Розділ «ДВІСТІ РОКІВ ТОМУ»

— Але ж даруйте, — обурився громадянин, — я вас зовсім не знаю, як, певно, і ви мене.

— Це не має ніякого значення, — пихато зауважив Джіммі.

Поліцейський начальник спантеличено гортав їхні документи. Він не сподівався такої розв’язки звичайнісінької вуличної бійки.

— А звідки ви знаєте, що цей громадянин — комуніст?

— Я бачив, як він виходив з комуністичних зборів.

— Я взагалі ніколи не ходжу ні на які збори. Прошу вас дати докази!

— Дам, якщо треба буде.

— Тихше, панове! — втрутився поліцейський начальник. — Це питання розглядатиме ФБР[2]. Ви, пане Кук, вільні, а ви, — він насилу підвівся з-за столу, намагаючись прибрати позу судді, — ви заплатите десять доларів штрафу за те, що зчинили бійку на вулиці.

— Як же так?

— Прошу без заперечень!

Начальник знав, як поводитись з комуністами. Він мав підстави вірити Джіммі Куку, бо прочитав у його паспорті, що той закінчив коледж. Другий арештований коледжу не кінчав, до того ж був робітник. Уже самі ці факти якось насторожували.

Через кілька днів Джіммі Кука викликали в місцеву комісію по розслідуванню антиамериканської діяльності. На комісії він підтвердив, що буцімто бачив, як відомий уже нам громадянин виходив з приміщення, де виступали комуністичні оратори і збирали якісь підписи проти війни. (Для об’єктивності треба сказати, що Джіммі, блукаючи по місту, справді натрапив на такі збори), йому щиро подякували і похвалили, як справжнього патріота. Після засідання Кука зупинив у коридорі один член комісії і запросив його пройтись. Джіммі прийняв запрошення без ентузіазму і весь час був насторожений. Нечисте сумління все-таки мучило його. Досі йому доводилось дурити лише власного батька, коли просив у нього грошей, своїх подружок та вчителів коледжу.

— Ви справжній американець, — сказав йому член комісії. — На превеликий жаль, таких лишилось мало. А нам конче потрібна допомога кожної чесної людини, щоб успішно боротися з комуністами. Ви ж самі знаєте, що то за напасть.

Довго ще говорив член комісії в цьому ж дусі. Потім зайшли до бару, де він щедро розкошелився. В ароматі численних страв і напоїв розмова стала набагато приємнішою. За кілька годин Джіммі ознайомився з справжнім обличчям ворогів його Америки — комуністів. Раніше йому доводилось тільки чути про них. Тепер Джіммі зрозумів, що повинен їх ненавидіти, і, що найважливіше, з цієї ненависті можна мати гроші, до того ж немалі.

Після цього для Джіммі почався період справжнього процвітання. Тепер він часто виступав перед комісією по розслідуванню антиамериканської діяльності в ролі свідка на різних процесах. Повідомляв сенсаційні факти з життя й комуністичної діяльності людей, яких ніколи і в вічі не бачив. Це не мало істотного значення. Головне те, що цих людей можна було засудити ім’ям Америки. За такі «послуги» йому, звичайно, щедро платили. Джіммі знав, що це дехто називає лжесвідченням. Та хіба коли-небудь світ обходився без брехні? Всі люди брешуть, хіба ні? До того ж не кожна брехня оплачується так щедро і не кожна служить такому ідеалу, як велика місія звільнення Америки від комуністів. І, кінець кінцем, у справді вільній країні кожен має право брехати, скільки йому влізе. На те й свобода.

Так міркував Джіммі і був щасливий. У газетах часто згадувалось його прізвище, Джіммі ставили за приклад усім ще не зовсім свідомим американцям. А одна з газет зайшла ще далі: запропонувала йому працювати в редакції, в зовнішньополітичному відділі. Джіммі не довго вагався. У нього вже був солідний досвід викривання комуністів, він робив порівняно мало граматичних помилок, а де було вирішальним фактором. Так Джіммі став журналістом.

Він поставився до своєї нової професії цілком серйозно, хоч у хвилини відвертості й усвідомлював, що вона мало чим відрізняється від попередньої, коли Джіммі був «професіональним запльовником». У перший же день роботи в газеті Джіммі вирішив, що мусить прочитати хоча б «Комуністичний маніфест», якщо хоче стати справжнім спеціалістом антикомуністичної пропаганди. Та все якось часу не вистачало. Дні летіли, редактор вимагав статей, до того ж цікавих, які могли б ошелешити читача новими викриттями комуністів. Для цього було потрібно більше фантазії, ніж знань. А фантазії у Джіммі вистачало. Вона перейшла юнакові у спадщину ще від діда-повара. Старий з усіма подробицями уявляв собі маленький шиночок, про який марно мріяв усе життя. Батько вдосконалив фамільну фантазію більшою сміливістю, надав їй розмаху, і ось вона дійшла до сина могутньою зброєю в боротьбі за існування, перетворившись у невеличку золоту копальню.

Є люди, яким притаманне почуття міри. Про таких людей дехто каже, що вони — культурні й виховані; дехто ж називає їх обмеженими й дурними. Для Джіммі Кука було ясною істиною, що для грошей не може бути певної міри. І хоч його і звинувачували, ніби він у своїх статтях втратив почуття міри, але ці самі статті принесли йому невелику затишну квартирку, а пізніше — не зовсім нову, але солідну автомашину. Джіммі подумував уже й про одруження, коли несподівано люди великої політики заговорили про ширше співіснування між різними соціальними системами.

То був жахливий удар по його кар’єрі. Антикомуністичні статті стали непопулярними. Люди невдоволено морщились, побачивши в газеті його підпис. Заздрі колеги навіть нашіптували, що, мовляв, далі держати його в газеті незручно. Та Джіммі був кмітливий і точно сприймав зміну напрямку вітрів, що віяли між хмарочосами. Він відчував, що все це тимчасово, згорнув свої прапори до сприятливіших часів і оглянувся довкола. Десь у Європі засідала міжнародна конференція по мирному використанню атомної енергії. Над тихоокеанськими атолами раз у два-три місяці вибухала атомна чи воднева бомба. Вулиці Нью-Йорка рясніли рекламою атомних запальничок і косметичних помад з міченими атомами. Нестримно наступав атомний вік.

Джіммі накупив у кіосках цілий оберемок популярних брошур про розщеплення атомного ядра та про його майбутнє, перечитав їх за ніч, а брак справжніх знань надолужив фантазією, яку з свого боку весь час підтримував п’ятдесятиградусним віскі. Схід сонця застав його вже спеціалістом у галузі атомних проблем. Одна за одною з’являлись на сторінках газет його нові, як він сам називав їх — «радіоактивні» статті, за дивним підписом «Атоммен»[3]. У них розповідалося про атомні поїзди і підводні човни, про гармати і дитячі коляски, про польоти на Марс і перетворення ртуті в золото.