Період 70-х років можна характеризувати як період розрядки міжнародної напруженості, що створило сприятливі умови для здійснення деяких заходів з обмеження гонки ядерних озброєнь. З цих питань було укладено низку договорів між СРСР і США: безпосередню участь у підготовці документів брала УРСР. Поза вимогами боротьби за мир і роззброєння Українська РСР пропонувала ліквідувати іноземні військові бази в країнах Азії, Африки і Латинської Америки, виступала за екологічний захист навколишнього середовища (наприклад 1978 р. відстоювала конвенцію про заборону військового або іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє середовище), за заборону військового використання Світового океану. Україна ратифікувала Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968), Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та його надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971), Договір про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань (1996). Останній документ поки що не набув чинності, на що потрібна його ратифікація 44 країнами, у тому числі Індією і Пакистаном.
Для зміцнення режиму нерозповсюдження ядерної зброї велике значення має встановлення статусу без'ядерної зони як на міжнародних територіях, так і на територіях, що перебувають під суверенітетом держави. Однією з перших без'ядерних зон стала Антарктида: Договір про Антарктиду 1959 р. заборонив будь-які випробування та захоронення в цьому регіоні радіоактивних матеріалів. Пізніше схожі договори підписали країни різних регіонів: Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці і Карибському басейні 1967 р. — Договір Тлателолко; Договір Раротонга 1985 p. — в південній частині Тихого океану; Бангкокський Договір 1995 р. — в Південно-Східній Азії і Пелиндабський Договір 1996 р. — в Африці.
Активну участь республіка брала і в розробці правової бази щодо мирного використання космічного простору. В цій сфері вона приєдналася до низки юридичних документів, прийнятих у рамках Генеральної Асамблеї ООН: договору 1966 р. про принципи діяльності держав у дослідженні й використанні космічного простору, угоди 1967 р. про врятування космонавтів, конвенції 1971 р. про реєстрацію об'єктів, запущених у космічний простір, угоди 1979 р. про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах та ін.
Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності Української РСР була її участь у міжнародно-договірних відносинах, що було закріплено ст. 74 Конституції УРСР. Українська РСР користувалася своїм правом на укладення міжнародних договорів. Пригадаємо мирні договори з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією. Україна ратифікувала 43 конвенції Міжнародної організації праці. Вона є учасником уже згадуваних міжнародних договорів про заборону й нерозповсюдження ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення, Конвенції про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та її знищення, низки угод, які відіграють важливу роль у отриманні гонки ядерного озброєння і зміцнення миру й
безпеки. У 1980—1982 pp. УРСР стала учасником Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок, Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які вважаються такими, що наносять значні ушкодження, підписала Протокол про привілеї та імунітети Міжнародної організації морського супутникового зв'язку (ІНМАРСАТ), Конвенцію ООН з морського права. Наприкінці 80-х років УРСР була учасницею понад 150 міжнародних договорів, укладених під егідою ООН. Серед них такі політично важливі, як Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою (1963), Конвенція про незастосування строку давності до військових злочинів і злочинів проти людства (1969), Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971), Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та ЇЇ знищення (1972), міжнародні пакти про громадянські і політичні права і про економічні, соціальні і культурні права (1968) та ін. Сучасна Україна як правонаступниця договірно-правової бази УРСР має виконувати укладені попередні договори.
Поза участю у міжнародних договорах Українська РСР активно користувалася правом посольства, яке здійснювалося як безпосередньо за допомогою постійних представників УРСР при міжнародних організаціях, шляхом відрядження українських делегацій для участі в роботі численних міжнародних організацій, конференцій, для укладення міжнародних договорів тощо, так і спільно з іншими республіками через єдине союзне представництво. Українська РСР мала свої постійні представництва при ООН у Нью-Йорку, при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві, а також при ЮНЕСКО в Парижі. На території УРСР функціонували консульства десяти іноземних держав: у Києві — генеральні консульства Болгарії, НДР, Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Монголії та Югославії; в Одесі — генеральні консульства Індії, Куби і Болгарії, а також представництво Посольства Республіки Куба в Києві. У 1976—1980 pp. у Києві перебувала група американських представників, яка опікувалася питанням відкриття генерального консульства США. Проте з ініціативи американської сторони на знак протесту проти введення радянських військ до Афганістану ця діяльність була припинена. Досвід роботи в дипломатичних установах було використано МЗС України у подальшій роботі. Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що попри всі обмеження дипломатичної, а отже й політичної, діяльності України в радянський період, УРСР боролася за забезпечення позитивних зовнішньополітичних умов для розвитку всіх держав, за мир і міжнародну безпеку, за права пригноблених народів та визволення їх від колоніальної неволі.
