Діяльність українських просвітителів і педагогів

Історія вітчизняної педагогіки

Феофан Прокопович (1681-1736) – церковний, громадський і державний діяч, письменник, педагог. Світське ім'я Єлезар, при хрещенні був названий Єлисеєм. Народився 8 червня в родині купця. Рано осиротів, його забрав до себе дядько по матері (Феофан Прокопович). У 1684 р. семирічного Єлисея було віддано до початкової школи при Братському монастирі, де він навчався впродовж трьох років, а восени 1687 р. вступив до Києво- Могилянської колегії. Після її закінчення поїхав до Львова, де став греко-католиком, прийнявши ім'я Самійло. Тут протягом двох років викладав поетику й риторику в місцевій школі, а згодом став її префектом. Одержавши від митрополита рекомендаційні листи, вирушив до Рима, де 1698 р. вступив до колегії Св. Афанасія. Продовжуючи освіту в Римі й мандруючи країнами Європи, Прокопович переймається ідеями гуманізму, Просвітництва та Реформації, які потім проповідуватиме все своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та системи управління Ватикану. Набутий досвід знадобився йому в майбутньому при здійсненні реформ православної церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним, а 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства постригається в ченці, беручи ім'я свого дядька Феофана Прокоповича. У 1705 р. стає професором поетики Києво-Могилянської академії. З 1706 р. викладав риторику, а впродовж 1707-1709 pp. – філософію, геометрію – науки, які досі не входили до навчальної програми академії. Водночас виконував обов'язки префекта київських училищ. У Києві 25-річний професор спробував свої сили в літературній творчості. У 1705 р. він написав віршований твір у жанрі трагікомедії "Володимир", присвячений упровадженню християнства на Русі та боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. Потім Прокопович поряд з педагогічною та науковою діяльністю займався військовою справою, брав участь у політинному житті України, оскільки добре знав її діячів і можливості державного керівництва. Після Полтавської битви, коли Петро І повертався через Київ, Феофан на честь переможця виголосив у Софіївському соборі панегірик "Слово похвальное над войсками свейскими победе". У 1711 р., під час турецького походу, Петро І викликав Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. Він пропагував філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз'яснював учення Коперника та Галілея. Визнаючи Бога як основу всього сущого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається й не знищується. За період викладання курсу богослов'я в Києво-Могилянській академії з 1712 по 1716 рр. Ф. Прокопович написав сім трактатів, у яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ він підходив з позицій наукового експерименту. Використовував мікроскоп, телескоп.

На початку 1716 р. Петро І викликав Прокоповича до Петербурга. Сильна й обдарована натура Прокоповича приваблювала Петра, який розпізнав у ньому далекоглядного та гнучкого політика, вольового, стійкого борця, людину, яка могла стати виразником його починань і реформ. З цього часу колишній ректор Києво-Могилянської академії став найближчим радником Петра 1 з питань освіти та церкви, науки, культури, права тощо. 2 червня 1718 р. Ф. Прокоповича призначено єпископом Псковським. Він одразу зайняв позицію, яку зумів утримати до кінця життя: схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, дбав про розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва. З ентузіазмом вітав створення регулярної армії та флоту, у проповідях, виступах роз'яснював їх значення для Росії. Крім церковно-богословських трактатів, писав публіцистичні статті, підручники, редагував переклади, готував передмову морського статуту, давав грунтовні історичні довідки тощо. 14 лютого 1721 р. відбулося відкриття Святого Синоду, на якому Феофан у присутності Петра 1 виголосив привітальну промову. Духовна колегія на початку її заснування складалася з президента, двох віце-президентів, чотирьох асесорів. Одним з віце-президентів Синоду було призначено Феофана Прокоповича. Після смерті Петра І Прокопович як прихильник його політики зазнав переслідувань з боку противників реформ і реакційного духовенства. На всі звинувачення він відповідав ще більшими звинуваченнями. Прокопович виступив на боці Катерини І, коли та посіла престол, і тому, мабуть, його вплив на церковні та світські справи залишився міцним. Саме Катерина І у червні 172S р. призначила Прокоповича Новгородським архієпископом, а в липні того самого року в Троїцькому соборі всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. На схилі життя Прокопович гуртував навколо себе найосвіченіших людей свого часу. Відомо, що Прокопович володів кількома мовами, писав вірші російською, польською та латинською. Мав багату бібліотеку, що налічувала близько ЗО тис. книжок, здебільшого латиною. На власні кошти створив і розмістив у своєму будинку школу для бідних та осиротілих дітей. Помер Феофан Прокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. Похований у Новгородському Софіївському соборі.

