Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина – група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.
Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Адже сім'я з її побутом, тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій, складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході перебігу історичного розвитку людства. Перші сліди перебування людини на землях сучасної України історики датують давнім періодом кам'яної доби – раннім палеолітом (приблизно 200 000 років до н. е.).
За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. Маттер (матріс) – мати і грец. Архі – влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві. Матріархат зумовлений її головною роллю в тодішньому господарському житті людей. На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат (від гр. Патер – батько). Він передував виникненню держави й стимулював остаточний перехід від сім'ї парної до моногамної (від гр. Моно – один і гамос – шлюб), тобто одношлюбної, в якій чоловік одружений тільки з однією жінкою, а жінка – тільки з одним чоловіком, причому, на відміну від парного шлюбу, шлюбний союз між ними укладається надовго, по суті на все життя, і санкціонується суспільством. Виникнення моногамної сім'ї дало новий поштовх як у прогресі економічного життя суспільства, так і в розвитку виховання.
До речі, моногамія закріпилася і залишається провідною формою сім'ї й сьогодні. Це, очевидно, й дало підставу М. Грушевському твердити, що форми сімейного союзу вже досить виразно виступали в Україні ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху. Така думка має своє документальне підтвердження також у літописах.
Київський літописець, описуючи давні українські племена, зазначає, що поляни мали "добрий звичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг". Звичайно, так не було відразу і не в усіх східних слов'ян, які розселилися у IV ст. н. е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону.
Як правило, подружні пари утворювалися так: парубок або й уже одружений чоловік, бо можна було мати по дві або три жінки, сплачував родичам дівчини, котру хотів узяти собі за жінку, віно, оплату. Часом він сплачував родові молодої викуп, а часом, домовившись зі своєю любкою, умикав її десь коло води чи на ігрищах і завозив до себе. До речі, викуп молодої як обряд зберігся і в сучасному українському весіллі.
Куплена або вхоплена жінка була повною власністю чоловіка, якщо хотів, міг легко з нею розійтися, взявши натомість собі іншу. Жінка ж мусила бути вірною своєму чоловікові. І вірність українських жінок, як тоді, так і по сьогодні славиться по всьому світові.
Був час, коли на похороні знатних покійників з ними закопували в яму або спалювали на високому вогнищі їхніх жінок, слуг і коней. Трохи згодом цей звичай відійшов у минуле. Вдовиця залишалась вільною, хіба що сама хотіла себе вбити в доказ своєї вірності чоловікові. Але й цей звичай незабаром зник, бо вже в Х-ХІ ст. літописці про нього не згадують. Роль жінки в сім'ї незмірно зростає. У разі смерті чоловіка вона займає в ній перше місце.
Сім'ї в той час були великі, об'єднували по двадцять-тридцять душ. Така сім'я, як і будь-яка інша, звалася в Х-ХІ ст. родом. Рід – це велика родина, відома в Україні ще під назвами "пепище", "служба", "хутір", яка проживала у своєму дворищі та відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллю, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв'язками й спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом він утратив давню суспільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будівлями, поле, худобу та ін. Ліси ж, пасовиська, озера залишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам'ять належності до роду не губилась. Давні традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священичих.
До речі, велика сім'я на певному історичному етапі була не тільки в українців, а й майже в усіх народів світу. Залежно від ступеня розвитку господарства, в одних народів раніше, в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім'ї. Цей процес характерний і для України: велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відокремлювалися, хазяйнували спільно, жили разом, а порядкував хтось із найстарших, найбільш досвідчений і кмітливий. Ця тенденція зберігалася в Україні й у наступних XIV- XVI ст. Поряд з великими родами з'являлися й малі індивідуальні сім'ї, кількість яких наприкінці ХVIIІ ст. різко зросла.
З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово виховання в українців, очевидно, пішло від "ховати", тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, "лихих очей", поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.
Виховання виникло ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком різних ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.
Родинне виховання дітей відбувалося в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому ґрунті й постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри й іграшки.
Рідна мова в українській родині – наймогутніший і найдавніший вихователь.
З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов'язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об'єкти, у наших предків мали своїх божеств-опікунів Рода і Рожаницю – уособлення роду, єдності нащадків одного предка, утвердження необхідності продовження людського роду. Цікаво, що обидва ці божества йшли безпосередньо за головними слов'янськими богами: Перуном – богом грому і блискавки, Дажбогом – богом сонця і світла, Сварогом – неба, Хорсом – вогню. Рід мав свої традиції, шанував предків, у цій пошані виховуючи молоде покоління. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал, яким об'єднували молоду пару з двох родів. Живучість цих обрядів, головні елементи яких збереглися в народних звичаях українців і донині, засвідчує їх особливо важливе значення для соціальної педагогіки.
Отже, найхарактернішою рисою української родини з перших кроків її історичного становлення і розвитку стало високе, космічне одухотворення, де шлюбний союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних світил – Сонця й Місяця та ясних зірочок – їхніх діточок, тобто як явище найвищого, космічного порядку:
А в тім саду три тереми:
А в першому – красне сонце,
в другому – ясен місяць,
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка сімейного виховання» автора Маценко Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сім'я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XIX століття“ на сторінці 1. Приємного читання.
