Розділ «4. Інші міжнародні організації пострадянського простору»

Україна до 31 травня 1996 р. передала Росії і тактичну, і стратегічну ядерну зброю (більш як три тисячі одиниць боєприпасів)[3] і оголосила про свій неядерний статус.

Торгово-економічний оборот України з країнами СНД стабільно перевищував 40 % всього обсягу переважно за рахунок імпорту енергоносіїв. Такі країни, як Росія і Туркменістан, є основними постачальниками Україні газу й нафти: з Росії надходило у середньому 55 % газу і понад 80 % нафти, а з Туркменістану – 30% газу. Крім енергоносіїв українська економіка залежить від ввезення кольорових металів, автомобілів, верстатів, інструментів, хімічних волокон, бавовни, лісоматеріалів, устаткування для різних галузей промисловості тощо. В українському експорті переважає сировинна продукція: залізна й марганцеві руди, прокат чорних металів тощо. Водночас, 80% українського експорту кам'яного вугілля припадало на країни Співдружності. Агропромисловий комплекс України експортував м'ясо, яйця, цукор, олію, технічні масла, картоплю, овочі, сировину для харчової та переробної промисловості. ВПК України за своєю потужністю посідав друге місце в СНД після Росії. За обсягами продажу зброї Україна входила до першої десятки світових лідерів.

У торгівлі з країнами простору відбулися принципові зміни. Обсяг зовнішньої торгівлі зростав до 2011 р.: у 2008 р. – 57,4 млрд, дол. (сальдо від'ємне – 9,76 млрд. дол.). У 2009 р. – 33 млрд, дол., сальдо від'ємне – 6,2 млрд. дол.[4]. У 2011 р. питома вага країн СНД у зовнішній торгівлі України зросла до 40%.

У січні-вересні 2014р. зовнішньоторговельний оборот України товарами та послугами з країнами СНД зменшився в порівнянні з минулорічним періодом на 27,8 % і склав 30 млрд. 102 млн дол. Питома вага РФ складала 23,2%.

Система керування СНД включає: головні органи – Раду глав держав і Раду глав урядів, що виконують функції координаторів політичної і законодавчої взаємодії; допоміжні органи – Раду міністрів закордонних справ, Економічну раду і Економічний суд, на які покладено розв'язання політичних і економічних проблем. Рішення Ради глав держав і Ради глав урядів приймаються за загальною згодою – консенсусом. Військовою складовою СНД є Організація Договору про колективну безпеку, а також об'єднані прикордонні війська, що мають захищати кордони СНД.

Головування в структурних органах відповідно до рішення Ради глав держав від 02 квітня 1999 р. має відбуватися почергово кожною державою на основі принципу ротації на термін не більше одного року (за алфавітним порядком). Попередній і наступний керівники є співголовами. Такий порядок має відповідати міжнародній практиці, однак, упродовж усіх років існування вищі органи Співдружності очолювали російські президенти. Безперечно, така практика суперечила домовленостям щодо головування. 29 січня 2003 р. Головою Ради глав держав СНД перед президентськими виборами було затверджено Президента України Л. Кучму, а 2004 р. – знову В. Путіна. Економічний суд (ЕС) СНД утворено відповідно до ст.5 Угоди Ради глав держав про заходи щодо забезпечення поліпшення розрахунків між господарськими організаціями країн-учасниць від 15 травня 1992 р. Україна не є учасником Суду. Економічна рада – колегіальний орган, що складається із заступників глав урядів і організовує свою роботу відповідно до рішення Ради глав держав „Про Положення про Економічну раду СНД” від 25 січня 2000 р. Рада міністрів закордонних справ СНД (СМИД СНГ, робоча мова СНД – російська) створена рішенням Ради глав держав від 24 вересня 1993 р. для координації зовнішньополітичної діяльності. Для піднесення ролі РМЗС 02 квітня 1999 р. було прийнято нову редакцію Положення про РМЗС, де останню визначено як основний виконавчий орган, що забезпечує співробітництво у зовнішньополітичній діяльності держав-учасниць з питань, що становлять взаємний інтерес. Головою Ради міністрів закордонних справ деякий час були міністри закордонних справ України А. Зленко і К. Грищенко.

Держави співробітничають у військовій сфері, якою у межах СНД керує Рада міністрів оборони (РМО), утворена в лютому 1992 р. Молдова, Туркменістан та Україна брали участь у засіданнях як спостерігачі. Раду командувачів Прикордонних військ (СКПВ) утворено 06 липня 1992 р. 02 квітня 1999 р. Рада глав держав СНД реорганізувала Виконавчий секретаріат, апарат Міждержавного економічного комітету Економічної ради, робочі апарати деяких міждержавних і міжурядових галузевих органів (дев'ять) у єдиний постійно діючий виконавчий, адміністративний і координаційний орган – Виконавчий комітет СНД.