Мануїп (Михайло) Козачинський (1699-1755) – філософ, педагог, письменник. Народився в містечку Ямпіль (нині Вінницька обл.). Навчався в Києво-Могилянській академії, по закінченню якої був направлений до Сербії для організації шкільної освіти. Працював у Карловецькій школі, викладав латинську мову, а також був префектом. У 1737 р. повернувся до Києва, став послушником (монастирським прислужником, який відбував послух, готуючись стати ченцем), потім ченцем Видубицького монастиря. У 1739-1746 pp. був професором і префектом Києво- Могилянської академії. Читав курс риторики та філософії. У 1746 р. був вимушений залишити посаду префекта і переведений до Гадяцького монастиря. У 1749 р. був висвячений на архімандрита Слуцького монастиря. Помер у м. Слуцьку.

Твори: "Трагедія, сиречь Печалная повість о смерти последняго царя сербскаго Уроша пятого и о паденіи Сербскаго царства" (історична драма), "Філософія Аристотелівська".

Педагогічні погляди: аналізував роль спадковості та виховання в розвитку особистості; вважав, що моральні якості людина набуває в процесі виховання, а не народжується з ними; провідну роль у формуванні особистості відводив вихованню; на його думку, моральні якості (хоробрість, чесність, доброчинність) не прищеплюються, а виробляються багаторазовими вправами; під освіченістю розумів не тільки розвиток інтелекту, а й добру вихованість.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) – великий мислитель, філософ, просвітитель, проповідник, поет, педагог; людина енциклопедичних знань, універсальних здібностей, полум'яний патріот, вічний шукач істини й поборник соціальної справедливості. Народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. З 1734 по 1753 р. з перервами навчався у Києво-Могилянській академії, де під впливом Ф. Прокоповича та інших прогресивних діячів української культури успадкував просвітительські традиції. Упродовж п'яти років (1745-1750) навчався за кордоном – в Угорщині, Австрії, Німеччині, Італії, Словаччині, можливо, Польщі. Є припущення вчених, що Сковорода слухав лекції І. Канта. Повернувшись в Україну, був запрошений до Переяслава читати курс поетики в колегіумі. Проте підготовлений ним надзвичайно цікавий курс "Розсужденіе о поезій и руководство к искусству оной" місцевий єпископ Никодим Стрибницький заборонив. Восени 1751 р. Григорій Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), залишившись "довічним студентом", розпрощався з нею. У 1753 р. викладав курс піїтики у Переяславському колегіумі. У 1753-1759 pp. працював домашнім учителем у поміщика Степана Томари (1754–1759) у с. Коврай на Переяславщині. З 1759 р. Григорій Сковорода обіймав посаду викладача в Харківському колегіумі, викладав піїтику, синтаксиму, грецьку мову. Через оригінальність, нестандартність мислення, своє тлумачення історії, філософії, богослов'я, що часто суперечило церковним догмам, змушений був кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, у пошуках істини обійшов усю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав власний курс лекцій з етики. Однак незабаром, оскільки просвітительська концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною, його звільнили з посади (1769), позбавивши можливості займатися педагогічною діяльністю, до чого він мав великий хист і неабиякі знання. Останні 25 років свого життя (1769-1794) Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи серед народу свої філософські та соціальні погляди. Він рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства та світських правителів посісти ту чи іншу високу посаду. Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. у с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочінського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він передав словами, які заповідав викарбувати на надгробку: "Світ ловив мене, та не впіймав". Досконале знання класичних мов дало йому змогу перекласти тогочасною українською твори давніх авторів, зокрема Цицерона та Плутарха. Він складав вірші та байки, писав музику, співав, грав на різних музичних інструментах. Йому належать збірки віршів "Сад божественных пъсней", "Басни Харковскія", численні філософські трактати.

Твори: "Вдячний Єродій", "Дружня розмова про душевний світ", "Байки харківські".

