Розділ «ТЕМА 9. Витрати виробництва і прибуток»

Таблиця 9.1. Дані для розрахунку граничних витрат виробництва

Граничні витрати відображають зміну у витратах, яку спричинить зменшення чи збільшення обсягу виробництва на одну одиницю. Порівняння граничних витрат з граничною виручкою, яка є змінною, пов'язаною зі збільшенням чи зменшенням обсягу виробництва на одну одиницю, дає можливість встановити прибутковість тієї чи іншої зміни масштабів виробництва.

На динаміку витрат виробництва у короткостроковому періоді впливає закон спадної віддачі. Сутність його полягає в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу до незмінного, фіксованого ресурсу дає додатковий продукт, обсяг якого зменшується на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Розглянемо це на такому прикладі. Підприємство має певні виробничі площі й устаткування. Якщо кількість працівників невелика, то частина цих потужностей не використовувалася б. У разі збільшення кількості працівників спочатку обсяг додаткової продукції збільшуватиметься. Проте за досягнення певної кількості працівників подальше збільшення обсягу виробництва загальмовується, бо надлишкова робоча сила не зможе повністю реалізувати свої можливості через обмеженість виробничих потужностей. І тоді кожен додатковий працівник вироблятиме менше продукції.

Дія закону спадної віддачі позначається на динаміці витрат виробництва. Із зростанням обсягів виробництва, зумовленого збільшенням його змінних чинників, середні постійні витрати виробництва знижуватимуться. Інша тенденція властива середнім змінним витратам. Оскільки ціна кожної одиниці змінного ресурсу залишається постійною, то до певної межі середні змінні витрати зменшуватимуться, адже додатковий обсяг продукції зростатиме. Однак з моменту зниження приросту обсягу продукції за рахунок додаткового змінного ресурсу середні змінні витрати підвищуватимуться, що призведе і до збільшення середніх валових витрат виробництва.

У довгостроковому періоді можна змінювати обсяг усіх використовуваних ресурсів. Це означає, що можна змінювати і виробничі потужності, або масштаб виробництва. Тому всі витрати виробництва стають змінними. У цих умовах між зміною виробничих потужностей і рівнем витрат виробництва виникає залежність, що називається ефектом масштабу виробництва. Сутність його полягає в тому, що послідовне збільшення розмірів підприємства протягом певного періоду супроводжується зниженням витрат виробництва одиниці продукції, але починаючи з певного моменту збільшення розмірів підприємства призводить до підвищення середніх валових витрат виробництва. Інакше кажучи, масштаб може бути позитивним і негативним. Позитивний ефект масштабу означає, що зі збільшенням масштабів виробництва знижуються Його середні валові витрати. При цьому діють такі чинники, як спеціалізація праці робітників та управлінського персоналу, можливість використання продуктивнішого устаткування, повніша утилізація відходів виробництва. Вони дають можливість мати економію за рахунок збільшення масштабів виробництва. Однак за певними межами цього збільшення починає виявлятися негативний ефект масштабу. Він виникає через складності управління великомасштабними підприємствами. І тоді збільшення кількості ресурсів, що використовуються на підприємстві, призводить до уповільнення зростання обсягів виробництва, а отже, веде до збільшення середніх витрат. У зв'язку з цим кожен підприємець при вкладенні капіталу повинен визначити оптимальний розмір підприємства. Це досягається шляхом визначення мінімального ефективного масштабу, який є мінімальним обсягом виробництва, починаючи з якого дія ефекту економії, зумовленої зростанням масштабу виробництва, припиняється.

Мінімізація витрат виробництва є важливою в будь-якому суспільстві, а в умовах ринкової економіки набуває особливого значення. Кожен підприємець (фірма) прагне до скорочення витрат виробництва, зниження собівартості продукції. За стабільної ціни на реалізовану продукцію зниження витрат виробництва дає можливість підприємцю (фірмі) збільшувати свій прибуток, розміри якого будуть зростати в міру зменшення індивідуальних витрат виробництва. Зниження витрат виробництва відповідає інтересам суспільства в цілому. Що нижчі індивідуальні витрати виробництва, то економніше використовуються ресурси, а отже, з них одержують і більше товарів, що задовольняють суспільні потреби. Одночасно зниження витрат виробництва створює умови для зниження цін на товари.

Зниження витрат виробництва досягається за рахунок економії витрат по кожному елементу їх структури. Розглянемо основні шляхи такого скорочення за головними групами витрат (див. схему 9.3).

Це, насамперед, зменшення витрат сировини, матеріалів, енергії, тобто предметів праці. Ця економія може досягатися за двома напрямами: раціональним використанням названих ресурсів, що дає

Схема 9.3. Шляхи зниження витрат виробництва

змогу знизити їхні витрати на одиницю виробленої продукції, а також здешевленням цих ресурсів. Реалізація цих напрямів передбачає заміну традиційних матеріалів штучними з наперед заданими властивостями, підвищення продуктивності праці у галузях, що виготовляють сировинні й паливно-енергетичні ресурси, впровадження безвідходних технологій тощо.

