Розвиток психології у XX столітті

Історія психології

ВАЙЦЗЕКЕР В. Ф. (1886-1957 .pp.). Народився в Штудгарті, помер у Гейдельберзі. Німецький лікар-інтерніст, невролог, філософ і психолог, один з найбільших представників психосоматичної медицини в Німеччині. Після навчання в Німеччині одержав освіту в університетах Тюбенгена, Фрейбурга, Берліна, Гейдельберга (доктор медицини). З 1910 по 1919 р. одержав додаткову освіту з фізіології (м.Криз, Кембридж). З 1914 по 1919 р. був у діючій армії. З 1923 р. він - екстраординарний професор неврології в Гейдельберзі. Великий вплив на його розвиток зробив З.Фрейд, якого він вважав генієм.

Вайцзекер - один із засновників антропологічної медицини, що спирається на поняття "буття - у - світі" і "буття - з іншими" і близької за методологічними настановами другій Лейпцизькій психологічній школі (насамперед - "психології цілісності" Ф. Крюгера). її завдання він бачив у розумінні хворобливих симптомів пацієнта в контексті його духовного розвитку, як конкретне і матеріальне свідчення проблем цього розвитку. Учений ввів поняття "коло форми" для характеристики взаємин організму і навколишнього світу, відповідно до якого початковою одиницею аналізу повинне бути комплексне утворення, що включає в себе і сприйняття, і рух; відповідно до цього поняття "рух очей", наприклад, повинне супроводжувати сприйняття якої-небудь форми. Він намагався реалізувати свої уявлення про медицину цілісності в "антропологічній психотерапії", де поєднував підходи до людини з позицій природничо-наукової медицини і психоаналізу, який трактував у екзистенційному ключі, ґрунтуючись на вченні Хайдеггера.

КОСТАРБИНСЬКИЙ Т. (1886-1981 pp.). Народився і помер у Варшаві. Польський філософ, логік, психолог і естет. Займав позицію, близьку до матеріалізму, розглядаючи психічне, як відображення об'єктивної реальності, принципово доступної почуттєвому сприйняттю. Ці погляди сполучалися з прагненням до максимальної раціоналізації процесу пізнання, засобом якої вчений вважав логічну реконструкцію мови науки як умову звільнення її від неясних, заплутаних і неоднозначних понять.

Основний принцип психолого-етичної концепції Костарбинського говорить: "людина повинна прагнути до зменшення зла в житті всіх істот, на долі яких вона може вплинути" (12.с.93).

Демократизм і гуманізм психології й етики Костарбинського послаблюються абстрактністю основних категорій: "голос совісті" однаковий для всіх людей і в будь-яких суспільно-історичних умовах.

БАРТЛЕТТ Ф. Ч. (1886-1971 pp.). Англійський психолог. Працював у різних галузях. Але особливо багато - в галузях експериментальної психології мислення, сприйняття, пам'яті; потім - в області військової психології. Автор декількох книг. Функції і структуру пам'яті вчений розглядав у контексті культури.

БЕНЕДИКТ РУТ (1887-1948 pp.). Американський етно-психолог та антрополог. Доктор філософії (1923 p.), професор Колумбійського університету (1948 p.). Учениця антрополога Боаса. Співробітничала-з 1922 року з М.Мід. Досліджувала взаємозв'язок психіки та культури, психології та антропології. Здійснила психологічну орієнтацію антропології. В результаті соціально-антропологічних досліджень прийшла до висновку, що етнічні особливості визначаються переважно соціальним середовищем, в якому суттєву роль відіграє "етос культури" - специфічна сукупність структур основних суспільних цінностей і постанов, які визначають зміст і спрямованість виховання дітей та життєдіяльність дорослих. В1934 р. в статті "Антропологія та аномалія" показала, що уявлення про "нормальне" і "анормальне" є відносними і варіюються від культури до культури. Підкреслюючи культурогенний та релятивістський характер даних уявлень, відзначила, що їх відносність розповсюджується і на соціальну і на сексуальну поведінку людей. Вивчала "транскультурні" фактори, які дозволяють згладжувати та зменшувати етноцентризм і міжнаціональну ворожнечу.