Педагогічні погляди: вважав, що у вихованні необхідно враховувати природу, нахили, інтереси, обдарування, а не спиратися на соціальне становище дитини; метою виховання визначив підготовку вільної, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної людини, яка була б здатна жити й боротися; провідне значення надавав розумовій освіті; у школах обстоював рідну мову, шанував російську, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль; зауважував, що людину характеризують її моральні якості; велику увагу приділяв фізичному вихованню, дбав і про естетичне виховання; виховуючи дітей, радив удаватись до переконань, привчати їх критично аналізувати свої вчинки, додержуватися чіткого режиму, уникати надмірностей в одязі, житлі та їжі; першими вихователями вважав батьків, тих, хто передоручав виховання дітей іншим, називав напівотцями (напівматерями); визначив три обов'язки батьків – благо породити, турбуватися про здоров'я, навчити вдячності; вирішального значення у здійсненні виховних ідеалів надавав школі; школа має бути доступною для всіх, навчання – безкоштовне; у навчанні, на його думку, необхідно враховувати нахили та здібності; учителям радив правильно дозувати навчальний матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, застосовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям; наполягав на необхідності розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до знань, старанність і ретельність, прагнення вчитися; у навчанні радив застосовувати розповідь, розмову, співбесіду, лекцію; велику роль відводив самостійній роботі учнів (виконанню перекладів, написанню віршованих переказів, прозових творів, листуванню, читанню книг, спостереженню під час екскурсій); високо цінив працю вчителів і висував великі вимоги до них (сила педагога в його знаннях, благородстві, любові до дітей, до своєї праці; учитель повинен уміти володіти голосом, викладати без крику).

Стефан Зизаній (Тустановський, справжнє прізвище – Кукіль, близько 1560 – р. см. нев.) – письменник-полеміст, просвітитель, борець проти феодалізму, католицизму та унії. Перший учитель і один з перших ректорів Львівської братської школи. Педагогічна діяльність мала значний вплив на вчителів і учнів братських шкіл. Прищеплював своїм вихованцям любов до Батьківщини, учив ненавидіти її загарбників і гнобителів.

Мелетій (Максим) Смотрицький (між 1572 та 1578-1633) – український письменник, філолог, церковний діяч. Народився на Поділлі або Волині (досі місце й точна дата його народження невідомі) у родині кам'янець-подільського писаря Герасима Смотрицького (засновника полемічної літератури). Навчався в Острозькій академії, де викладав і був ректором його батько. Формування світогляду відбувалося в професорсько-академічному середовищі. Після смерті батька (1594) князь Острозький послав Максима для продовження навчання до Віденської єзуїтської академії. Закінчивши її, Максим став домашнім учителем і наставником білоруського княжича Богдана Соломерецького, а в 1600 р., супроводжуючи свого вихованця, поїхав разом з ним в освітню мандрівку за кордон. Обидва слухали лекції у Вроцлавському, Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Повернувшись із Європи, Максим оселився в маєтку князів Соломерецьких Боркулабові під Мінськом, де мешкав до 1608 р., консультуючи місцевих православних братчиків з богослов'я. Потім переїхав до Вільно й до 1620 р. проживав у братському монастирі. У 1618 р. він постригся в ченці й під ім'ям Мелетія розпочав творчу роботу. Спершу у своїх творах виступав як активний захисник православ'я, пізніше підтримав унію, перейшов у католицизм (1627). Був ректором Київської братської школи (1619-1620). Провідник гуманізму, захисник інтересів і прав рідного народу від польсько- шляхетського гноблення. З 1627 р. був архімандритом Дерман- ського монастиря. Тут і помер 27 грудня 1633 р. Похований у монастирській соборній церкві.

Твори: "Граматика славенская правильное синтагма" (1619), "Граматика словенска языка" (1586), "Учительне Євангеліє", "Тренос" (1610).

Педагогічні ідеї: ратував за поліпшення народної освіти, відкриття народних шкіл, створення в Україні вищої школи, прилучення до ренесансної культури; велику увагу приділяв патріотичному вихованню; у становленні християнина та громадянина акцентував увагу на ролі батьківського виховання; наголошував на значенні особистого прикладу тих, хто займається навчанням і вихованням (проповідників, учителів); вважав, що засвоєння навчального матеріалу має бути свідомим (це суперечило середньовічним канонам зубріння).