Міжпарламентську асамблею держав-учасниць (МПА) було утворено 27 березня 1992 р. на основі Алматинської угоди, підписаної главами парламентів Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизії, Росії, Таджикистану та Узбекистану, який врешті вийшов з МПА. Асамблея була заснована як консультативний інститут для обговорення питань і розгляду проектів документів. У 1993-1995 pp. членами МПА стали парламенти Азербайджанської Республіки, Грузії, Республіки Молдова. 1999 року до Алматинської угоди приєдналася Україна. Одним із найважливіших завдань МПА є миротворча діяльність, яка передбачає миротворчі акції в конфліктних регіонах Співдружності і розробку правових основ для послідовного здійснення миротворчої функції. У попередні роки Асамблея намагалася сприяти ООН і ОБСЄ у розв'язанні регіональних конфліктів, зміцненні миру в Нагірному Карабаху, Придністров'ї, Абхазії, а також у Таджикистані – на кордонах з Афганістаном. Робота МПА принесла певні результати, найважливішим з яких стало підписання у травні 1994 р. Бішкекського протоколу – єдиного політичного документа, що забезпечує припинення вогню в Нагірному Карабаху. У жовтні 1999 р. і січні 2000 р. група депутатів МПА працювала в районі Північного Кавказу РФ: Чечні, Інгушетії, Дагестані з метою отримати інформацію про перебіг антитерористичної операції федеральних сил Росії в Чечні та про становище тимчасово переміщених осіб на території Інгушетії. Підсумки роботи депутатської групи було передано Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), Парламентській асамблеї ОБСЄ та Європарламенту. У засіданнях МПА беруть участь також представники міжнародних організацій, таких як ОБСЄ, Північна Рада, ПАРЄ, Європейський банк реконструкції і розвитку та ін. У межах МПА проводились засідання Кавказької четвірки: РФ, Азербайджан, Вірменія, Грузія.

Отже, у грудні 1991 – січні 1992 pp. в Мінську і Москві на найвищому рівні підписано угоди і протоколи, що визначили принципи і характер нових взаємин між республіками. Протягом 1992 р. прийнято установчі документи СНД, які заклали правовий фундамент. Найважливішим з них є Статут СНД, прийнятий Радою глав держав 22 січня 1993 р. в Мінську. Україна не підписала Статут СНД, вбачаючи в ньому загрозу для самостійного розвитку держави через положення, що суперечать законодавству України.

З метою формування і розвитку загального економічного простору і поглиблення всебічних і взаємовигідних економічних відносин 24 вересня 1993 р. глави дев'ятьох держав уклали Договір про створення Економічної ради. Україна приєдналася до Економічної ради як асоційований партнер 15 квітня 1994 р. На розвиток інтеграційного процесу на найближчу перспективу було розроблено конкретні заходи з поглиблення співробітництва в шести основних сферах: економічній, військовій, з питань миротворчості, прикордонних питань, у гуманітарній і соціальній галузях, координації зовнішньополітичної діяльності. Державні інтереси України в цьому просторі були зумовлені необхідністю доступу до ресурсів та ринків збуту, наявністю української діаспори: в країнах СНД проживає близько 6,7 млн українців. Захист українців закордоння значною мірою зумовлений кризовими протистояннями на пострадянському просторі: Росія. Придністров'я, Нагірний Карабах, ситуація навколо Абхазії і Південної Осетії, в Криму тощо.

Неефективність діяльності Співдружності опосередковано характеризує зростаюча кількість прийнятих документів. Тільки за перші п'ять років (грудень 1991 – грудень 1995 pp.) на 17 засіданнях Ради глав держав було затверджено близько 600 документів. З них 261 присвячений економічним та соціальним питанням, 155 – військово-політичним, 178 – організаційно-правовим. Із зазначених документів Україна підписала 442, з яких понад 60 договірних паперів із застереженнями. Не підписано 152 документи: 74 – військово-політичного характеру (створення сил та органів колективної безпеки, миротворчих формувань, з прикордонних проблем), 22 – економічного і соціального, 56 – організаційно-правового характеру. Всього ж з понад півтори тисячі документів (дані на 2014 р.) всіма учасниками СНД ратифіковано менше двох десятків. Однієї з перешкод, через яку переважна більшість угод і рішень не була реалізована, є імперська політика Росії щодо країн-учасниць. Всі країни критикують СНД, але тільки Грузія вийшла з цього формування. З огляду на загарбницьку політику Роси Україна також розглядає питання про припинення членства у Співдружності.

