особливості зв'язку особистісних ознак і мотиваційних структур, зокрема - предметних інтересів.

ФЕНХЕЛЬ О. (1897-1946 pp.). Народився і помер у Відні. Відомий німецько-американський психоаналітик. Освіту одержав у Берлінському Психоаналітичному інституті (1922 p.), разом з М.Ейнтінгеном. З 1926 по 1933 р. - співробітник цього ж інституту. Займався діяльністю психоаналітичного товариства в Осло (1933-1935 pp.) і Празі (1935-1938 pp.). З 1938 р. Фенхель - викладач психоаналізу в Лос-Анжелесі. Розглядав сильну ефективну реакцію як прояв давно пригнічених інтенцій в умовах недостатності звичайного контролю "Я", що буває через збудження, чи через занадто довгу блокаду задоволення потреб. Він висловлював думку, що руйнування стримуючих рамок "суперего" і вивільнення імпульсів при манії відбувається по механізмах, аналогічних існуючим в середньовічних карнавалах, де таке вивільнення сильно санкціоноване. За його спостереженнями, фобічна тривожність може ховатися за поведінкою, орієнтованою на пошук небезпечних ситуацій (альпінізм, стрибки з парашутом і ін.), по механізму психологічного захисту через ідентифікацію з агресором.

ЛЕРШ Ф. (1898-1972 pp.). Народився і помер у Мюнхені. Німецький психолог, представник розуміючої психології і характерології. Одержав середню освіту в гімназії Мюнхена В 1916-1918 pp. він знаходиться на військовій службі. У 1918 р. почав вивчати машинобудування у Вищій технічній школі Мюнхена. З 1919 р. по 1922 р. вивчав філософію та історію німецької літератури в Мюнхенському університеті. У 1922 р, Лерш захистив докторську дисертацію під керівництвом Ф.Штриха за темою німецького романізму, після чого якийсь час працював домашнім учителем, одночасно навчаючись банківській справі. Під впливом праць 3.Фрейда звернувся до психології і з 1923 р. знову проходить навчання в Мюнхенському університеті у Е.Бехера, М.Гейгера, А. Пенделя, а також слухав курс психіатрії у О.Бумке. З 1925-1933 pp. Лерш - військовий психолог у психологічній лабораторії (керівник Б.Рифферт) у Міністерстві рейхсфера, де займався розвитком психодіагностичних тестів визначення профпридатності офіцерів. У 1929 р. Вищій школі Дрездена він захистив дисертацію для заміщення посади доцента з психології та філософії ("Обличчя і душа"), у якій першим в історії психології використовував кінозйомку для систематичного вивчення мімічних реакцій. З 1930 по 1936 pp. Лерш - асистент у психологічному інституті при Вищій технічній школі; з 1936 р він - екстраординарний професор філософії і характерології. У 1937 р. він приймає запрошення і займає кафедру психології і педагогіки університету Бреслау; у цей же час виходить основна праця його життя, книга "Побудова характеру", що надалі неодноразово перевидавалася ( а в 1951 р. навіть під іншою назвою - "Побудова особистості"). З 1939 р. Лерш працює в Лейпцизькому університеті (як спадкоємець Ф.Крюгера, засновника "Лейпцизької школи психології цілісності"); з 1942 року працював у Мюнхені у підготовці військових психологів. Після війни звернувся до проблем соціальної психології. З 1952 по 1966 роки викладав у Мюнхені в університеті. Член правління Німецького союзу психологів (1938-1945 pp.). Голова німецького товариства психологів (1953-1955 pp.).

Вчений працював у традиціях німецької характерології. У цьому відношенні найбільший вплив на його світогляд зробили Л.Кларес і А.Пфендер. Він ставив своїм завданням на основі феноменологічного самоспостереження дати максимально повний опис стійких і індивідуально різних настанов особистості. Ґрунтуючись на загальноантропологічних уявленнях про полярність відносин індивіда з навколишнім світом, він розробив досить умоглядний висновок про шари характеру, у яких виділив "надбудову". Дав класифікацію пережитих потягів, виділивши три рівні: рівень потягів вітального буття (прагнення до діяльності, до насолоди, лібідо, прагнення до вражень), рівень вражень індивідуального *Я" (потреба в самозбереженні, егоїзм, воля до влади, рівень домагань, прагнення до значимості, потреба у визнанні, потреба в самоповазі) і рівень індивідуального буття (людське співчуття, прагнення до продуктивної творчості, пізнавальні інтереси, любовна співучасть, обов'язок, художні потреби, метафізичні потреби, релігійні шукання). Ще в 1938 р. Лерш постулював антицилаторний характер мотивації. Він дав розгорнутий феноменологічний аналіз ендотимних переживань. Розробив вимоги з підготовки фахівців-психологів у Німеччині. Вчений займався надзвичайно широким колом психологічних питань (ціннісні орієнтації, філософська антропологія, діагностична характерологія, психологія статі, спортивна і юридична психологія).