СПІТЦ Р. А. (1887-1974 pp.). Народився у Відні, помер у Денвері (Колорадо). Німецько-американський психоаналітик і психіатр. Освіту одержав у Будапешті, Лозанні, Берліні. У 1910 р. пройшов курс навчального психоаналізу в 3.Фрейда. З 1926 р. працював у Відні, з 1932 р. - у Берлінському психоаналітичному інституті. У1933 р. емігрував спочатку в Париж, а в 1938 р. - у США, де з 1939 по 1956 р. працював у Нью-Йорку і з 1956 по 1970 pp. - у Денвері.

Вчений відомий своїми дослідженнями дітей, в яких широко використовував метод прямого (прихованого і відкритого) спостереження, кінозйомок і звукозапису. Він виявив наслідки для психологічного дозрівання і розвитку дітей, що виникають при ранньому розлученні з матір'ю і при відсутності взаємин з іншими людьми (ефект "госпіталізму"). Спіти констатував, що нормальна потреба в контакті з'являється в дитини в 6 місяців, і, якщо в цей час відбувається відділення дитини від близького дорослого, то вона спочатку довго плаче, вимагаючи матір чи того, хто може її замінити, через місяць у неї з'являється реакція втечі (уповзання, схову), якщо до неї хтось підходить; ще через місяць вона починає уникати всіх контактів з навколишнім світом, а потім її реакції на зовнішні впливи зводяться до мінімуму. Вона байдужіє, не кричить, зникають усі мімічні вирази. При цьому в психіці відбуваються такі зміни, що носять незворотний характер, обумовлюючи виникнення "депресії залежності". Вчений також вивчав сприйняття дітьми людського обличчя, виявляючи ті його частини, що є найбільш важливими стимулами для дитини. Він намагався трактувати виникнення посмішки у тримісячних дітей як символ переходу від принципу задоволення до принципу реальності, коли підсвідомість і передсвідоміеть починають відокремлюватися одне від одного і виникають найперші елементи "Я". У своїх пошуках дослідник прийшов до висновку, що ефективний розвиток передує перцептивному і когнітивному.

ГЕЛЬБ А. М. (1887-1936 pp.)- Народився в Москві. Помер у Шемберзі (Шварцвальд). Німецький психолог. Після закінчення німецької гуманітарної гімназії Петра і Павла в Москві одержав філософську освіту в Мюнхені. У 1910 р. він захистив дисертацію під керівництвом К.Штумпфа в психологічному інституті Берлінського університету. Тут же під його керівництвом працював позаштатним асистентом. З цього часу і почалися його контакти з Грацькою психологічною школою. З 1912 по 1914 р. він - асистент у К. Коффки в Психологічному інституті академії соціальних наук у Франк-фурті-на-Майні. З 1915 р. працював у військовому лазареті по мозкових ураженнях м. Франкфурте. У1919 р. на природничо-науковому факультеті університету Франкфурта захистив дисертацію на заміщення посади доцента з проблеми порушення кольоросприйняття, займався також дальтонізмом. З 1919 р. Гельб - приват-доцент і в цей. час проводить дослідження (разом з Гольдштейном) з функціональної перебудови сітківки при випадінні поля зору, а також з амнезії на назви квітів при збереженні їх розрізнення, при якій порушується здатність до їх класифікації, а орієнтація на них виявляється можливою лише за емоційним відгуком. З 1924 р. Він - екстраординарний професор філософії і психології, з 1929 р. - содиректор (разом з М.Вертхеймером) Психологічного інституту Франкфуртського університету. Він одночасно працював у Франкфуртському інституті вивчення наслідків уражень мозку. З 1931 по 1933 р. він - ординарний професор університету Мартіна Лютера в м. Галлі; тут керував семінаром "Психологія мозкових уражень", у якому поряд з фахівцями-нейропсихологами брали участь і філософи (М.Хоркхаймер. Б.ТіллиХ, Т.Одорно й ін.). У зв'язку з нацистськими переслідуваннями євреїв був відсторонений у 1933 р. від роботи, подав апеляцію, але в 1934 р. відбулося загострення його хвороби (туберкульоз легень), що не дозволило завершити справу. У 1635 р. читав тільки гостьові лекції (м. Лунд у Швеції).

