А в третьому – дрібні зірки.
Красне сонце – жінка його,
Дрібні зірки – його діти.
Ось як високо, аж до незвіданих космічних далей, колективний розум народу підніс сім'ю і родинне виховання! Це дає нам можливість зробити ще один повчальний висновок: той, хто ігнорує космічну вимогу природи у ставленні до сім'ї, до виконання своїх батьківських обов'язків, неодмінно зазнає не тільки осуду людей, а й небесної кари!
До речі, за твердженням українського історика Івана Кузича- Березовського, слова "мама", "неня" ("ненька") мають божественне походження. Перше з них постало від імені праслов'янської богині землі – Ами ("Ама"), що в лепеті української дитини сприйнялось як "мама". Друге – виникло на основі ймення бога врожаю Нана, що в дитячому перезвуці стало "ненею". Через велику синівську й дочірню любов до матері виражається палкий український патріотизм – щира відданість Україні-Матері, Неньці-Україні.
Слово "мати" в дослівному перекладі означає "жінка". Життєва функція матері неординарна ("Мати годує дітей, як Земля людей", "Мати праведна – опіка й охорона камінна"). Мати – душа сім'ї, хранительна домашнього вогнища, добра і тепла, затишку. Втрата матері – родинна катастрофа ("Мати з хати – горе в хату"). В українській мові чимало висловлювань, які підкреслюють особливе значення виховної місії матері ("Чого мама навчить, то й дочка знає", "Що мама навчить, то й батько не перевчить").
Українське слово "тато" походить від "пато", що означало "головний правитель". Тому козаки своїх отаманів звали батьком. Давньо-слов'янське "батя" (старший брат) дає сучасне ймення "батько".
Традиційна родинно-побутова культура українців характеризується особливою одухотвореністю. Ця тенденція помітно виявляється в ній уже в дохристиянський період. Згадаймо охоронця домівки й майна – домовика, або Чура чи Щура, тобто давно померлого предка (звідси "пращур" – далекий предок, родоначальник), а також низку чарівних міфічних істот, які, за народними уявленнями, сприяють любові й формуванню міцних шлюбних пар, – Русалку, Чурила (Журила, Ярила), Купайла, Коструба (Кострубонька) та багато інших, їх особливо майстерно використала для змалювання кохання Мавки й Лукаша, показуючи значення гармонії людини з природою, Леся Українка у драмі- феєрії "Лісова пісня".
Згадана вище тенденція досить виразно втілена в образі Лади – давньослов'янської богині шлюбу, кохання, щастя, весни і краси, сімейної злагоди і достатку; її прославляють і донині у весняних і весільних піснях. Цим прекрасним ім'ям батьки називають дітей (Лада – дівчинка, Ладо – хлопчик). З назвою богині кохання пов'язані такі слова, як "ладо" – кохана, любий (ласкаве звернення до чоловіка, дружини; "ладувати" – співати весняні пісні). До речі, жіноче ім'я Рада – це один із варіантів імені Лада (від староруського слова "радьети" – українською "піклуватися"). А на весіллях у нас в Україні "ладнають", співають "ладканки" – іменем богині Лади висловлюють молодому подружжю божественне, космічне, вічне і разом з тим наше земне і конче необхідне та цілком реальне побажання сімейної злагоди і щастя, бо словосполучення "лад сім Τ', тобто злагода в стосунках, взаєминах, теж походить від Лади.
Дбати про лад у сім'ї – головне кредо народної фамілістики. "Все так буде в ладу, як у меду", "Ладом усе можна", "Як не знаєш ладу, то держись ззаду", бо "Як не ладиться, то й у печі не горить", Торе тому, в кого нема ладу в господі".
З прийняттям християнства українська сім'я стала ще міцнішою й одухотворенішою. Родинне виховання піднялось на вищий щабель свого розвитку. Поширилися шкільництво й наука. Батьки шанобливо ставилися до письменства, книги, школи, вчителя і привчали до цього дітей. Фраза старогрецьких книжникарів: "Вчення – світло, а невчення – темрява", – стала крилатою у кожній родині. Українці виявляють потяг до знань, до грамотності, до навчання. Відомий арабський мандрівник XVII ст. Павло Алеппський, подорожуючи Україною, у своїх дорожніх нотатках зауважив: "Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського.
Так уже повелось протягом століть: щоб вижити, вистояти, треба було як зіницю ока берегти сім'ю. Дух непокори, вічне прагнення до волі, незалежності, виняткова працьовитість, витривалість, мужність, винахідливість, кришталева чесність, щирість, патріотизм, щедрість, привітність і кмітливість – риси, генетично властиві нашому народові, плекалися упродовж усієї його історії в родинному колі. Тому заглиблення в історію української родини допомагає нам збагнути народний педагогічний ідеал і велику мудрість родинної етно- педагогіки, проникнути в національній характер нашого народу.
Доля української родини завжди тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ любовно називає, як і діти матір у сім'ї, ненькою. Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім'ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливі, як, наприклад, у середині XVII ст. Втрата Україною власної державності, незалежності лягла тяжким тягарем і на родину, якій доводилось терпіти з боку колонізаторів потрійний гніт: соціально-політичний, національний, релігійний.
Доля української родини й домашнього виховання у XX столітті
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка сімейного виховання» автора Маценко Л.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Сім'я і родинне виховання в Україні з найдавніших часів до XIX століття“ на сторінці 2. Приємного читання.