ЕЙДЕЛЬБЕРГ Л. (1898-1970 pp.). Народився в Злоцові (Угорщина), помер у Нью-Йорку. Відомий американський психоаналітик. Після вивчення медицини у Відні дуже зацікавився психоаналізом і звернувся до нього (з 1928 p.). У 1938 р. емігрував у Лондон, а в 1940 р. - у США. З 1951 р. він - професор державного Медичного центру в Дауні (Нью-Йорк). Був також редактором енциклопедії психоаналізу (1968 p.).

БЛУМЕР Г. (1900-1987 pp.). Американський психолог і соціолог. Викладач в 1925 -1952 pp. в Чиказькому, а в 1952 р. -в Каліфорнійському університетах. Учень Г.Міда. Намагався переорієнтувати методологічні постанови прагматизму (у варіанті інструменталізму Дьюі) в термінах теорії свого вчителя. В 1937 році запропонував термін "символічний інтернаціоналізм" для визначення концепції, класиком якої за правом вважається (крім Міда, її підвалини були закладені деякими роботами Кулі і Морено).

Основна робота вченого, яка викладає його концепцію символічного інтеракціоналізму - "Символічний інтеракціонізм: перспективи та методи"(1969 p.). У своїх теоретичних розробках та дослідженнях Блумер виходив з настанови Дьюі про визначення об'єкту, виходячи не з його властивостей, а з його ролі в житті людей. Об'єкт - це те, що він значить в очікуваній та реальній взаємодії. Причому усталеність значень робить взаємодію узвичаєною, дозволяє їй інституціювати. В самій же взаємодії можна виділити два рівні: 1) несимволічний (що об'єднує все живе) і 2) символічний (властивий лише людині). Люди виробляють рухи та інтерпретують рухи інших, їх поведінка словесно відображається та "задається" в багатьох випадках мовою. Дії з символами випереджають, як правило, практично перетворювану дію. Через знакову діяльність ми задаємо дистанції, тобто структуруємо зовнішній світ. Розвиваючи і змінюючи значення, ми, тим самим, змінюємо і сам світ. Оскільки соціальне життя є в кінцевому результаті продуктом інтерпретації оцінок та визначень, продукованих індивідом, що координує свою поведінку, її дослідження повинно орієнтуватися на осмислення символічних процесів, діючих суб'єктів підтримуючих дій структур. Констатуючі реальність інтерпретації діють на двох рівнях - внутрішнього та зовнішнього спілкування. Внутрішнє спілкування продукує інтерпретації як результат взаємодії між двома "Я". Перше -"Моє", тобто бачення себе очима інших, близьке "віддзеркаленому" "Я" Кулі (символи здатні викликати в мені ту ж реакцію, що і в інших). Друге власне "Я", як об'єктивне "Я" (моє бачення самого себе). Друге "Я" - джерело креативності, перше "Я" задає дистанцію по відношенню до самого себе, дозволяючи займати рефлексивну позицію. Зовнішнє спілкування задає прагнення до результату та кооперування дії для його досягнення з іншим. У зовнішньому спілкуванні потрібне уміння "приймати роль іншого". Отже, будь-яка дія,є завжди діалог, який людина веде сама з собою та з іншими. В цьому зв'язку вчений розглядає проблеми формування колективної ("узагальненої") дії і одним з перших вводить в науку тему масового суспільства. Суспільство у нього в цілому задається процесуально через ситуації, в яких зустрічаються конструктивно діючі індивіди, постійно рефлектуючи та дефінюючи", тобто способи спілкування з предметами (об'єктами ).

Ж. ЛАКАН (1901-1981 pp.). Французький психоаналітик, автор структуралістичної версії фрейдизму. Працює як професор-клініцист в психіатричному госпіталі Сент-Анн з 1953 p., засновник Паризької школи фрейдизму (1964-1980 pp.), викладач в Практичній школі вищої освіти з 1963 р. поєднував в своїй діяльності теорію та практику "структурного психоаналізу".

