Розділ LVII СИГНАЛ ТРИВОГИ

СИГНАЛ ТРИВОГИ

Фелімове чатування тривало недовго. Не минуло й десяти хвилин, як до нього долинуло тупотіння кінських копит, сповіщаючи, що хтось їде берегом річки до хатини.

Серце його шалено закалатало в грудях.

Густі дерева заважали Фелімові побачити вершника, і він не міг знати, що за гість наближається до хакале. Але з тупотіння копит було чути, що скаче один кінь, і оце й збудило в ірландцеві страх. Він злякався б куди менше, якби почув, що їде цілий загін. І хоч добре знав, що це не може бути його господар, проте не мав ніякої охоти знову зустрітися з вершником, що так скидався на нього всім, окрім голови.

Спершу в Феліма майнула думка перебігти галявину й вчинити так, як звелів йому Зеб Стамп. Але зі страху він завагався й лишився на місці, аж поки побачив, що боятись нема чого: незнайомий вершник був з головою.

— Авжеж, онде вона, голова, — мовив собі Фелім, коли вершник виїхав з-за дерев і спинився на краю галявини.— І голова, і обличчя, та ще й доволі гарне. Тільки от невеселе, наче він сьогодні поховав свою бабусю. Дивний якийсь хлопчина, їй-право. А ніжки які маленькі!.. Милий Боже, та це ж бо жінка!

Поки ірландець отак міркував — то вголос, то мовчки, — людина на коні проїхала ще зо два кроки й знову стала.

Придивившись до неї ближче, Фелім побачив, що не помилився, хоч і те, як вона сиділа в сідлі, і ледь помітні вусики, і чоловічий капелюх та серапе могли ввести в оману й проникливішого спостерігача, ніж наш ірландець.

То справді була жінка. То була Ісідора.

Фелім уперше побачив молоду мексиканку, так само як і вона його. Вони ніколи доти не зустрічалися.

Він слушно зауважив, що обличчя незнайомки було не дуже веселе. Навпаки, воно було засмучене, а краще сказати — геть сумне.

Коли вершниця виїхала із затінку дерев, очі її дивилися насторожено. Не проясніло її обличчя й тоді, коли вона опинилася на відкритій місцині, — хіба тільки в погляді майнули подив і розчарування.

Вигляд самої хатини не міг збудити в ній таких почуттів. Молода мексиканка знала, що тут має бути хакале, й саме до нього їхала. Як видно, здивувала й розчарувала її кумедна постать на порозі. Це був не той, кого вона сподівалася побачити.

Ісідора нерішуче під'їхала ближче й звернулася до нього.

— Чи я зробила помилку? — спитала вона найкращою, якою тільки могла, «американською мовою». — Пробачте мені, але я… я думала, що тут живе дон Морісіо.

— Дон Моррішо, кажете? Ні, такого тут немає. Дон Моррішо… Колись я знав чоловіка на прізвище Морріш, він жив недалеко від Баллібаллаха. Я добре його запам'ятав, бо одного разу він обшахрував мене на кінних торгах. Тільки його звали не Дон, а Пат. Пат Морріш, бодай його чорти взяли, того шахрая!

— Дон Морісіо… Moріс… Моріс…

— А, Моріс! То, може, ви говорите про мого хазяїна, містера Джеральда?

— Так-так! Сеньйор Ж'еральд.