Розділ «ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ»

Але одного разу його викликав до себе відомий і впливовий сенатор, з яким Джіммі познайомився ще за своєї діяльності в комісії по розслідуванню.

— Слухай, хлопче! — сказав сенатор. — Ти взявся за дурне діло. Не вбивай свого таланту і не забувай про те, що служиш Америці. Боротьбу з комуністами не можна припиняти ні на мить! Якщо зараз незручно писати в газетах так, як писали раніше, то треба пошукати нових форм. Напиши наукову працю — книгу проти комунізму. В тебе вийде, а ми підтримаємо матеріально й морально.

Джіммі замислився, і ніколи раніше йому не доводилось думати про щось так довго. Потім придумав заголовок книги: «Атом — природна смерть комунізму». То мала бути фундаментальна філософська праця, яка б вибухнула бомбою над головами всіх комуністів. У цій книзі він доведе, що атомна революція знищить революцію соціальну, ліквідувавши її основу — голод і злидні.

Атоммену навіть на думку не спадало, що він не зможе працювати в галузі філософії. Ось чому не слід сумніватися в тому, що він неодмінно дописав би свою книгу, коли б знову не приключилося з ним щось непередбачене.

На початку січня повідомили, що в Антарктиді відбудуться нові випробування атомних та водневих бомб. Джіммі сміливо почав готуватися в дорогу. Редакція посилала свого спеціаліста, щоб відобразити цю видатну подію в знімках і репортажах…

Літак вилетів з Нью-Йорка, минув екватор, і чим далі на південь летів, тим лютішим ставав холод. Після тижневої подорожі Джіммі опинився серед неосяжної снігової пустелі за Південним полярним колом. Він був легко вдягнений і засипав дотепами своїх провінціальних колег, які ледве рухались у важких кожухах. Джіммі, як людина атомної ери, прекрасно почував себе в спортивному костюмі з щільної водонепроникної тканини бежевого кольору. В підкладку було вмонтовано густу сітку тонкої реотанової спіралі. Кілька електричних батарей, зашитих у куртку і штани, рівномірно обігрівали тіло. У кишені в нього лежало дві скляночки з таблетками проти променевої хвороби, яка могла виникнути від радіоактивних випромінювань. Дехто спробував було переконати його, що не слід, мовляв, так сміливо довірятися цим таблеткам якогось приватного аптекаря, але Джіммі вірив у науку. Він проковтнув кілька таблеток і вирішив підійти якнайближче до місця вибуху атомних та водневих бомб, щоб найкращі знімки дістались його газеті. Це рішення й привело його на вершину Марії Луїзи Улмер, найвищий пік усієї Землі Елсуерта.

Наближалась довгосподівана хвилина, якої всі чекали з острахом і нетерпінням. Низько над горизонтом стояло холодне літнє сонце. Повітря, сухе й прозоре, бриніло скляним дзвоном, вітер не стихав ні на годину. Джіммі змінив батареї свого костюма. Антарктичне літо дуже скидалось на зиму де-небудь в Алясці. На самій вершині, за солідною барикадою з крижаних брил і свинцевих перегородок, кілька відчайдушних репортерів встановили свої кінокамери.

— Хеллоу, Джіммі! — гукнув один з них. — Не строй дурня, іди в сховище!

Джіммі тільки рукою махнув у відповідь, повільно сходячи вниз південним схилом, поверненим до безмежного білого полігона. Величезні глетчери зрівняли скелясту вершину, зробивши її гладенькою і лискучою, мов з паркету. Джіммі ступав важко, щоб залізні шипи черевиків краще впивалися в кригу. На невеличкому майданчику він розіп’яв свій триніг і міцно укріпив його в кризі. Потім приладнав до тринога фотоапарат, налаштував його, сів на складаному стільчику поруч і підніс до очей спеціальний бінокль з темними лінзами, який мав оберігати його очі від сильного спалаху водневої бомби. Не видно було нічого, крім безкрайого білого поля, вкритого синюватою кригою та зернистим снігом; крім страшного мертвого неба над полем і жахливої тиші, яку порушував тільки крижаний вітер.

Десь далеко-далеко джмелями задзижчали літаки. Джіммі не побачив їх, як не вдивлявся. Він намацав пальцем кнопку фотоапарата і завмер, чекаючи. Зненацька в об’єктивах бінокля спалахнуло сліпуче світло, немов йому в обличчя спрямували потужний прожектор. Потім щось ударило в груди, земля під ним хитнулась, пекельний гуркіт запаморочив голову, закрутив, завертів його в жахливому вихорі і кинув кудись глибоко-глибоко вниз, туди, де кінчається життя і починається вічний холод…

Джіммі незабаром опам’ятався. Закліпав очима, але так і не зрозумів, чи розплющив їх, чи ні. Щось величезне і чорне до болю стискувало йому очі, наче хотіло вдавити їх у мозок.

«Це я вже вмер? — стривожено запитав сам себе Джіммі. — Але ж я думаю!.. Мабуть, люди думають і після смерті. Це жахливо!»

Він простяг руку. Пальці намацали холодну й тверду, мов камінь, стіну. Помацав з усіх боків — те саме. Крига? Живим похований! Джіммі заревів, мов хижак, підвівся, вдарився головою об кригу і оскаженіло почав гатити кулаками в стіни своєї домовини. Гатив і горлав доти, поки не порозбивав кулаки до крові, а горло не здавили спазми розпачу.

— Умираю! — схлипнув він і знесилено впав на холодне ложе. — Господи, за які гріхи посилаєш мені таку смерть?

Джіммі згадав, що не молився богу відтоді, як померла його бабуся, куховарка. А тепер позабував усі молитви.

— Прости, господи! Прости, господи! — безтямно шепотіли його вуста.

Життя таке напружене, що нема коли навіть про бога згадати. Не забував ні про атоми, ні про комуністів, а про бога забув. І ось раптом смерть! Несподівана й жахлива!

Поступово Джіммі трохи заспокоївся. Від голоду й морозу дерев’яніли руки й ноги. Батареї не могли вже боротися з смертельним подихом криги. Скільки він пролежав? Годинник мовчав. Джіммі, стогнучи, обшарив усі кишені, але не знайшов нічого їстівного, крім таблеток проти променевої хвороби. А голод дошкуляв більше й більше. Джіммі усвідомлював, що він живцем назавжди похований тут, далеко від людей, під глетчерами цієї дикої і неосяжної землі. Хто захоче шукати його? Хто може його знайти?

Кажуть, що біла смерть приємна. А Джіммі лежав у клейкій, непроглядній, мов сажа, темряві. Голод. Холод…

Він знову почав гатити кулаками й ногами в льодові стіни склепіння і нестямно кричав. Але голосу вже майже не було, а руки й ноги ледве рухались. Джіммі припав вухом до стіни й завмер. Ані звуку. Тільки серце, мов скажене, стугоніло в грудях. Він притих, потім втратив свідомість, а коли знову очуняв, обережно підніс скляночку з таблетками до губів. Висипав у рот всі разом і почав швидко жувати. Таблетки були кислі й терпкі, як зіпсоване вино. Але він ковтав і ковтав, відчуваючи тупу насолоду, яку, певно, відчувають приречені до страти, приймаючи востаннє їжу. Йому стало погано. Темрява наче захиталась. Якесь полум’я почало роздирати цю темряву на шматки, спалахуючи то тут, то там, потім вогні розсипались мільйонами червоних іскор і погасли так само несподівано, як і спалахнули…