Іван Вишенський (бл. 1550 – бл. 1620) – письменник-полеміст. Точні дати його народження та смерті невідомі. Невідомо також, чи справжнє його прізвище, чи це тільки псевдонім. Імовірно, його батьки були бідними громадянами та спромоглися дати синові лише елементарну освіту, напевне в місцевій церковно-парафіяльній школі. В юні літа він проживав на Волині, бував у Луцьку та Острозі. Певний час перебував при дворі Костянтина Острозького. Приблизно в 1576-1580 pp. І. Вишенський одягнув чернечу рясу й близько 40 років прожив на горі Афон (Греція). Картав тих, хто віддавав перевагу світським утіхам перед духовним удосконаленням, закликав до аскетизму. Під кінець життя належав до схимників (найаскетичнішої групи ченців), які жили в цілковитій ізоляції, прийнявши обітницю мовчання. Певний час був тісно пов'язаний зі Львівським братством, яке вбачало в ньому ідейного наставника та порадника. У 1601 чи 1604 р. Вишенський повертається на батьківщину. Упродовж майже двох років він перебував у Львові, а пізніше повернувся на Афон. На цьому відомості про І. Вишенського закінчуються. Припускають, що він спустився в печеру, у якій і помер. Прикладом вірного служіння Вітчизні є літературна спадщина Вишенського. Писав книжною українською з елементами живої розмовної мови. Уся творчість письменника-полеміста, його палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби дають підстави вважати І. Вишенського видатним діячем гуманістично-реформаційного руху в Україні.

Лаврентій Зизаній (Тустановський; справжнє прізвище – Кукіль) (р. нар. нев. – не пізніше 1634) – учений, церковний діяч, педагог, поет, перекладач. Народився в с. Потелич Львівської обл. Освіту отримав в Острозькому колегіумі. Викладав у братських школах Львова (до 1591), Бреста (1592–1594), Вільно (1595-1597). Згодом був домашнім учителем у Білорусі та в Україні. У 1612-1618 pp. був священиком у м. Корець. Близько 1619 р. прибув до Києва, де працював у Києво-Печерській друкарні як редактор і перекладач, навчав дітей у лаврській школі. З літературних праць найвідомішими є надруковані в 1596 р. у Вільно перший в Україні буквар зі словником "Наука ку читаню и розумєню писма словенскаго" і "Грамматіка словєнска", що мали велике значення для розвитку освіти східних і південних слов'ян. Вважав, що слов'янська граматика може бути ключем до знань, сприяти вивченню філософії, риторики, арифметики та інших наук, тобто дасть змогу пізнати весь нероздільний союз наук.

Іов Борецький (р. нар. нев. – 1631) – церковний і культурний діяч, письменник. Народився в м. Бірче (тепер село Львівської обл.). Навчався у Львівській братській школі, Острозькому колегіумі, Краківському університеті. Учителював у Острозькому училищі. Викладав у Львівській братській школі грецьку та латинь, а в 1604-1605 pp. був ректором цієї школи. З 1610 р. працював у Києві. У 1615–1618 pp. був ректором Київської братської школи. Іов Борецький був Київським митрополитом; усебічно освіченою людиною, добре володів грецькою, латинською, польською, слов'янською мовами, активно боровся проти гніту польської шляхти, великого значення надавав поширенню освіти та писемності, сприяв відкриттю шкіл і друкарень. Помер 12 березня 1631 р. у Києві.

Твори: "Пересторога" (1605–1606), "О воспитании чад", численні послання, листи, передмови до видань.

Педагогічні погляди: надавав великого значення поширенню освіти серед народу; причиною покатоличення та полонізації української шляхти вважав відсутність шкіл, у яких би навчання здійснювалося за національними традиціями; наполягав на необхідності заснування в Києві братських шкіл; негативно ставився до поширення латинської системи освіти.

Єлисей Плетенецький (бл. 1554-1624) – церковний і культурний діяч. Світське ім'я – Олександр, у чернецтві Євфимій. Був архімандритом Києво-Печерської лаври (з 1599). Згуртувавши при монастирській друкарні письменників, поетів, граверів, друкарів, перетворив Печерський монастир на важливий осередок національної культури. З монастирської друкарні за його життя вийшло чимало церковних і світських книг, зокрема "Часослов" (1616) та "Анфологіон" (1619), які використовувалися як шкільні підручники.

