Розділ «ДЖІММІ ВІДКРИВАЄ АМЕРИКУ»

Геофізик, полегшено зітхнувши, засміявся:

— Стрибав, хоч Америка й була країною дикунів. А ти відкриваєш Америку в стократ кращу за твою колишню.

— Та-ак, — протяг Джіммі, і в цьому коротенькому слові забриніло примирення. — Тільки Колумб шукав Америку, а я і не шукав, і не збирався шукати вашого комунізму. А ще… У нього було кому похвалитись про своє відкриття, а в мене? Отже, мені не лишається більше нічого, як самокритикуватися. Так же, здається, говорять комуністи?..

— Молодець! Для розпачу не повинно бути місця! Скрізь так весело й гарно! Ось глянь! — Бентам розгорнув принесені газети. — Хіба може бути щось цікавіше й комічніше за некролог про себе? Таке трапляється раз за всю історію людства. Нате, Джіммі Кук, читайте!

Хвилюючись від радості, Бентам звертався до нього то на «ти», то на «ви». Джіммі спробував ще раз усміхнутись, але вийшло щось схоже на гримасу. Перед його очима білів номер тієї самої газети, в якій він колись працював. Жирний крупний заголовок на всю сторінку кричав про його, Джіммі Кука, смерть. Трохи нижче красувалось маленьке фото його власної персони. Бентам розгорнув ще кілька номерів газети, в яких розповідались подробиці героїчної смерті хороброго журналіста. Джіммі не міг пригадати жодної з цих подробиць, і запопадливість колег розвеселила його. До того ж, у некролозі вони хвалили Джіммі Кука, чого ніколи не бувало за життя. Атоммен уявив собі, як вони раділи, пишучи цей некролог. І раптом згадав, що ці люди вже давно померли, а він живий. Живий! Живий! Це слово забриніло в його свідомості таким урочистим, переможним гімном, що він на мить забув про всі страхи й знегоди, які так вимотали його за останній тиждень.

— Ну що ж, нікуди не подінешся, — бадьоро промовив він. — Жити все-таки треба. Я, скажу вам, і раніше був такої думки, що комунізм — велика сила і що рано чи пізно він переможе в усьому світі.

Бентам посміхнувся:

— Слухай, Джіммі, я знаю, тобі не легко буде змінитись, але це необхідно. Тепер люди зовсім не ті…

Джіммі знітився. Він і забув, що його прізвище красувалося у цьому музеї під рубрикою «Вороги комунізму». Та коли, засоромлений, похилив голову вниз, погляд його впав на ліву руку, де блищав Бентамів годинник.

— Я ото… на острові… взяв ваш годинник… — пробелькотів він і швидко відстебнув ремінчик.

Нічого, нічого. Хай буде тобі на згадку. Я вже маю годинника. Ну, ходімо звідси! У нас роботи з тобою — по горло. Треба запастись терпінням. Теперішні журналісти не менш докучливі за твоїх колег, а ти зараз — світова сенсація.

Спіралеподібний ескалатор довіз їх до самого виходу з музею, і вони знову опинились на гомінкій вулиці з тисячами автомашин і пішоходів. Джіммі на мить відчув себе в Нью-Йорку безпомічним і маленьким.

«Жити все-таки доведеться… — з якоюсь новою тривогою в грудях думав Джіммі. — Жити доведеться, але як?..»

Незнайомий світ розкривав перед ним свої обійми, тільки ці обійми здавались йому такими міцними і загадковими, що він боявся їх…