Українська позиція щодо СНД полягала в тому, що ця організація як міжнародний переговорний механізм була доцільною. Водночас протягом усього періоду існування Співдружності спостерігався постійний рух об'єднання до наддержавності. За наполяганням керівництва Росії утворено спільні збройні сили, що закріплено Договором про колективну безпеку (Ташкентський договір), уведені в дію відповідні військові керівні органи, прикордонні війська, де командування підпорядковано і здійснюється Російською Федерацією. Через Статут СНД та наддержавні структури Росія керує також зовнішньополітичною та економічною (Митний союз) діяльністю країн-учасниць. Така політика Росії в межах Співдружності не відповідала інтересам суверенної України, протирічила Конституції, втягувала у воєнні дії з іншими державами.

На нинішньому геополітичному відрізку взаємозалежності і взаємовпливів Україна не спромоглася за об'єктивних і суб'єктивних причин протистояти російській політичній та економічній експансії. Не маючі надійних партнерів простору Співдружності (всі країни-учасниці тією або іншою мірою є залежними від

Кремля), а також надійних лобістів в Європі і Америці, наша держава намагається протистояти військовій навалі російського агресора. Україна втрачає Крим (з березня 2014 р.), існує загроза відторгнення інших українських територій – Донецької та Луганської областей. У зв'язку зазначеним, підкреслимо, що виклик Україні – це виклик Європі і цілому світові. Виклик світовій безпеці. Підтримка Європейським Союзом, а також США і Канадою, що ввели економічні санкції проти Російської Федерації як агресора, закликають її керівника В. Путіна припинити загарбницькі дії проти України, дають певну надію на те, що Україна зможе вистояти в цьому асиметричному, нерівному протистоянні за умов підтримки прогресивних сил усього світу.

Неспроможність учасників Співдружності до консолідованої інтеграції і взаємопідтримки призвели до пошуків інших об'єднавчих моделей на пострадянському просторі. Так, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан на саміті 1997 р. (м. Чолпан-Ата) дійшли висновку про непотрібність дублювати одне одного, розвивати паралельні виробництва і створили Центральноазіатське економічне співтовариство (ЦАС). Внаслідок прийнятих рішень Киргизстан мав забезпечувати країни-учасниці електроенергією, Казахстан – нафтою й нафтопродуктами, Узбекистан – природним газом. Тісна економічна співпраця між цими країнами мала сприяти врегулюванню розрахунків за питну воду, що постачається з Киргизії в усі азіатські країни СНД.

На засадах Митного союзу за ініціативою (1994 р.) Президента Казахстану Нурсултана Назарбаева 10 жовтня 2000 р. в м. Астані (Республіка Казахстан) Білорусь, Казахстан, Росія, Таджикістан і Киргизія підписали Договір про створення Євразійської економічної спільноти (ЄврАзЕС, договір набув чинності ЗО травня 2001 р.). Україна, Вірменія і Молдова стали державами- спостерігачами ЄврАзЕС. На тлі гальмування об'єднавчих процесів пострадянського простору в Кремлі була розроблена інша концепція – створення з провідних держав об'єднання Єдиного економічного простору (ЄЕП). За стрижневу складову взято схему, апробовану Європейським Союзом, – сконцентрувати зусилля навколо провідних країн регіону, якими є Росія, Білорусь, Казахстан і Україна, тобто ядро об'єднання, а пізніше до нього долучаться інші – слабкіші ланки. Для реалізації проекту було утворено Групу високого рівня (ГВР), що складалася з віце-прем'єрів, міністрів ключових міністерств та заступників. На переконання російських керівників, кінцевою метою економічного співробітництва є уведення на території учасників єдиної валюти – російського рубля. Перший крок до створення ЄЕП було зроблено: 20 квітня 2004 р. Верховна Рада України синхронно з Федеральними зборами Російської Федерації ратифікувала Угоду про створення ЄЕП у пакеті з іншими стратегічними угодами з Росією, у тому числі про встановлення сухопутного українсько-російського кордону[5]. У процесі становлення ЄврАзЕС виявились лідери, своєрідний центр – Росія і Казахстан, навколо якого об'єднуються інші країни. За планами створювачів ЄврАзЕС поступово мав набути рис конституційного утворення на зразок Євросоюзу. Однак рішення в організації приймаються за значними диспропорціями диференційної квоти: Росія має 40% голосів, Казахстан і Білорусь – по 15 %, а Киргизія і Таджикистан – по 7,5 %. У міжпарламентській асамблеї ЄврАзЕС Росія була представлена 42 парламентарями, Білорусь і Казахстан по 16 осіб, а Киргизія і Таджикистан по 8. Така схема означала, що Росія має явні переваги під час розгляду спільних питань і може приймати одноосібні рішення на власну користь.