Гальшка Гулевичівна (Єлизавета Лозка) (бл. 1575 – бл. 1642) – дружина мозирського маршалка Стефана Лозки, одна із засновниць київського Братського Богоявленського монастиря та школи при ньому. Походила з волинської шляхти. Молодша донька підстарости Володимирського, Василя Федоровича Гулевича; була одружена із сином уніатського єпископа Іпатія Пацея-Христофора, від якого мала доньку Катерину; після його смерті одружилася зі Стефаном Лозкою, від другого шлюбу мала сина Михайла. Високоосвічена жінка (знала латинь, старогрецьку, старослов'янську, польську, литовську, французьку мови), полум'яна патріотка, добре усвідомлювала необхідність розвитку національної освіти. 1615 р. подарувала власну садибу в Києві на Подолі для заснування монастиря зі школою, шпиталем і готелем для прочан. Останні роки провела в Луцьку, де брала участь у діяльності місцевого братства та братської школи. Похована в Луцьку.

Лазар Баранович (1620-1693) – церковний, культурний діяч, письменник. Навчався, а пізніше викладав у Києво-Могилян- ському колегіумі, у 1650-1657 pp. – його ректор. З 1657 р. – єпископ, з 1668 – архієпископ Чернігівський. У 1674 р. заснував у Новгород-Сіверському друкарню, 1679 р. переніс її до Чернігова, де лише за життя архієпископа було видано близько 50 богословських, прозових і поетичних книг. Видав кілька збірок власних проповідей, низку полемічних творів і збірку поезій польською мовою.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Діяльність українських просвітителів і педагогів“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Понятійний апарат

  • Зв'язок історії педагогіки з іншими науками

  • Зв'язок з іншими дисциплінами

  • Контроль і оцінка знань студентів

  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПЕДАГОГІКА – ДЖЕРЕЛО ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ

  • Мета, зміст, форми виховання й навчання в українській народній педагогіці

  • Розділи української народної педагогіки

  • Народні прислів'я та приказки

  • Колисанки

  • Жартівливі віршики та пісні

  • ВИХОВАННЯ, ПИСЕМНІСТЬ, ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ПРАУКРАЇНЦІВ

  • Велесова книга як писемна пам'ятка праукраїнців

  • Писемність “неписемних" першоукраїнців

  • ВИХОВАННЯ, ШКОЛА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

  • Заснування й функціонування монастирських шкіл

  • Діяльність майстрів грамоти

  • Педагогічні пам'ятки Київського періоду

  • РОЗВИТОК НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ, ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII-XV ст.)

  • СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ, ПЕДАГОГІКИ В ЕПОХУ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ (XVI-XVIII ст.)

  • Острозька слов'яно-греко-латинська академія

  • Діяльність братських шкіл

  • Заснування школи при Києво-Печерській лаврі

  • Утворення та діяльність Київської колегії, надання їй статусу академії

  • Січові (запорозькі) і козацькі школи. Полкові й сотенні школи гетьманської України

  • Діяльність Глухівської музично-співацької школи та спеціальної адміністративно-старшинської школи

  • Діяльність українських просвітителів і педагогів
  • Заснування головних і малих народних училищ

  • ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ XIX – ПОЧАТКУ XX ст.

  • "Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам" (1828)

  • Становлення й розвиток університетської освіти

  • Стан жіночої освіти

  • Діяльність недільних шкіл

  • Колегія Павла Галагана

  • Заснування першого дитячого садка в Києві

  • РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА ТА ПЕДАГОГІКИ В 1917-1919 pp.

  • та II Всеукраїнські учительські з'їзди, Всеукраїнський учительський професійний з'їзд

  • СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ У 20-80-ті pp. XX ст.

  • Розвиток національних шкіл за часів українізації

  • Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології

  • Розвиток освіти в 30-ті pp. XX ст.

  • Школа та педагогіка в передвоєнні, воєнні та перші повоєнні роки

  • Підготовка педагогічних кадрів

  • Особливості розвитку освіти в 50-ті pp. XX ст.

  • Радянська школа в 60-ті pp.

  • Стан освіти в 70-80-ті pp. XX ст.

  • ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ, ШКОЛИ, ПЕДАГОГІКИ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

  • Державна національна програма "Освіта " (Україна XXI ст.)

  • Національне виховання дітей і молоді

  • Нормативно-правові документи, що регулюють діяльність системи освіти