Декларація про державний суверенітет України, текст якої був розповсюджений як офіційний документ ООН 1990 p., зумовила зростання інтересу до України з боку інших країн. У 90-ті роки Україна активно співробітничала в ООН із країнами СНД, Болгарією, Польщею, Чехословаччиною, країнами Балтії та ін. Для зміцнення авторитету, поширення міжнародних зв'язків Україною зроблено чимало позитивного на міжнародній арені. Глибоко символічним було те, що саме Україна мала честь відкрити дискусію Генеральної Асамблеї на ювілейному 50-річному засіданні ООН 22 жовтня 1995 р. (Нью-Йорк), у якому взяли участь більш як 150 глав держав і урядів. Президент України у своєму виступі наголосив: "Україна мала в постаті ООН чи не єдину трибуну загальнолюдського масштабу, з якої могла заявити про своє існування. Підтримка ООН істотно сприяла Україні в реалізації тисячолітнього прагнення до власної державності". Від імені України було запропоновано розробити нову програму ООН "Світ XXI століття без'ядерної зброї", посилити дієвість ООН у врегулюванні міжнародних конфліктів. Україні вдалося реструктурувати і відстрочити заборгованість зі внесків ООН, що дісталася у спадок після СРСР (майже 150 млн доларів).
Водночас Україна, яка має значний досвід у роботі цієї організації, протягом своєї незалежної історії (з 1991 р.) змушена була неодноразово звертатися до ООН для міжнародної підтримки стосовно захисту своєї територіальної цілісності. Ці звернення були пов'язані з питаннями про Крим (1992) і м. Севастополь (1993). Україна вважає ООН гарантом своєї незалежності, територіальної цілісності і недоторканності кордонів. Посилюється присутність України у миротворчих операціях ООН, які здійснюються поблизу кордонів України та в регіонах, що є стратегічно важливими для українських національних інтересів. Діяльність в ООН забезпечує Україні інформаційну відкритість щодо екологічних проблем, політичних та економічних подій у нашій країні.
Сьогодення ООН позначається ефективними діями у розв'язанні міжнародних конфліктів, екологічних катастроф, глобальних проблем, які загрожують існуванню людства. Генеральний секретар Б. Бутрос-Галі у червні 1992 р. запропонував цілісну програму докорінної реорганізації ООН, в основу якої покладено заходи превентивної дипломатії — миротворчі зусилля міжнародного співтовариства із запобігання кризам. Слід нагадати, що авторство ідеї превентивної дипломатії належить міністру закордонних справ Швеції М. Углас. Ідеї превентивних дій закладені також у ст. 7 Статуту ООН про застосування примусу в разі загрози миру, порушення миру та акту агресії. Суть поняття "превентивна дипломатія" полягає в застосуванні будь-яких дій для запобігання виникненню ескалації або поширенню конфліктів. Випереджальна, або превентивна, дипломатія особливо ефективна під час потенційних конфліктів, тобто можливого зіткнення супротивних сторін та інтересів. Основною формою реалізації засобів превентивної дипломатії є дипломатичний діалог — переконання, консультації, переговори, посередництво, арбітраж. Для розв'язання конфлікту сторони можуть звернутися до Міжнародного Суду. Генеральна Асамблея ООН щодо превентивної дипломатії прийняла кілька резолюцій (18 грудня 1992 p., 20 вересня 1993 p., 9 грудня 1994 p.), з яких випливає, що примус до миру можливий, якщо інші засоби вичерпані. Доречно нагадати, що саме цим постулатом керувалась ООН, надаючи НАТО право застосувати військову силу проти конфліктуючих сторін під час югославської кризи.
Однією з форм діяльності ООН у протистоянні і розв'язанні наявних конфліктів та запобіганні можливим є Операції з підтримання миру (ОПМ). У 1948—1987 pp. ООН провела 13 таких операцій, у 1988-1991 pp. - 10, у 1992 р. - 10, у 1995 р. -17 ОПМ, в яких узяли участь 70 тис. військових ООН і цивільного персоналу. Як свідчить статистика, кількість конфліктів щорічно зростає майже на 100 %. Основні труднощі проведення ОПМ полягають у нестачі коштів. Держави-члени ООН мають заборгованість на проведення ОПМ на суму 2,5 млн. доларів.