За своїми науковими поглядами Гельб належав до організмічного і гештальтпсихологічного напрямку. Деякі його філософські ідеї, зокрема про виділення суб'єкта з навколишнього світу при еволюційному переході від тварини до людини, дуже високо оцінювалися Л.С. Виготським. Особливо відомі його експериментальні дослідження процесів зорового сприйняття, зокрема сприйняття білого кольору і так званий "тау-феномен" (феномен Гельба), відповідно до якого при неоднаковому тимчасовому інтервалі пред'явлення трьох світлих крапок у тому самому місці простору, виникає ілюзія їх неоднакової просторової близькості - близькі за часом крапки здаються близькими просторово (1914 p.). Разом з Р.Граніт вчений встановив, що поріг різниці на фігурі більший чим на фоні. Він намагався поширити закони гештальта на нейропсихологічну сферу, інтерпретуючи мозкові поразки в термінах порушення формоутворення психічного образу, для чого аналізував руйнування функцій сприйняття, мови, пізнавальних процесів.

ШНАЙДЕР К. (1887-1967 pp.). Народився в Крайлсхаймі (Вюртенберг). Помер у Гейдельберзі. Німецький психіатр і патопсихолог. Освіту одержав з 1905 по 1920 р. в університетах Тюбенгена, Берліна і Кельна (доктор медицини, 1912 p.; доктор філософії, 1921 p.). Після захисту в 1919 р. дисертації для заміщення посади доцента працював у А. Ашффенбурга в Кельнському університеті як приват-доцент. З 1922 р. Шнайдер - екстраординарний професор. З 1931 р. він - ординарний професор і директор лікувального інституту Німецької дослідницької психіатричної клініки в Мюнхені. З 1934 р. він - професор гістології і неврології (невропатології) університету. З 1946 йо 1955 р. - ординарний професор психіатрії і директор психіатричної клініки в університеті Гейдельберга; 1951- 1952 pp. був ректором університету. Разом з К. Ясперсом вважається основним представником феноменального напрямку в психіатрії. У своїх працях він дав практичну ознаку психопатії - особливості особистості, від яких страждає або сам пацієнт, або його оточення. Шнайдер фактично вивів вчення про патологічний розвиток особистості на новий рівень. Він запропонував тут загальну емпіричну номенклатуру психопатій (які він розглядав насамперед як ендогенно обумовлені), виділяючи - на основі найбільш яскраво виражених рис - гіперінтимних, депресивних, невпевнених у собі, фанатичних, марнолюбних, лабільних, вибухових, байдужих, безвладних, астенічних і ін. психопатів. Він також зробив спробу визначити шизофренію як патологічну зміну особистості і її світогляду, а не як нозологічну одиницю. При цьому ним описаний ряд характеристичних симптомів шизофренії: переконання хворого, що його думки вимовляються вголос; слухові галюцинації, що коментують його поводження; соматичні галюцинації; марення і відчуття того, що дії контролюються іншими. Він трактував надмірну (фанатичну) релігійність як психічне відхилення (патологію).

