Розділ «ДЖІММІ ВІДКРИВАЄ АМЕРИКУ»

— Гарлем — у східній частині? — поцікавився Світозар.

— У східній. Між ріками Іст Рівер і Гарлем. Але нашому другові нізащо в світі не впізнати колишнього негритянського кварталу. Там і досі живуть переважно негри, тільки тепер ця частина острова нічим не відрізняється від інших. Немає ні сивих похмурих казарм, схожих на величезні бетонні ящики, ні бараків уздовж берега річки. З пласких дахів світлих високих будинків і тут без упину здіймаються в повітря літаки і вертольоти, на широких бульварах і тут зеленіють сади і парки.

Джіммі вже давно перестав слухати пояснення. Він безцільно блукав здивованими очима по неосяжному морю споруд, зборозненому смугами вулиць і блискучими стрічками каналів та річок. Помітивши це, Бентам нахилився до пілота й сказав йому щось на вухо посміхаючись. Потім звернувся до Джіммі:

— Друже Кук, не хочете прогулятися зі мною пішки Бродвеєм і П’ятим авеню?

Джіммі здригнувся. В голові блимнула слабка надія, що все бачене й чуте до цього, — неправда. На П’ятому авеню містилась його редакція. На Бродвеї він щодня пив коктейль і фліртував з Лулу із «Занзібару».

Лазов спробував заперечити, але геофізик перебив його:

— Ні, ми підемо!

Вертоліт закінчував коло і непомітно почав спускатись униз. Ледь відчутний поштовх — і вони опинились на гладенькому, мов дзеркало, аеромайданчику, оточені з усіх боків літальними апаратами найрізноманітнішої форми.

Бентам подав руку Джіммі, допоміг йому зійти і повів у підземний тунель. Стіни тунелю розливали довкола стільки м’якого флуоресцентного, світла, що всередині було не гірше видно, ніж надворі в цей ясний сонячний день.

Вийшовши потім на просторий тротуар, вони побачили, як Світозар і лікарка махали їм з вертольота, що знову почав набирати висоту. Краса багатоповерхових будинків нітрохи не вразила Джіммі. Таке він бачив і в Одесі, і в Софії. Але раптом… Що це? Він потер очі долонями. Потім розплющив знову. Не може бути! Ось він, любий, рідний, до болю знайомий Бродвей! Ті самі величезні реклами в червоних, синіх, зелених вогнях, кіноафіші з голими ногами Ріти Хейворд і стандартною посмішкою Хедді Ламар. Пістолети, націлені прямо в груди глядачам, а за дулом — зловісний ковбойський силует Геррі Купера. «Пакард, Кока-кола, Паркер, Кемел…» — пожирав Джіммі очима назви знайомих марок автомобілів, напоїв, авторучок, сигарет. Так, це була його Америка! Але зараз тут було майже безлюдно. Рідко які перехожі, зупинившись, оглядали рекламу, а проспект, на якому колись вирувало життя, зовсім завмер.

— Що скажете? — засміявся Бентам. — Впізнаєте?

Джіммі не відповів, йому стисло груди і важко було дихати. Геофізик узяв його під руку, співчутливо сказав:

— Так, друже, це тільки частина великого Бродвею, залишена як музейний експонат. Що ж! Ходімо далі?..

Джіммі наче побитий безвільно рушив за ним і ще не раз озирнувся.

За рогом починався надзвичайно широкий бульвар. Хоч як уважно придивлявся Джіммі, але так і не впізнав у ньому колишню центральну вулицю Нью-Йорка — П’яте авеню. Геофізик, який стурбовано позирав на змарніле обличчя Джіммі, повагавшись, потяг його нарешті за рукав:

— Заходь сюди!

Атоммен підвів голову й прочитав табличку «Музей імперіалізму». Будинок здався йому знайомим. Це був гігантський хмарочос, дуже схожий на Емпайер стейт білдінг[5]. Ескалатор повіз їх угору. Вони вийшли на десятому поверсі, над аркою якого було написано: «Відділ преси».

— Трохи нижче побачите справжню атомну бомбу, — сказав Бентам. — Тільки туди ми навідаємось іншим разом. А зараз покажу вам щось цікавіше. Посидьте трошки тут.

Бентам вказав йому на крісло у просторій читальні, а сам пірнув у якісь двері. Джіммі сів і глибоко задумався, потім поволі підвівся й почвалав довжелезним коридором праворуч, де за скляними вітринами експонувалось безліч газет, журналів, книг та фотознімків.

— Неможливо! — прошепотів Джіммі. — Неможливо!