Враховуючи інтереси національної безпеки, Україна бере активну участь у створенні нової системи європейської безпеки, одним із векторів якої є міжнародні заходи з підтримання миру (з 1992 р.) через діяльність в Операціях з підтримання миру ООН, в якості спостерігачів, виконання інших миротворчих функцій. У Міністерстві оборони України створено центр координації миротворчих операцій та спеціалізований навчальний центр з підготовки миротворчих сил. Верховна Рада України прийняла рішення (1994) збільшити контингент України в миротворчих силах ООН з 600 до 1200 осіб. У складі миротворчих місій ООН наприкінці 90-х років перебувало більше як 1500 українських миротворців. Географія їх дислокації охоплює Афганістан, Боснію, Демократичну Республіку Конго, Грузію, Ефіопію та Еритрею, Косово, Ліберію, Ліван, Східний Тимор, Сьєрра-Леоне та ін. Починаючи з липня 1992 р. Україна за рівнем участі у миротворчих операціях ООН є першою серед європейських країн і входить у десятку країн-контрибуторів військ до ОПМ. Тільки в югославському регіоні діяло 1132 українські військовослужбовці, у тому числі у двох батальйонах — по 551 особі, 9-у поліції, 10 працювали спостерігачами тощо. Щомісячно Україна отримувала від ООН 3 млн. доларів за присутність свого контингенту в регіоні боснійського конфлікту.
Український парламент 2004 р. розглянув питання про направлення українських миротворців у зону ізраїльсько-сирійського конфлікту для участі України в миротворчих силах ООН за спостереженням за роз'єднанням ізраїльських і сирійських військ. У законопроекті з цього приводу сказано, що мандат сил ООН за спостереженням ізраїльських і сирійських військ, визначений резолюцією Ради Безпеки ООН № 359 (1974), не передбачає участі цих сил у бойових діях. Відповідно до законопроекту фінансування витрат, пов'язаних з участю України в цій миротворчій операції, проводитиметься за рахунок державного бюджету України з подальшим погашенням їх ООН. Підтверджуючи зобов'язання України як держави-члена Організації Об'єднаних Націй, беручи до уваги Резолюцію Ради Безпеки ООН від 21 травня 2004 р. та звернення Секретаріату ООН до України від 10 грудня 2004 р. щодо її участі в операції ООН в Бурунді, відповідно до Закону України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", 16 червня 2005 р. Президент України підписав Указ "Про участь України в операції ООН в Бурунді". У ньому зазначено: "Визнати за доцільне надати Організації Об'єднаних Націй матеріально-технічні ресурси загальною кількістю до 23 бронетранспортерів і послуги із забезпечення їх використання в міжнародній миротворчій операції". У зв'язку зі згортанням миротворчої діяльності і закриттям Місії ООН в Сьєрра-Леоне у грудні 2004 — січні 2005 pp. українські миротворці повернулися на Батьківщину.
Підраховано, що за 50 років існування ООН під час миротворчих операцій загинуло більш як 100 військовослужбовців, кілька тисяч поранено, але, фактично, жоден злочинець не був притягнутий до відповідальності. У зв'язку з зазначеним Україна ініціювала і розробила проект Міжнародної конвенції із захисту миротворчого персоналу ООН. Завдяки цій ініціативі України з 29 травня 2002 р. міжнародне співтовариство відзначає Міжнародний день миротворців ООН, одностайно схвалений на 57-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Основним задумом ініціативи було відзначення всіх учасників миротворчих операцій під прапором ООН, вшанування пам'яті загиблих. Україна надає важливого значення діяльності з підтримання міжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у ній як важливий чинник своєї зовнішньої політики. Така позиція ґрунтується насамперед на "Основних напрямах зовнішньої політики України", де одним із пріоритетів визначена участь держави в миротворчій діяльності, спрямованій на відвернення і врегулювання міжнародних конфліктів, та програмі Уряду "Назустріч людям". Участь України в міжнародних миротворчих операціях ООН дає вагомі позитивні результати, серед яких — формування простору безпеки навколо Української держави, зміцнення її авторитету, створення сприятливого клімату для налагодження та активізації двостороннього економічного співробітництва, а також набуття військовослужбовцями необхідного професійного досвіду.