РЕЙК Т. (1888 -1969 pp.). Австро-американський психоаналітик. Учень Фрейда. Доктор наук. До 1938 р. жив у Берліні, а потім емігрував у США. Основні праці: " Притаманне і чуже Богові", " До психоаналізу релігійного розвитку"(1923 p.); "Догма та ідеї примушування" (1927 p.); "Ритуал";(1928 р.); "Мазохізм в сучасній людині"(1941 p.); "ЗО років з Фрейдом" (1956 p.); "Міф і вина" (1957 р.) та ін. Здійснив психоаналітичне дослідження релігії. Детально проаналізував зв'язок між специфікою переживання єдиного комплексу з формуванням різних типів побожності, зв'язок релігії та релігійного догматизму з неврозом нав'язковості та інші проблеми. Досліджував розбіжності між коханням і сексом, явища садизму та мазохізму в релігійних, національних та соціальних осередках. Критикував теорію сексуальності Фрейда як "прекрасну помилку".

КРЕЧМЕР Е. (1888-1964 pp.). Народився у Вюстенроті (біля Хайльброна). Помер у Тюбенгені. Німецький психіатр і психолог, творець типології темпераментів на основі особливостей статури. У 1906 р. почав вивчати філософію, всесвітню історію, літературу і історію мистецтв у Тюбінгені, але через два семестри змінив спеціалізацію і став вивчати медицину, спочатку в Мюнхені, де на нього сильно вплинули психіатричні заняття Е.Крепеліна, потім був на стажуванні в Гамбурзі і Тюбінгені у Р.Гауппа, під керівництвом якого підготував і захистив у 1914 р. докторську дисертацію з теми: "Розвиток марення і маніакально-депресивний симптомо-комплекс". Із вступом на військову службу займався організацією неврологічного відділення військового госпіталю в Бад-Малгентхаймі. У 1918 р. він перебрався в Тюбінген, де працював як приват-доцент і у цей же час опублікував свою роботу "Сенситивне марення відношення", яку К. Ясперс оцінив як близьку до геніальної. У 1926 р. Кречмер був запрошений як ординарний професор психіатрії і неврології в університеті Марбура. З 1946 по 1959 р. він працював як професор і директор неврологічної клініки в університеті Тюбінгена. Після передачі клініки учням вчений організував власну лабораторію конституціональної і трудової психології, якою керував до самої смерті.

