Важливий момент розвитку сім'ї суверенної України – спроба забезпечити більшу економічну автономізацію, стабільність проживання родини, створити матеріальну базу для "стрибка дітей", міцно утвердитись у соціальному середовищі.
Слово "сім'я" у щоденному спілкуванні українців репрезентує спільне подружжя (чоловіка й жінку), дітей та інших близьких родичів, які живуть разом. Велич і красу українці підносять до небес – як ознаку особливого авторитету та ролі в житті кожної людини. Повне щастя людини без сім'ї, без домашнього затишку немислиме. Саме таку ідею проголошує одна з відомих українських народних пісень: "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила, а у мене ні хатинки, нема щастя, нема жінки". Цю думку стверджують також народні афоризми: "Без сім'ї – нема щастя на землі", "Із родини йде життя людини".
Серед усіх надбань людини найбільшу цінність має добре виховання, одержане в дитинстві та юності від батьків, у родинному домі. Без нього навіть найкращі здібності, найбільші достатки, найвище родове походження нічого не варті. У зв'язку з цим постає питання: як краще реалізовувати завдання сімейного виховання?
Визначення проведених завдань родинного виховання має принципово важливе значення, оскільки робить виховний педагогічний вплив на дітей у сім'ї чітким (цілеспрямованим). Якщо говорити коротко, то завдання домашньої педагогіки можна визначити так: виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її призначення. Природа та суспільне призначення людини – ось основа виховання. У функціональному відношенні цю мудру заповідь народної педагогіки уявляємо собі як олюднення особистості та підготовку до життя, реалізацію особистісного виявлення. Підставою для такого висновку служить те, що традиційна батьківська педагогіка є не що інше, як педагогіка життя. Тут ніколи не виникала ота штучно надумана проблема "посилення зв'язку педагогіки з життям", навколо якої не раз здіймався шумний галас, бо процес виховання у трудовій сім'ї майже нічим не відрізнявся від реальної життєвої діяльності самої родини та громади. Саме у цьому і полягає основна дійова сила й достоїнство народної педагогіки. Цей висновок грунтується на основі народного розуміння покликання людини і природного права на життя та повну реалізацію себе в ньому. Тому й головний девіз української етнопедагогіки – "Дивися, не забудь: людиною будь"!
Розумна любов до дітей виявляється у ласці, що не опускається до надмірностей, у піклуванні, що не веде до потурання, у вимогливості, яка завжди поєднується з чуйністю. З перших днів, місяців і років життя, коли дитина перебуває під опікою любові матері, поступово розвиває свою активність також поважна любов батька. Без сприяння батька існує небезпека переростання любові матері в надмірну поблажливість і поступливість примхам дитини. Тож, власне, батько, якого дитина має, безумовно, поважати при своїй чоловічій дужості й силі духу, служить прекрасною опорою як за свого авторитету, так і авторитету матері. Авторитет батьків належить до найвпливовіших виховних факторів. Якщо дитина поважає своїх батьків, виконує їхні вимоги й прислухається до їхніх порад, то це означає, що батьки в родині мають авторитет, займають міцну педагогічну позицію.
Великий слов'янський педагог Я.А. Коменський назвав рідну мову материнською. Відречення від рідної мови – крок антипедагогічний, аморальний. Антипедагогічний тому, що позбавляє дітей їх природної мови, а батьків – могутнього виховного впливу на них, руйнує спадковий мовно-генетичний код, ламає традиційну наступність поколінь, гальмує духовно-моральний і інтелектуальний розвиток особистості, нівечить національний характер і самобутні психологічні риси людини. Аморальний через те, що призводить до відцурання від рідних батька й матері, братів і сестер, діда й прадіда, родини, нації, до зради свого народу та його загибелі. Адже мова – найміцніший скарб, найбільше духовне багатство кожного народу. З умиранням мови в устах народу зникає і сам народ.
Кінцевою метою мовного розвитку української дитини є опанування української літературної мови в усній і писемній формах через використання усталеного загально найдосконалішого взірця мови українців, який має певні норми в граматиці, лексиці, вимові тощо. Це мова державних і громадсько-політичних установ України, мова української національної школи, преси, техніки, театру, радіо, телебачення.
