Розділ «Тема 2 Теорія Конституції. Конституція — Основний Закон Української держави»

Теорія Конституції. Конституція — Основний Закон Української держави

Конституція (від лат. соnstitutio — установлення, устрій) у матеріальному розумінні являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні — закон або групу законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном «конституція» вживається термін «Основний Закон».

Конституціоналізм — це: 1) правління, обмежене конституцією, політична система, яка спирається на конституцію та конституційні методи правління; 2) політико-правова теорія, яка обґрунтовує необхідність установлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають і як теорію та практику конституційного будівництва. Теорія, доктрина, у відповідності до якої провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі його положення, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян стали надбанням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична та юридична конституція, конституційна теорія та практика, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з конституційним законодавством або процесом його реалізації, тому що їх можна вважати складовими конституціоналізму.

Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку суспільства. Криза суспільства — це, перш за все, криза його конституціоналізму. Головним виявом такої кризи є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, конституційною правосвідомістю та офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції — це її внутрішня основа, смисл, найважливіші якості та властивості, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави.

Стосовно сутності конституції будь-якої держави в процесі її аналізу постає низка запитань: Чи є та або інша конституція конституцією саме держави, а не суспільства? Яким є спрямування конституції — це політичний чи правовий акт? Чи закріплює конституція лише ті відносини, які існують, містить і програмні положення, спрямовані в майбутнє?

Навряд чи можна стверджувати, що будь-яка конституція є конституцією виключно держави чи суспільства. Як свідчить практика переважної більшості країн, конституції поряд із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів визначають і вихідні положення, що характеризують даний суспільний устрій, систему власності, соціально-економічні й політичні відносини, рівень духовного життя країни.

За загальною характеристикою конституція — це, насамперед, основний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє, у першу чергу, для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, але вона не може бути індиферентною до справ суспільства.

Відповідаючи на запитання, політичним чи правовим актом є конституція, слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на здійснення такої політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у справді демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих моральних принципів, закладених у ньому. Конституція — це політико-правовий акт.

Конституція — це не програма розвитку держави та суспільства й відповідних дій у межах цього розвитку. Вона ґрунтується передусім на реальних досягненнях суспільства. Конституції зазвичай приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Тому цілком логічно, що в багатьох конституціях поряд зі статтями, що закріплюють становище, яке склалося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати.

Конституція, як правило, — це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

Німецький соціаліст Ф. Лассаль писав, що чинна конституція — це фактичне співвідношення сил, які існують у країні; писана конституція лише тоді міцна й має значення, коли є точним виразом реальних співвідношень соціальних сил.

Конституція — категорія історична. Окремі елементи конституції були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона та Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу — хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії. Уже в XVII ст. там були прийняті такі важливі конституційні акти, як Хабеас Корпус акт 1679 р., Білль про права 1688 р., «Форма правління державою Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління» від 1653 р.

Поява конституцій у сучасному їх розумінні пов’язана з епохою буржуазних революцій. Першими такими конституціями вважаються конституції штатів Північної Америки: Декларація прав Віргінії 1776 р., Білль про права Пенсільванії 1776 р., конституція Північної Кароліни 1776 р., конституція Меріленда 1776 р. конституційні акти були прийняті й в інших штатах. У 1787 р. була розроблена установчими зборами та згодом ратифікована конституційними конвентами штатів конституція США.

До перших конституцій відносять Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., конституції Франції й Польщі 1791р.

Протягом першої половини XIXст. конституції були прийняті майже в усіх країнах Західної та Центральної Європи, а в другій його половині — у країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.