Серед його публікацій ( їх більше 150) особливе місце займають роботи зі співвідношення конституції тіла і характеру. На початку 20-років він пережив особливий творчий підйом і в цей час з'явилася основна його робота, що принесла йому всесвітню популярність - "Побудова тіла і характер" (1921 р). Тут було описане обстеження близько 200 хворих. На підставі безлічі обчислень співвідношення частин тіла Кречмер виділив типи побудови тіла (чітко виражені - лептосомний, чи психосоматичний, пікнічний, атлетичний і, менш визначений, диспластичний. Ці типи конституцій він співставив з описаними Крепеленом психічними захворюваннями - маніакально-депресивним психозом і шизофренією і, виявилося, що існує визначений зв'язок: до маніакально-депресивних психозів більш схильні люди з пікнічним типом конституції, а до шизофренії - з лептосомним. Далі він зробив малообгрунтоване припущення, що ті ж особливості темпераменту, що є ведучими при душевних захворюваннях, можуть бути виявлені, лише при меншій їх виразності, і в здорових індивідів. Розходження між хворобою і здоров'ям по Кречмеру, лише кількісне: будь-якому типу темпераменту властиві психотипічний, психопатичний і здоровий варіанти психічного складу. Кожному з основних психічних (психотичних) захворювань визначена форма психопатії (циклоїдна, шизоїдна), а також визначений характер, точніше, темперамент здорової людини) циклотимічний, шизотимічний). Найбільш схильні до психічних захворювань пікнік і психосоматик. Циклотимічний характер при надмірній виразності може доходити, через вже анормальну циклоїдну варіацію характеру, до маніакально-депресивного психозу. При шизотимічній формі темпераменту, у випадку відхилення від норми, виникає шизоїдна, що трансформується при форсуванні хворобливих ознак у шизофренію. Надалі вчений виділив сім темпераментів, співвідносних з трьома основними групами: 1. Циклотимічна, на основі пікнічної статури (а: гипоманічний, б: синтонний; в: флегматичний). 2. Шизотимічний, лептосомної статури (а: гіперістеричний, б: власне шизотимічний, в: анестетичний); 3. Глузкий темперамент на основі атлетичної статури як особливий вид темпераменту, що характеризується в'язкістю, труднощами переключення і схильністю до афективних спалахів, найбільш схильний до епілептичних захворювань. Як основні властивості темпераменту Кречмер розглядав чутливість до подразників, настрій, темп психічної діяльності, психомоторику, індивідуальні особливості, що, у кінцевому рахунку, обумовлені хімізмом крові. У своїй роботі "Геніальні люди" (1929 p.), для якої почав готувати матеріал в 1919 p., він зробив спробу переносу свого вчення про типи конституції в область наук про дух. Вчений проводив також дослідження конституціональних особливостей злочинців, на основі чого давав рекомендації про проведення з ними реабілітаційної роботи. Надалі спробував підвести під своє вчення біологічний базис - на основі розуміння конституції організму як обумовленої індивідуальними особливостями роботи системи залоз внутрішньої секреції. Крім усього цього, починаючи з 1946 p., Кречмер займався також великими дослідженнями морфології і фізіології розвитку дитячої і юнацької психопатології. Велику популярність принесла вченому розроблена ним ще в 1923 р. психотерапевтична методика (гіпноз активний східчастий), заснована на проробленні пацієнтом імажинативних образів. Він ввів поняття ключової психічної травми як такої, що торкає найбільш уразливі сфери переживань.

МЕЙЕРСОН І. (1888-1983 pp.). Французький психолог, історик і мистецтвознавець. Творець школи порівняльно-історичної психології, автор досить відомої книги "Психологічні функції і надбання" (1948 p.). Вчений трактував розвиток особистості як історично обумовлений процес об'єктивації психічних функцій у продуктах культури.

РОТХАККЕР Є. (1888-1965 pp.). Німецький вчений. Співробітничав з Дільтеєм, Гуссерлем. Значну частину життя працював у Боннському університеті (з 1929 р. - професор).

Частина його робіт: "Прошарки особистості (1938 p.); "Проблеми культурної антропології" (1948 p.); "Людина й історія" (1950 p.). До генеалогії людської свідомості (1966 p.).

Людина завжди живе у певній ситуації з відповідним горизонтом світосприйняття (переживань), виходячи з якого і будується її діяльнісна активність. Люди завжди належать певному суспільству, яке утворює їх специфічне середовище і самореалізується культурами (етнічними і мовними з їх неповторними традиціями і настановами). Культура задає "життєві стилі" як форми самовираження індивіда. В них людина "веде себе" і ставиться до "самої себе", в них вона постійно "перекладає себе", об'єктивуючи "своє внутрішнє". Тим самим вона реалізується як історична особистість, що конструює "свої світи". В стилістиці людської поведінки нічого початково природного не закладено, вона постійно формується і підтримується діяльнісними зусиллями, виражаючи те, що людина сама двояка - вона і дана і задана, що робить її справжньою (аутогенність, ідентичність) проблемою. Індивід майже завжди виявляється "між".

ВЕРНЕР X. (1890-1964 pp.). Народився у Відні, помер у Бустері (Массачусетс). Німецько-американський психолог, один з найбільших фахівців із психології розвитку, близький у своїх поглядах до Г.Кафки. У 1926 р. у Гамбурзі йому було присвоєне звання професора. З 1933 року він читав гостьові лекції в американських університетах (до 1947 p.): Мічиган, Бруклін, Кембридж, Вустер.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток психології у XX столітті“ на сторінці 3. Приємного читання.