Розділ «ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ»

Нахилившись над його брудними черевиками, чоловік застогнав.

— Що з тобою? — запитав Джіммі.

— Хтозна. Щось у шлунку.

— Отож будь вдячним! У моєму шлунку, наприклад, ось уже два дні як нічого немає.

— Що? У вас немає грошей заплатити мені? — перелякався чистильник.

— Нема, — всміхнувся Джіммі. — Тільки ти продовжуй, я заплачу тобі хорошою ідеєю.

Після цього кілька днів підряд Джіммі повагом прогулювався вулицею, жував чималі порції найдешевшого матроського тютюну і час від часу запльовував темно-коричневою рідиною черевики перехожим. Потім з блискавичною швидкістю скидав з голови капелюха і розсипався цілою тирадою найвитонченіших пробачень. Перехожі, як правило, буркнувши якусь лайку, завертали до відомого вже чистильника. Пізно ввечері до нього підходив і Джіммі, щоб одержати комісійні за клієнтуру. То були перші гроші, які Джіммі заробив сам.

Але це тривало недовго. Хлопець усвідомлював, що така професія аж ніяк не пасує його інтелектові, і от, «прогулюючись» по вулиці і попльовуючи, він виношував у собі нову ідею.

Джіммі народився під щасливою зіркою, через те йому не довелось довго насилувати свій незвиклий до роздумів мозок. Випадок допоміг і тут. Щасливий випадок! Він завжди відігравав чималу роль у житті Джіммі. І як не дивно, на перший погляд, але подекуди цей самий щасливий випадок, про який з такою пристрастю мріє кожен справжній американець, з’являється у вигляді ляпаса. Ви скажете: «Хіба це можливо?!» Будь ласка, переконайтеся самі.

Щасливий випадок трапився нашому Джіммі на десятий день його нової кар’єри «професіонального запльовника», як звичайно називав свою досить незвичну професію він сам. Щоправда, пізніше Джіммі дізнався, що цей рід заняття не такий уже новий, він існує в Америці в тій чи іншій формі давно.

Отже, того чудового сонячного дня Джіммі, як і раніше, повагом, засунувши руки в кишені, ходив туди-сюди вулицею, жував дешевий тютюн, напружуючи мозок, щоб видавити з нього якусь ідею, і час від часу плював. Але, захоплений власними думками, він не міг вчасно оцінити свого чергового «клієнта». Плюнув, влучив у самісінький носок зчовганого білого черевика, машинально підняв руку до свого капелюха, і в цю ж мить схопив того самого ляпаса, про який ми вже згадували. Звичайнісінького собі ляпаса: не дуже сильного, але й не дуже слабкого.

— Гей, ти! — витріщився на нього Джіммі і вилаявся.

Тоді ляпас ліг на другу щоку хлопцеві. Джіммі не звик до таких подарунків, тим більше не заплативши за них принаймні стільки ж. Цього разу він був навіть щедріший, ніж будь-коли. Його рука за боксерською звичкою пружно вискочила вперед, і за мить чоловік, який подарував йому ляпаса, горілиць лежав на тротуарі.

— Нокдаун, — самовдоволено оголосив Джіммі, спостерігаючи, як той намагається підвестись, і хотів відступити для нової атаки, але в цю хвилину чиясь рука не зовсім лагідно вхопила його за плече.

— Ходімте зі мною! І ви теж, — звернувся полісмен до того, що з болісною міною обмацував свої щелепи.

Що робити? Джіммі не любив поліції і знав, що й вона, мабуть, не палає любов’ю до нього за його професію. Він озирнувся на всі боки, але виходу не було. Довкола збуджено гомонів натовп і численні кулаки погрожували саме йому. Полісмен байдуже розпитував очевидців, але їх виявилось так багато, що «охоронець порядку» був змушений запросити кількох до відділення. Ця пропозиція враз охолодила громадянський ентузіазм присутніх, і коли полісмен обернувся, щоб зустріти поліцейську машину, очевидців і сліду не було. Вгодованому полісменові, певно, не в дивину були такі витівки публіки, бо це не справило на нього ніякого враження, і він спокійно посадовив обох затриманих у машину. Великий джип закувікав, мов недорізане порося, і помчав нью-йоркськими вулицями до відділення поліції.

Мозок Джіммі гарячково працював. У холоднокровних людей — а Джіммі Кук належав саме до них, — в такі хвилини мозкова енергія подвоюється. Щось подібне відбувається в головах у поетів. Через те холоднокровні люди завжди добиваються свого.

Саме в момент такого піднесення, коли повз Джіммі проносились магазини і люди, в голові у нього народилась друга ідея.

— Чого ви плюєтесь на вулиці? — спитав його у відділенні астматичний, товстенький начальник, який, можливо, тільки своїми поглядами був схожий на хоробрих шерифів минулого, коли його батьківщина ще не була землею обітованою. — Хіба ви не знаєте, що це порушення громадського порядку і підлягає покаранню?

— Запам’ятайте, пане начальник, — голосом ображеної гідності промовив Джіммі, — я не плююсь, а запльовую. Так, я дозволив собі заплювати цього громадянина, і кожен справжній американець зробив би на моєму місці те саме, бо ця людина — комуніст.