Розділ «Тема 3 Загальні засади Конституційного ладу України»

Загальні засади Конституційного ладу України

Конституційний лад — це система соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлюються й охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами держави.

За суттю конституційний лад являє собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави та права.

За змістом конституційний лад охоплює передбачені й гарантовані конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини та громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин.

За формою конституційний лад являє собою систему основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених конституцією, тобто основних видів організації та діяльності держави, суспільства та інших суб’єктів конституційно-правових відносин. Конституційний лад — це насамперед передбачені конституцією форма держави за характером державного устрою й державного правління та форми безпосереднього народовладдя (вибори, референдум тощо).

Конституційний лад України, передбачений Конституцією, характеризується низкою загальних принципів: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, наступністю, програмним характером та ін.

Суверенність конституційного ладу полягає насамперед у визначенні, встановленні конституційного ладу народом і можливості його зміни лише волею народу. Вона означає суверенітет нації, народу та держави.

Стаття 5 Конституції України проголошує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Суверенітет (від фр. souverainete— верховна влада) — це верховенство та незалежність влади. Розрізняють суверенітет держави, нації, народу, громадянина. Ознаки суверенітету:

верховенство;

юридична самостійність;

неподільність (єдність);

невідчуженість;

необмеженість.

Аналіз основних ознак суверенітету дає можливість зробити висновок про те, що кожна з них окремо й усі разом відкривають шлях до нормалізації та гармонізації етнонаціональних відносин, єднання народів та інтеграції їх держав.

Суверенітет нації означає її повновладдя, політичну свободу, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи насамперед здатність політично самовизначатися аж до відокремлення та створення самостійної держави.

Об’єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя є національні інтереси, цілі та завдання, що стоять перед нею в конкретній історичній ситуації. У суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку й національну незалежність. Суверенні права інших етносоціальних спільнот (етнічних чи національних груп) забезпечуються через народний і державний суверенітет.

Суверенітет народу — це його повновладдя, закріплене державно-правовими актами (конституцією чи іншими законами), тобто володіння народом соціально-економічними та політичними засобами, які всебічно й послідовно забезпечують реальну участь усіх громадян в управлінні справами суспільства та держави.

Суверенітет народу здійснюється через систему владних структур різного рівня: центральних, регіональних, місцевих тощо. Він реалізується також у діяльності партій, суспільно- політичних організацій і рухів.