Розділ «ТЕМА 4. Цивільне право»

- вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, та знищення таких товарів;

- вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності, або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;

- застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення; - опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

4.17. Поняття зобов'язання та підстави його виникнення. Сторони у зобов'язанні. Загальні умови виконання зобов'язання. Підстави припинення зобов'язання.

Відповідно до ст. 509 зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України, а саме: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Якщо проаналізувати статтю 11, можна зробити висновок, що не всі перелічені там підстави самостійно можуть породжувати зобов'язання.

Однією із найрозповсюдженіших підстав виникнення зобов'язання є цивільно-правовий договір, визначення якого надається ст. 626 ЦК. Зобов'язання можуть також виникати із інших правочинів (наприклад, зобов'язальні відносини виникають внаслідок видачі векселя або складення довіреності).

Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Добросовісність, розумність, справедливість є оціночними категоріями цивільного права. Цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання або суду. Немає поки що визначення даних категорій і на рівні узагальненої судової практики. У зв'язку з цим, необхідно звернутися до теорії цивільного права для визначення критеріїв добросовісності, розумності, справедливості як основних засад зобов'язальних відносин.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (ст. 510 ЦК). Боржником у зобов'язанні є особа, яка має обов'язок виконати на користь кредитора певну дію або утриматися від виконання певної дії. Тобто боржник - це зобов'язана сторона. В свою чергу кредитором є сторона зобов'язання, яка має право вимагати вчинення на свою користь певної дії або утриматися від її вчинення. Тобто кредитор - це уповноважена сторона. Кредитором та боржником у зобов'язанні може бути будь-який суб'єкт цивільних правовідносин: фізична особа, юридична особа, держава, Автономна республіка Крим, територіальна громада. Обмеження щодо участі тих чи інших осіб у певних зобов'язаннях можуть встановлюватися спеціальними нормами ЦК та інших законів (так, наприклад, наймодавцем у договорі прокату може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності, а страховиком у договорі страхування - тільки особа, яка має статус страховика відповідно до положень ст. 2 Закону України "Про страхування").

У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.

Переважна більшість договірних зобов'язань в цивільному праві має двосторонній характер, що означає, що кожна із його сторін одночасно має права та обов'язки щодо іншої сторони (наприклад, в договорі купівлі-продажу продавець несе обов'язок передати річ покупцеві та має право вимагати сплати грошей).

Статтею 526 встановлюються загальне правило виконання зобов'язання, а саме - зобов'язання має виконуватися належним чином. Саме належне виконання зобов'язання означає досягнення тієї мети, яку сторони ставили перед собою, вступаючи у зобов'язання. Належне виконання тягне за собою припинення зобов'язання (ст. 599 ЦК).

Належність виконання зобов'язання є оціночною категорією. Перелік критеріїв визначений в порядку пріоритету, отже при визначенні належності слід виходити із того, чи відповідає виконання наведеним критеріям. Критерії належного виконання можна умовно поділити на дві групи: 1) основні критерії; 2) додаткові критерії.

До основних критеріїв належності виконання можна віднести також і відповідність виконання вимогам ЦК та інших актів цивільного законодавства. Такі вимоги діють або якщо сторони не визначили інших правил в договорі, або якщо ці норми є імперативними.

Якщо договором або актами цивільного законодавства, зокрема Цивільним кодексом, не будуть визначені якісь умови, слід застосовувати так звані додаткові критерії належності виконання зобов'язання. До таких критеріїв можна віднести відповідність виконання звичаям ділового обороту та іншим вимогам, що звичайно ставляться.

Підстави припинення зобов'язання визначені у стани і 598 ЦК.

Припинення зобов'язання є останньою стадією його існування. Під припиненням зобов'язання розуміють припинення правового зв'язку між його сторонами, звільнення їх від прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Тобто кредитор втрачає право вимагати від боржника виконання передбачених у зобов'язанні дій, а боржник звільняється від обов'язку виконувати такі дії під загрозою застосування до нього мір відповідальності.

Припинення зобов'язання слід відрізняти від закінчення строку дії договору. Закінчення строку дії договору означає, що між його сторонами у майбутньому не будуть виникати взаємні права та обов'язки, що випливали із цього договору. Але ті зобов'язання, які вже існують на момент закінчення строку дії договору, будуть існувати і після його закінчення доти, доки вони не будуть припинені на підставах, встановлених договором або законом.

Підстави припинення зобов'язань можна поділити на договірні та законні. Договірні підстави визначаються добровільно суб'єктами цивільних правовідносин в договорах. Сторони є вільними у виборі будь-яких підстав припинення їх зобов'язань, в тому числі домовитися про можливість припинення зобов'язання в односторонньому порядку за бажанням будь-якої сторони.

Законні підстави припинення зобов'язань в свою чергу можна поділити на загальні та спеціальні. Загальні підстави припинення зобов'язань визначені у Главі 50 ЦКУ, до них відносяться виконання, передання відступного, зарахування, новація, неможливість виконання, поєднання боржника та кредитора в одній особі та ін. Загальні підстави припинення зобов'язань стосуються будь-яких цивільно-правових зобов'язань, якщо дотримуються умови їх настання.