Розділ LXXXI ДОГОРИ НОГАМИ

ДОГОРИ НОГАМИ

Вирушаючи в прерію, Квлхаун і гадки не мав, що його побачить ще хтось, крім Плутона, який сідлав для нього сірого мустанга.

Не мав він ніякої підозри й тоді, коли поминав те місце в заростях, де причаївся Зеб Стамп. Відставний капітан гадав, що в світанковому присмерку жодне людське око його не помітить, — а до інших очей йому було байдуже.

Виїхавши із заростей, він повернув у бік Ріо-Нуесес і далі гнав швидким клусом, а час від часу і вчвал.

Перші сім-вісім миль Колхаун проїхав, майже не озираючись довкола. Здавалося, йому досить побіжних поглядів, що їх він вряди-годи кидав удалину перед себе, — ото й тільки. Він не дивився ні праворуч, ні ліворуч і лише раз оглянувся назад — ще тоді, як трохи від'їхав від краю заростей на околиці плантації.

Перед ним була одна мета, і, хоч він її ще не бачив навіч, усі його думки снувались навколо неї.

Що то за мета, знали тільки він сам і ще одна людина. Той другий був Зеб Стамп, хоч Колхаунові й на думку не спадало, що хтось іще може здогадатися, навіщо він вирушив у прерію о такій ранній годині.

Власне, старий мисливець лише здогадувався про його мету, але був такий певний у правдивості того здогаду, наче сам відставний капітан звірив йому свою таємницю. Він знав, що той поїхав шукати вершника без голови, сподіваючись цього разу наздогнати його.

Що ж до Колхауна, то хоч він і мав тепер коня, прудконогого, мов техаський олень, проте аж ніяк не мав певності в успіху. Зрештою, він міг і не натрапити того дня на сподівану здобич і сам розцінював свої шанси не більше як один проти двох. Ось про це він і думав, їдучи прерією.

Така непевність тривожила відставного капітана, але він намагався розрадити себе обнадійливими спогадами останніх днів. Було одне місце, де він уже двічі зустрічав того, кого шукав тепер. То, може, й знову знайде його там?

То була зелена лука на краю хащі, недалеко від в'їзду на прогалину, де, як гадали, сталося вбивство.

«Дивно, що він раз у раз повертається туди, — подумав Колхаун на згадку про ту обставину.- 3 біса дивно! Так наче знає… Ет, пусте! Просто там краща трава і вода близько. Що ж, сподіваюся, це принадить його й сьогодні. Коли так, то буде нагода його запопасти. А ні — то доведеться никати по заростях, хоч як я цього не люблю, навіть і серед дня. Тьху!.. Та чого мені, власне, боятися, коли той сидить за ґратами? Єдина небезпека — отой шматочок свинцю, а його я добуду, хай навіть і зажену цього сірого на смерть…»

— О небо! Що воно таке?!

Останні слова він промовив уголос і так рвучко шарпнув поводи, що мустанг під ним ледь не став дибки. Витріщивши очі, аж вони мало не вилазили з очниць, Колхаун невідривно дивився через рівнину, і в його застиглому погляді був не так подив, як жах.

Та й не дивно. Видовище, яке постало перед ним, жахнуло б і не такого сміливця.

Сонце, щойно піднявшись над обрієм, стояло якраз позад капітана, просто за його спиною. А спереду небокрай застилала пасмуга голубуватого туману — випарів, що здіймалися над хащею, до якої він наближався. Дерев не було видно: вони потонули в бузковому мареві, що вгорі зливалося з блакиттю неба.

І ось на тлі цього марева чи за ним — як ото за напівпрозорою завісою на сцені — з'явилася постать, така дивовижна, що Колхаун і очам своїм не повірив би, коли б уже не бачив її раніше. То був вершник без голови.

Але такого, як оце тепер, його ще не бачив ні Колхаун, ані хто інший. Ніхто й ніколи. Тепер він мав зовсім інший вигляд. Обриси лишилися ті самі, але він став разів у десять більший, ніж тоді!

То вже була не людина, а велетень, колос. І не кінь, а чудисько в подобі коня, височенне, як вежа, і завбільшки з мастодонта.