Забігаючи наперед, зазначимо, що ЄврАзЕС за задуманим сценарієм не відбувся. Учасникам об'єднання не вдалося створити зону вільної торгівлі: Росія, Білорусь і Казахстан узгодили 65% товарного асортименту, а Киргизія і Таджикистан лише 10%. Додамо також, що Росія оприлюднила довгий список вилучень, обмежень і квотувань власної продукції, яку не включатиме в зону вільної торгівлі. Недоліки ЄврАзЕС – неузгодження фінансової політики, відсутність єдиної транзитної політики, неузгодження політики щодо вступу в СОТ, а також і те, що країни-учасниці є конкурентами на третіх ринках, оскільки виробляють подібну продукцію з однаковими технічними характеристиками тощо. Фактично, ЄврАзЕС дублював СНД. Водночас Росія і Казахстан наполягали на перетворенні ЄврАзЕС у субрегіональну наддержавну міжнародну організацію[6], що було започатковано створенням на залишках ЄврАзЕС Євразійського економічного союзу (ЄАЕС). 29 травня 2014 р. в Астані президенти Росії, Казахстану, Вірменії і Білорусі підписали відповідний договір, який набув чинності з 01 січня 2015 р.

Слід зазначити, що в економічній площині російський бізнес поступово опановує простором СНД, де економічне середовище знайоме, і підприємства коштують не більше чверті своєї справжньої ціни, що пов'язано з тотальною недооцінкою компаній країн СНД, а також зі значною корупцією. Великі російські корпорації доволі активно виявляють себе в Україні: Русал володіє Миколаївським глиноземним заводом, АвтоВАЗ контролює Запорізький алюмінієвий комбінат і Луцький автозавод. Відома ситуація з нафтопереробними комбінатами, які переважно є російською власністю, тощо. У Казахстані російський капітал представлено Газпромом, Роснефтью, PAT ЄЕС Росії та іншими компаніями. Казахстан заінтересований у щільній інтеграції з огляду на міцний взаємозв'язок з ринком Співдружності: 70% експортованих казахських товарів потрапляє до країн СНД.

Для України був би вигідним безмитний режим з учасниками згаданих об'єднань євразійського простору, однак, тільки за умов паритетних відносин. Кілька років тому Україна навіть погодилась на утворення в рамках ЄЕП вільної економічної зони. Росія натомість жорстко наполягала на утворенні наддержавного митного союзу. Задля досягнення цієї мети Москва запроваджувала різноманітні торговельні війни і санкції – обмежувала постачання сталевих труб, арматури, оцинкованого прокату, крохмалю й цукру, періодично підвищувала ціни на енергоносії. Україна у відповідь квотувала імпорт російських автомобілів, цементу, добрив тощо. Білорусь досить тісно співробітничає з Росією, але неринкова економіка республіки, безперечно, створює перешкоди для успішної реалізації проекту.

Відроджений Митний союз (МС) Росії, Казахстану й Білорусі розпочав діяльність наприкінці 2011 р. Країни відмінили більшість внутрішніх мит, користуються зниженою ціною на російську енергетичну сировину. Водночас усі преференції і вигоди від утвореного митного простору одержує Російська Федерація, яка має під час прийняття рішень переважну більшість голосів – 57 %, а Казахстан і Білорусь – по 21,5 %. З 01 січня 2011 р. був запущений механізм Митного союзу для третіх країн, введено обмеження на торгівлю з Україною та іншими державами, Росія організувала „сирну війну”, „солодку війну” тощо, заборонила ввезення в Росію українських продуктів і товарів. Стосовно білоруської „війни” з українським сиром, у відповідь на яку Україна запровадила „молочно-ковбасне протистояння”, то ця т. зв. „війна” закінчилася певним компромісом. Вжиті Україною зустрічні заходи змусили білоруську сторону узгодити це складне питання і зняти обмеження. Після двосторонніх переговорів у березні 2012 р. Білорусь і Україна порозумілися щодо обмежень і взаємно скасували санкції до продуктів харчування.