Розвиток психології в XIX столітті

Історія психології

XIX століття - це не тільки романтичний час, час духовного, етичного "злету" - чи скоріше - підвищення людської цивілізації; розквіту мистецтв і особливо - літератури, але і час інтенсивного розвитку наукової думки: поява нових наук, галузей і т. ін. У цьому зв'язку психологія не є виключенням хоча б тому, що саме в цьому столітті вона сформувалася в самостійну науку.

Я. ПУРКІНЕ (1787-1869 pp.). Чеський фізіолог і психолог. Займався проблемою відчуттів загалом і зокрема - як Альгазена і Леонардо да Вінчі - органа зору. Виходячи з уявлення про те, що суб'єктивні відчуття (залежні від органа почуттів і тільки від нього) варто розмежувати з відчуттями, відповідно до зовнішньої реальності.

Вчений відкрив ряд феноменів, що стосуються здорових відчуттів і сприйнять: "фігура Пуркіне" (бачення тіней кровоносних судин сітківки); "образи Пуркіне" (відображення від роговиці і поверхні кришталика); "феномен Пуркіне" (зміна ясно-синього і червоного кольорів при сутінковому освітленні). Він докладно описав, як змінюються кольори подразника у напрямку від центра сітківки ока до периферії.

Основою єдності відчуттів Пуркіне вважав не синтетичну здатність свідомості, а те, що закладено в самому сприйманому об'єкті як породженні природи - елементарні якості. Таких якостей нескінченна безліч; нашим же органам почуттів відкриті деякі, необхідні для виконання земних життєвих задач.

Формою, з якої розвиваються відчуття, є "загальне почуття" як передумова генетичного споріднення відчуттів різних модальностей. Від нього, як від стовбура, відгалужуються різноманітні відчуття.

З одного боку тіла, що відбивають життя (голод, біль, задоволення і т. ін.), з іншого боку - властивості і зміни зовнішніх об'єктів у великому різноманітті варіантів.

КАРУС К. Г. (1789-1869 pp.). Народився в Лейпцизі, помер у Дрездені. Німецький лікар, філософ, психолог і художник. Успадкував здоровий глузд і глибокий інтелект батька і схильність до поезії і мистецтва матері. До 15 років відвідував школу Томаса, потім - Лейпцизький університет. де вивчав медицину (доктор медицини з 1811 p.), захистив дисертацію для заміщення посади доцента. У 1811 р. приступив до читання лекцій з порівняльної анатомії в Лейпцизькому університеті. У 1813 р. став директором Французького госпіталю в Паффендорфі біля Лейпцигу. Але після декількох років лікарської практики, через матеріальні труднощі, повинен був піти на державну службу. З 1814 р. - професор жіночих хвороб у Саксонській медико-хірургічній академії і директор пологового будинку Дрездена. Написав у 1820 р. підручник з гінекології. З 1827 р. Карус - лейб-медик королівської родини, придворний і медичний радник. Він багато подорожував, і в коло його знайомих входили А.Гумбольдт, А.Тік, К.Д. Фрідріх. З 1818 р. у нього зав'язалася переписка з Й.В. Гете, якого в 1821 р. він відвідав у Веймарї, став його близьким другом і однодумцем. З 1833 р. іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук. У 1862 р. Карус був обраний президентом Леопольдини - німецької академії натуралістів.

Вчений першим у Німеччині став займатися порівняльною анатомією, а потім - і порівняльною психологією, у якій основну увагу приділяв опису поведінки різних тварин. У1867 р. написав книгу "Порівняльна психологія чи історія розвитку душі на різних ступенях тваринного світу" відкрив кровообіг у комах (1827 p., монографія). На його філософський світогляд великий вплив зробила система Фіхте, насамперед у П антропологічній частині. Крім усього була дуже співзвучна ідея Гете про натхненність природи, про те, що усе в природі відображається в усьому. Він намагався створити цілісну картину буття як становлення внутрішнього змісту. Космос у цій картині не просто механізм, але організм. Спираючись на навчання Арістотеля, Карус трактував душу як чисто ідеальний і невмираючий життєвий центр, що є умовою всякого буття і всякого розвитку. На його думку, між "живою" і "мертвою" матерією немає розриву, і, якщо в кожній нервовій клітинці, як попередня умова, лежить ідея, то нагромадження клітин дає і нагромадження ідеальної сторони організму. Вчений одним з перших обґрунтував існування несвідомого на основі цієї єдності тіла і душі. Тіло в його уявленнях є душа, але на несвідомому ступені; хвороба ж - це порушення єдності душі і тіла; душа зв'язана як з тваринним, так і з рослинним світом.