Однією зі сторінок миротворчої діяльності України є участь у врегулюванні іракської кризи. Рада Безпеки ООН у травні 2003 р. звернулася до країн-членів організації із закликом надати допомогу іракській стороні у відновленні країни та створенні умов стабільності й безпеки, у тому числі шляхом надання військових підрозділів. Україна долучилася до миротворчої діяльності в розв'язанні іракської кризи ООН і з січня 2004 р. здійснювала посередницькі функції в питанні формування перехідного уряду Іраку. Українські миротворці в Іраку (більш як 1600 осіб) діяли у складі багатонаціональних миротворчих сил за мандатом ООН, як це було в Афганістані, Косові, Гаїті, Кот-Д'Івуарі та інших країнах.
Слід зазначити, що ООН відшкодовує витрати країнам, які добровільно надають військові контингенти для операцій щодо підтримки миру, за однаковою ставкою (близько 1 тис. доларів на місяць на кожного військового). США компенсували тільки матеріальні витрати української сторони на забезпечення контингенту: оплата інфраструктури українського військового містечка, харчування тощо. Все інше фінансувалося за рахунок українського бюджету. За даними МО України перебування військовослужбовців в Іраку до кінця 2003 р. обійшлося державній скарбниці приблизно в 70 млн. гривень. З огляду на завершення місії в Іраку та негативне ставлення українського населення до іракської війни Верховна Рада України звернулася до Президента держави відкликати миротворчий український контингент (3 грудня 2004 p.). Президент видав наказ розпочати виведення з Іраку українського контингенту. Звісно, такий крок став відчутним для анти іракської коаліції: Україна за чисельністю посідала п'яте місце після США, Великої Британії, Італії і Польщі. Першою з коаліції вийшла Іспанія, за нею — Угорщина, Філіппіни і Гондурас. Польща також повідомила про скорочення свого контингенту в Іраку. Як і керівництво багатьох інших країн, що входили в коаліцію, керівництво України свого часу вирішило, що краще мати потенційний виграш від встановлення добрих стосунків із Вашингтоном, аніж реальний програш від відмови співробітництва з ним. Але перелічені вище чинники, затяжний характер військових дій, а також відмова Україні в участі в економічному відродженні Іраку привели до прийняття згаданого рішення про виведення миротворчих військ із цієї країни. Важливим став і людський фактор: під час виконання миротворчих місій українська сторона зазнала людських втрат. Керівництво США з розумінням поставилося до рішення України й частково профінансувало виведення контингенту України.
Українські миротворці й надалі братимуть участь у миротворчих операціях. Така політика пояснюється необхідністю відстоювати національні інтереси й захищати свою безпеку не тільки на власній території, а Й далеко за її межами в міжнародно-правових рамках.
Зауважимо, що поняття Миротворчі операції (МТО) доцільно вживати для характеристики тільки тієї частини миротворчості, яка являє собою врегульовану міжнародним політичним мандатом ООН або регіональних організацій систематизовану та організаційну діяльність держав і міждержавних об'єднань з утручання в конфлікти з метою їх припинення і розв'язання. До МТО не належить діяльність з легітимного (на основі міждержавних договорів і угод) втручання одних держав у внутрішні справи інших на прохання політичного керівництва останніх. До МТО не входить також активність недержавних суб'єктів (неурядових організацій та ін.) у регіонах конфліктів, хоча вони діють паралельно або спільно з МТО. Заходи з запобігання можливим конфліктам (превентивна дипломатія, попереджальні дипломатичні демарші, економічні заходи, спостережницькі місії тощо), як і засоби з ліквідації наслідків уже завершених або розв'язаних конфліктів, доцільно розглядати як самостійні види миротворчої діяльності — передконфліктна і пост-конфліктна миротворчість, яка відрізняється від МТО конфліктних стадій. У рамках МТО розрізняють такі види діяльності.
Правові типи МТО:
· операції з підтримання миру, які проводяться міжнародним співтовариством за згодою сторін, що конфліктують, і в разі не міжнародного конфлікту — за згодою політичного керівництва держави, на території якої відбувається конфлікт;
· операції зі встановлення миру (ОВМ), що являють собою операції з елементами примусових дій, здійснюваних за мандатом ООН без згоди сторін, що конфліктують, або легітимного політичного керівництва держави, на території якої відбувається конфлікт.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика України» автора Чекаленко Л.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „3.5. Діяльність України в ООН“ на сторінці 2. Приємного читання.