Значну частку у витратах виробництва посідають витрати, пов'язані з використанням засобів праці, тобто амортизаційні відрахування. З розвитком науково-технічного прогресу зростає технічна оснащеність виробництва, що призводить до збільшення абсолютного розміру амортизаційних відрахувань та їхньої частки у витратах виробництва. За цих умов зниження останніх за рахунок цього елемента можливе лише тоді, коли обсяг продукції, що виготовляється, збільшуватиметься швидше, ніж зростає сума амортизаційних відрахувань. Для того щоб досягти цього співвідношення, потрібно підвищити продуктивність створюваних засобів праці, поліпшити їхню якість, забезпечити зростання продуктивності праці тощо.

Одним із елементів витрат виробництва є оплата праці. Зниження їх за рахунок цього елемента можливе у двох напрямах: по-перше, зменшення заробітної плати, що в нормальних умовах функціонування економіки не може відбуватися; по-друге, через зростання оплати праці, однак за умови, що його темпи будуть нижчі, ніж підвищення продуктивності праці. Саме в такому випадку досягатиметься економія заробітної плати на одиницю виготовленої продукції. Досягти цієї умови можна лише технічним та організаційним удосконаленням виробництва.

Джерелом економії витрат виробництва є і скорочення різних непродуктивних витрат на виробництві - штрафів, втрат від браку, відшкодування збитків. їх причиною є, як правило, низький рівень організації виробництва та дисципліни працівників, порушення договірних зобов'язань. Усунення цих втрат можливе лише на шляху радикальної перебудови механізму господарювання в напрямі посилення заінтересованості всіх учасників виробництва в раціональному веденні виробництва.

Мінімізація витрат виробництва на рівні підприємства (фірми) пов'язана і з правилом заміщення чинників. Воно полягає в тому, що у випадку, коли зростають ціни якогось чинника виробництва при незмінності ціни на інші чинники, підприємство (фірма) заміщує чинник, вартість якого зростає, тими, ціни на які залишаються незмінними.

Практика країн з розвиненою ринковою економікою нагромадила великий досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємцями нашої країни в період переходу до ринкової економіки сприятиме підвищенню ефективності господарювання.

9.3. Прибуток, його норма і напрями використання

З витратами виробництва пов'язана ще одна категорія - прибуток. Вона надзвичайно складна і неоднозначна. Американський економіст Ф. Найт у середині XX ст. зазначив, що жоден економічний термін не використовується у такій неуявлюваній кількості загальновживаних значень, як прибуток. Це пов'язано з тим, що стосовно суті та джерела прибутку серед економістів різних шкіл та напрямів немає єдиної думки. Кожна теорія по-своєму трактує джерело прибутку. Однією з перших була теорія прибутку меркантилістів, згідно з якою прибуток виникає в зовнішній торгівлі в результаті продажу товарів за межами країни за вищими цінами порівняно з внутрішніми.

Класична політична економія, представниками якої є А. Сміт і Д. Рікардо, джерело прибутку вбачала у виробництві. А. Сміт прибуток трактував як дохід на капітал. Водночас він вважав прибуток на капітал лише іншою назвою для винагороди особливого виду праці - з нагляду та управління. А. Сміт вказував і на відміну прибутку від заробітної плати та зазначав, що його розмір визначається величиною капіталу і не залежить від кількості, важкості чи складності праці з нагляду та управління. Д. Рікардо визначав прибуток як частину вартості, що залишається після вирахування заробітної плати. Він розкрив залежність між прибутком і заробітною платою, яка полягає в тому, що збільшення прибутку призводить до зменшення заробітної плати і навпаки. Цим були обґрунтовані економічні засади суперечностей інтересів підприємців і найманих робітників.

Марксистська економічна теорія визначає прибуток як перетворену форму додаткової вартості, що спотворює сутність капіталістичних відносин, маскуючи справжнє джерело прибутку, яким є неоплачена праця найманих робітників.

Сучасна немарксистська економічна теорія найчастіше пов'язує прибуток з капіталом і розглядає його як винагороду за підприємницьку діяльність, тобто пов'язує його з таким чинником виробництва, як підприємницький талант, підприємницькі здібності. При цьому одні економісти вважають, що прибуток є винагородою за вмілу оцінку ризиків і невизначеності. Такий підхід обґрунтував американський економіст Ф. Найт. Інші, зокрема Й. Шумпетер, трактують прибуток як винагороду за новаторство, впровадження різного роду нововведень. Американський економіст Е. Чемберлін започаткував теорію, згідно з якою прибуток є наслідком монопольної влади, що виникає в результаті обмеження конкуренції.