Його ідеї про "фізіогноміку природи" були надалі розвинуті в концепції Л.Клагеса про безпосереднє "фізіономічне спостереження" самого життя і про руйнування "несвідомого космічного ритму природи людським духом". Особливу увагу Каруса привернуло питання про конкретні матеріальні ознаки, по яких можна судити про душевні сили. Він намагався модифікувати вчення Галля на основі даних про еволюційний розвиток нервової системи ("Заснування краніоскопіїв" 1844 p.).

Буйна уява і художня натура Каруса знаходили свій прояв не тільки в його символічній психології, але й у творах мистецтва; ним було створено ряд картин з ландшафтним живописом, у яких почувається школа К.Д. Фрідріха, свої роботи з анатомії він гравірував сам. Карус також був відомий як естетик і художній критик, великий знавець і цінитель мистецтв. Крім усього цього він був дуже цікавою людиною і прекрасним співрозмовником.

TEH І. А. (1828-1893 pp.). Народився у Вузьєрі, помер в Арденні. Французький філософ, історик, мистецтвознавець і психолог. Представник позитивізму першої "класичної" форми; випробував на собі вплив О. Конта. З 1865 р. - він професор, родоначальник культурно-історичної школи в мистецтвознавстві і психології. Виходив з припущення про першорядну роль у розвитку суспільств і народів їхнього географічного положення і природних умов. Першим зробив спробу дослідження функціонування мистецтва в контексті визначеного історичного моменту. На його думку, наукова естетична критика - на відміну від моралі - повинна спиратися на те, що створення і сприйняття твору мистецтва обумовлено трьома факторами: расою, середовищем і моментом. Прихильник ассоціаністичної психологічної теорії, він намагався ввести в психологію момент природи психіки. У 1876 р. опублікував свої "Замітки про засвоєння мови у дітей і в людському роді", де дав послідовний опис мови своєї дочки, на підставі чого зробив висновок про відповідність між культурною історією людства і процесом дитячого мислення.

РІБО Т. (1839-1916 pp.). Народився і помер у Парижі. Видатний французький психолог, один із засновників французької експериментальної психології, автор книг: "Хвороба пам'яті" (1881 p.); "Хвороба волі" (1883 p.); "Хвороба особистості" (1885 р.) і багатьох інших. Розробляв проблеми уваги, уяви, понять і ін. На основі застосування патопсихологічного методу будував модель нормального розвитку психіки. Сформулював закон регресії до проблем афекту, емоцій і почуттів.

ГЕРІНГ Е. (1834-1918 pp.). Народився в Альтерсдорфі, помер у Лейпцизі. Німецький фізіолог і психолог. Одержав медичну освіту в Лейпцізькому університеті (пройшов курс у Е.Г.Вебера і Г.Т.Фехнера), захистив докторську дисертацію з питань зоології. У цей час у Герінга з'явився особливий інтерес до загально біологічних проблем. Потім він працював і під керівництвом Е.Г.Вебера підготував і захистив дисертацію "Про бінокулярність просторового сприйняття" для заміщення посади доцента. З 1862 р. він - приват-доцент фізіології в Лейпцізькому університеті; з 1865 р. - професор медицини, фізики і фізіології в медико-хірургічній академії Йосифа у Відні. Тут разом з Й. Брейєром вивчав рефлекторну зміну подиху при роздратуванні блукаючого нерва, що стало одним з перших досвідів вивчення принципу зворотного зв'язку, настільки важливого для виниклої значно пізніше кібернетики. Ним були проведені дослідження зв'язку зміни рівня кров'яного тиску і ступеня уваги ("хвилі Таубе-Герінга"). У 1870 р. Герінг прийняв запрошення працювати в університеті Праги (тут же став першим ректором Німецького університету в 1822 p.). У 1895 р. повернувся в Лейпциг, де став спадкоємцем К. Людвіга. Член німецької академії наук (1869 p.); іноземний член-кореспондент Петербурзької академії наук (1906 p.). Герінг - піонер експериментальної психології сприйняття. Він у методологічних установках орієнтувався на суб'єктивний сенсорний досвід) спостереження і опис). Спочатку з багатьох питань вчений розділяв позиції Г.Гельмгольца, але згодом став його класичним опонентом, що розвиває нативістичну теорію.