Основні твори: "Функція про поле мови та мовлення в психоаналізі" (1953 р.) ; "Тексти" (1966 p.); "Семінари Жана Лакана"(1980 p.). Починаючи з критики емпіричного асоціативізму в підході до людської психіки. Лакан звертається до екзистенціалізму, феноменологічних ідей французького неогегельянства (Ж. Іполіт та Гуссерль) в пошуках області психологічної реальності, яка не зводиться до порядку відчуттів: такою областю для нього стає образний прошарок свідомості. Заперечення біологічного редукціонизму поєднується у Лакана з визнанням неефективності "інтуїтивного відчуття" як засобу пізнання психічних процесів та неправомірності утвердження модуса "безпосередньої даності" їх феноменів. Програмне для Лакана завдання "повернення до Фрейда" заключала в собі суттєвий момент модифікації настанов класичного психоаналізу, визнання базовим положення про виконання мовою символічних по відношенню до несвідомого доповнюється розширюваним поняттям мови в цілому як особливого її коду: теза про осмисленість та принципову деніфрируваність усіх, включаючи патологію психічних проявів, збагачується застосуванням структуралістичних методів та досвіду. Видозмінюється фрейдівська концептуальна тріада (Воно-Я-Над-я). Функціювання психіки, за Лаканом, залежить від координації трьох її рівнів - Реального, Уявного та Символічного. Реальне має інші рівні, що визначаються лише негативною сферою біологічної потреби. Уявне - область дії психологічної захисної реакції порушення єдності з зовнішньою дійсністю (тілом матерії), яка проявляється, передусім, у вигляді свідомості цілісного образу "Я" . Цей перший синтез Уявного пов'язаний, з так званою "стадією дзеркала", коли дитина 6-18 місяців починає своє відображення. В такому початковому співвідношенні організму з його реальністю, зовнішнім світом, за Лаканом, кристалізується суб'єкт Уявного, основа всіх наступних ідентифікацій. Символічне містить в собі порядок культури, який для вченого практично співпадає з мовою, решта - соціальна кодифікація, норми заборони, настанови по суті виносяться за межі аналізу. Цей порядок індивід від народження застає вже готовим, від включення в нього залежать як конфігурація Уявного, так і імпульс реального; бажання, перетворені в "Я"- потреби, повинні увійти в символічний стрій культури, артикулюватися у вигляді деякого тексту перед тим, як стати психологічним факторами. Мова - ключове поняття концепції Лакана, воно не тотожне ні природній мові, ні фрейдівській символічній мові снів, його символічність взагалі не є вираженням будь-якого іномовного змісту на протилежність буквальному. В загальному вигляді мова є формальний принцип структурування, розчленування, розрізнення елементів мовлення, які виконуються на його поверхні, його суть розкривається як рух визначених (визначене - явище мови з точки зору її форми, матеріальна частина знака, характер їх взаємозв'язку, взаємозчеплення, домінуючий над означеним (референтом, концептом), над самим суб'єктом Уявного. Несвідоме, за Лаканом, являє собою формальний аналог, "зліпок" зміщень, розривів та нашарувань з "метою означаючих"; таким чином, теоретичним базисом "структурного психоаналізу" виступає теза: Несвідоме структурується як "мова".

АББАНЬЯНО Н. ( 1901-1990 pp.). Італійський мислитель. Він заперечує автономність діалектики думки, припускаючи дії прихованої сили, пануючої над нею.

Вчений є засновником концепції позитивного екзистенціалізму. Він трактує думку як символ рухів, протиріч, ситуацій самого життя. Привносячи ціннісний момент в існування окремої конечної людини, а не абстрактного індивіда, виступив із закликом, що вимагає відповідальності за своє рішення у з'ясуванні відносин зі світом, самим собою та іншими людьми, мислитель проголошує науку екзистенцією. Прилучатися до екзистенції - значить вибирати власне призначення і залишаться йому вірним.

Цікаві і оригінальні погляди та судження Аббаньяно з приводу багатьох речей. Наприклад, можливість як таку він уявляє як пошук спрямований на встановлення границь та умов самої можливості і називає її мучення людини по відношенню до життя, оточення. Екзистенціалізм не постулює креативної свободи, людина не є центром всесвіту. Світ не побудований і не призначений для цілей людини, а інакше б загубився сенс людського існування, його проблематичність. Людський вибір здійснюється лише на фоні свободи, яка має потрійний зміст : 1) визнання реалізації "Я" та свого призначення ; 2) єдність "Я" і призначення визначає єдність світу; 3) "Я" спосіб реалізувати себе лише в товаристві людей співробітництва, солідарності і, нарешті, любові.

РАЙХ-РУБІНШЕЙН А. (1902-1971 pp.). Народилася У Відні. Померла в Пітсбурзі (США). Американський психоаналітик. Навчалася медицині у Відні, а в 1920 р. вийшла заміж за В.Райха. З 1929 р. - член Віденського психологічного товариства; з 1931 р. працювала в Берліні. У 1933 р. емігрувала в Прагу; там проводила психоаналітичне навчання і займалася приватною практикою і розлучилася з Райхом, знову вийшла заміж (історик А. Рубінштейн). У1938 р. емігрувала в США, де продовжила психоаналітичну діяльність. З 1960 р. по 1962 р. вона - президент Нью-Йоркського психоаналітичного інституту. Останні вісім років була паралізована. Популярність їй принесли роботи з нарциссизму і контр переносу. Вважалася блискучим консультантом.