Малятко вдається до вживання цілком доступної дитячої мови, репрезентованої спочатку у формі крику, агукання й лепету дитини, а також – у зручних для вимови звуках "га" звукосполученнях ("а-а-а", "па-папа", "ду-ду-ду"), словах ("цюцьо", "жижа", "коко", "моньо"), словосполученнях ("дзінь бам", "тюпа бай"). Таким чином, розвиток мовлення у дітей проходить через освоєння таких етапів:
• дитяча мова;
• наріччя (якщо дитина зазнає діалектного впливу з боку своїх батьків);
• літературна мова.
Настав час повернути українській мові престиж і провідну роль в родинному, шкільному й громадському вихованні дітей та молоді в Україні.
Щоб заглибитись, як слід у те, чим і як виховувати дитину в сім'ї, треба насамперед добре з'ясувати саму суть цього процесу і його бажане спрямування. Виховання – важливе явище родинного та суспільного життя. Воно виникло в процесі трудової діяльності людей у зв'язку з необхідністю для молодого покоління оволодіти виробничо- трудовим досвідом старших поколінь. Це поняття вживається в теорії та практиці в широкому й вузькому значеннях. У вузькому значенні слова під вихованням розуміємо той чи інший навмисний і систематочний вплив дорослих на поведінку дітей і молоді. Родинне виховання – процес цілеспрямованого формування особистості дитини під керівництвом батьків.
Під засобами виховання розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку, їх поділяють на дві категорії – природні й надприродні. До природних засобів виховання належать: слово, фольклор, авторитет батьків, праця, навчання, навколишня природа, домашній побут, національні звичаї і традиції, громадська думка, духовно-моральний мікроклімат сім'ї, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим дня, література і мистецтво, книга, кіно, театр, музеї і виставки, ігри та іграшки, мітинги, демонстрації, страйки, фізкультура й спорт, свята, обряди, символи, атрибути, реліквії тощо. До надприродних засобів виховання відносять релігію.
Як бачимо, засобами виховання виступають, з одного боку, різні види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, спортивна, мовленнєва, пізнавальна, розумова тощо, а з другого – сукупність предметів і явищ матеріальної та духовної культури, залучених для педагогічного впливу на вихованців – образотворче й музичне мистецтво, науково-популярна й художня література, наочні посібники, книги (довідники, словники), побутові речі та предмети. "Виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше – люди. Серед них на першому місці – батьки й педагоги", – писав А.С. Макаренко і далі нагадував: "У виховній роботі немає дрібниць. Який-небудь бант, що його ви зав'язуєте у волоссі дівчинки, та чи інша шапочка, яка-небудь іграшка – усе це такі речі, які можуть мати в житті дитини величезне значення. Хороша організація в тому й полягає, що вона не випускає з уваги найменших подробиць та випадків".
Досить важливим засобом спілкування батьків з дітьми і морального виховання може стати усна народна творчість. Життєвий досвід у дітей можна формувати через влучне вживання прислів'їв, у яких закладено програму морального виховання. Народні прислів'я стверджують повагу до батьків, доброзичливість у сім'ї, виховують любов до сестричок і братиків, бабусь і дідусів. У них сформульовані поняття про честь, совість, справедливість і людську гідність. Батьки різними засобами усної народної творчості передають дітям уявлення про різноманітні події, душевний стан людей, їхні почуття, про рослинний і тваринний світ та явища навколишньої дійсності.
Найпридатнішою для практичного користування батьками у виховній роботі з дітьми може бути класифікація, за якою методи родинного виховання поділяють на три групи: методи переконання; методи організації життєдіяльності дітей; методи стимулювання культурної поведінки.
Методи переконання покликані формувати свідомість дитини, судження, погляди, переконання, ідеали. До них належать: роз'яснення, повчання, напучення, порада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання і дискусії, тобто такі методи, які здатні забезпечувати цілеспрямований вплив на свідомість вихованців з метою формування в них позитивних морально-психологічних рис, спонукання до суспільно корисної діяльності.
Методи організації життєдіяльності дітей спрямовують вихованців на "єдність слова і діла", що має надзвичайно важливе значення у формуванні особистості. Виховання високої свідомості, самодисципліни і культури поведінки не може успішно здійснюватися, якщо воно обмежується лише проповідуванням ідей, поглядів і норм поведінки. Треба ще втілювати їх на практиці, привчати змалку дітей неухильно дотримуватись цієї вимоги. Значною мірою цьому сприяє застосування таких виховних методів, як практикування правильної поведінки, дотримання режиму праці і відпочинку, доручення, вимога, привчання, нагляд (догляд), прохання, наказ, заборона.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка сімейного виховання» автора Маценко Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні тенденції сучасного сімейного виховання“ на сторінці 1. Приємного читання.