Займаючись феноменом константності сприйняття, Герінг експериментально встановив, що чорне вугілля на яскравому сонці може відбивати більше світла, чим білий папір на світанку, і все ж сприймається чорним, що пояснював "периферичними факторами", на противагу "несвідомим заключенням" Геймгольца, такими як зіничний рефлекс, сітківна адаптація до світла, одночасний контраст. При цьому він фактично дав опис летального гальмування: світлове роздратування приводить не тільки до визначеної хімічної реакції на відповідній ділянці сітківки, але також і до протилежної реакції на сусідніх ділянках. Наділяючи саму сітківку ока здатністю просторового бачення, на його думку, сприйняття глибини в умовах диспарантності обумовлене тим, що нейрони внутрішньої частини сітківки і зовнішньої відкарбовуються на сприйняття різного ступеня глибини (1861 p.). Учений розвив теорію колірного зору (1875 p.), у якій розрізнення кольорів пояснювалося процесами дисиміляції і асиміляції, що відбуваються в трьох типах сітківки, відповідальних за сприйняття трьох якостей ( біле - чорне, червоне-зелене, жовте-синє). Відкрив оптичну ілюзію ("зірки Герінга") - при накладенні цієї фігури, утвореної прямими, що перетинаються в одній точці, на паралельні лінії, ті сприймаються скривленими.

Він розглядав пам'ять, наслідуючи в цьому погляди К.Г. Каруса, не тільки як психічну, але і загальнорганічну функцію (усякий подразник залишає фізіологічний слід, що може бути відтворений), що виявляється у формі спадковості; характеризував інстинкт як пам'ять виду. Завдяки своїм феноменологічними та нативістичним настановам вплинув на К. Штумпфа і гештальтпсихологію в цілому.

ФРАНКЛ Ф. (1840-1911 pp.). Австрійський психіатрі психолог. Автор оригінальної концепції логотерапії у моделях-дослідженнях-інтерпретаціях, який думав, що динамічною силою індивідуально-поведінкових партнерів суб'єкта його прагнення-позиви результувати існуючий у екстеросередовищі, соціумі, онтосі сенс життя. За його глибоким переконанням, суб'єкт повинен менше рефлексувати навколо власних вчинків і дій, а більше діяти, відповідаючи на ті чи інші цінності-змісти-індекси, що резюмують онтологічно екзистенціональний досвід усього людства.

АВЕНАРІУС Р. (1843-1896 pp.). Народився в Парижі, помер у Цюріху. Швейцарський вчений, один з основоположників емпіріокритицизму. Центральне поняття вчення Авенаріуса - досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, тлумачачи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду. Вчення Авенаріуса відкидає об'єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості.

Основні праці: "Критика чистого досвіду" (1888 p.), "Про предмет психології" (1895 р.) За Авенаріусом, психіка і середовище протиставлені одне одному, але обоє як реальності належать одному досвіду - те, що описується, суть інтеракції або взаємодії середовища і нервової системи. Наше "Я", за Авенаріусом, зовсім не наділено категоріальними структурами - це комплекс наших уявлень нашої успішності адаптації" до середовища.

ДЕЖЕРІН Ж. Ж. (1849 -1917 pp.). Народився в Женеві, помер у Парижі. Французький невролог, психіатр і психотерапевт. Працював з 1874 р. асистентом лікаря, з 1879 р. - лікарем. З 1885 р. він приступав до викладацької роботи. З 1901 р. - професор гістології. Паралельно з численними неврологічними і патоневрологічними роботами розвивав свій метод "ізоляції", призначений для лікування психоневрозів у груповій негіпнотичній психотерапії. Незнайомий з вченням З.Фрейда, обґрунтував схожі уявлення на роль емоцій у походженні психічних захворювань, зокрема істерії. З цього питання виступав рішучим супротивником П. Ш. Дюбуа та його методу раціонального переконання. Він вказував на залежність зцілення пацієнта від емоцій і переживань лікаря, постулював необхідність віри пацієнта в лікаря. Одним з перших вказав на цілющу роль простого слухання лікарем пацієнта.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток психології в XIX столітті“ на сторінці 1. Приємного читання.