ДУНКЕР К. (1903-1940 pp.). Народився в Лейпцизі, помер у Каліфорнії. Німецько-американський психолог. Освіту одержав у Берлінському університеті Кларка (1923-1929 pp.). У 1926 р. - магістр, 1929 р. - доктор філософії. З 1930 р. працював як асистент в Психологічному інституті Берліна, після переїзду в США - в університеті Кларка. За методологічними явленнями був близький гештальтпсихології. Починав свої психологічні дослідження з аналізу руху в умовах поділу і фону. Він відомий насамперед своїми дослідженнями продуктивного мислення. Відкрив ефект "функціональної закріпленості", що полягає в тому, що використовувані певним чином об'єкти важко почати використовувати інакше. У 1924 p. разом з К.Зенером Дункер провів дослідження научіння, які привели до парадоксальних результатів: механічне повторення рішення проблемних задач веде до погіршення результатів при рішенні нових задач. Експериментально на своїх студентах, яких він просив міркувати уголос, учений довів, що осмислення відбувається поступово і градуйовано. Процес рішення проблеми містить у собі ряд послідовних переформулювань проблеми, що відбуваються доти, поки не знаходиться формулювання, для якого є засіб вирішення. Таким чином, вирішення задачі складається з якісно різних фаз: з фази перебудування принципу ("функціональне рішення задачі") і фази реалізації ("остаточне рішення").

ЛОРЕНЦ К. (1903-1988 pp.). Австрійський біолог і психолог, один із засновників етології. Проводив широкий спектр дослідження поведінки тварини і людини, зокрема, імпритингу та агресивності. Учений є автором книг: "Кільце царя Соломона" (1970 p.), "Людина знаходить друга" (1971 p.), "Подивися навколо себе" (1974 p.). Дослідник відрізнявся широким науковим кругозором.

ПОЛІТЦЕР Ж. (1903-1942 рр). Французький психолог та філософ. Народився в Угорщині. Запеклий противник психоаналізу. Після смерті Фрейда проголосив вступ психоаналізу в період "схоластичного упадку" та завбачив йому долю френології та гіпнотизму. Висунув ідею створення "конкретної психології", предметом якої повинна бути "життєва драма" (реальне життя людей ) і, особливо, її змістова та діяльнісна сторони.

АРНХЕЙМ Р. (1904-1983 pp.). У 1928 р. захистив докторську дисертацію з філософії в Берлінському університеті. З 1933 по 1938 роки працював у Міжнародному інституті навчальних фільмів у Римі. З 1940 р. працював у США. З 1968 р він - професор психології в центрі візуальних досліджень при Гарвардському університеті. Вважався великим фахівцем в області візуального мислення.

БОСЕ М. (1904-1990 pp.). Швейцарський психоаналітик, психіатр і філософ; один з лідерів екзистенціального аналізу. Починав як психіатр в клініці разом з Блеером і Бургхельци. В 1935 р. почав співробітничати з Юнгом. Критикував протиріччя фрейдизму і психоаналізу, в тому числі теорію несвідомого. Поступово відхилявся до позиції екзистенціального аналізу Бінсвінгера. В 1950 році активно включився в розробку екзистенційного аналізу. Познайомився з Хайдеггером, намагався використовувати його ідеї в розробці нової версії психоаналітичної теорії і терапії. Орієнтував свою психотерапію на допомогу пацієнтам в подоланні заборон і виборі відповідного йому способу існування. Метою цієї версії психоаналізу вчений вважав зміни неврозу і психозу через подолання упереджених понять і суб'єктивних інтерпретацій, які закривають буття від людини.

ФРАНКЛ В. (1905-1986 pp.). Австралійський психолог і психіатр. Одержав психоаналітичну освіту, але надалі відійшов від класичного психоаналізу. Під час Другої світової війни знаходився як ув'язнений в німецькому концтаборі. Розробив власне психологічне вчення, у якому було постульовано, що основною рушійною силою розвитку особистості виступають пошуки сенсу. При відсутності сенсу чи його неясності виникає екзистенційний вакуум, що виявляється як невроз. Допомогти пацієнту можна лише ініціювавши власну активність. На основі всіх цих ідей учений-екслериментатор розробив комплекс психотерапевтичних заходів, названих ним логотерапією.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток психології у XX столітті“ на сторінці 6. Приємного читання.