Розділ LIV ПАЛАНКІН ПО ТЕХАСЬКИ

ПАЛАНКІН ПО ТЕХАСЬКИ

Дружні руки, що підхопили Моріса Джеральда, то були руки Зеба Стампа.

Прочитавши його записку, старий мисливець, не гаючись, рушив туди, куди вказав мустангер. Він нагодився саме в ту мить, коли ягуар відштовхнувся, щоб стрибнути. На щастя, Зеб був уже на такій відстані, що зміг побачити все те й поцілити хижака з рушниці.

Проте куля не спинила стрибка лютого звіра — останнього стрибка в його житті, — хоча й влучила в самісіньке серце. Та це з'ясувалося трохи згодом, а в ту хвилину було не до роздумів.

Кинувшись і собі у воду, аби пересвідчитися, що його постріл був смертельний, мисливець сам зазнав нападу.

Та вчепились у нього не ягуарові пазури, а руки людини, яку він тільки-но від тих пазурів урятував.

Зебові пощастило, що при мустангері не було ножа, але й так той навісний мало не задушив його. І тільки відкинувши геть рушницю й напруживши всі сили, мисливець спромігся оборонитись від його несподіваного нападу.

Почалася борьба, яка скінчилась тим, що Зеб обхопив молодого ірландця своїми дужими ручиськами й виніс на берег.

Та й це ще був не кінець. Як тільки Зеб розтулив свої обійми, мустангер підхопився і прудко, так наче йому й не заважала скалічена нога, побіг до пеканового дерева.

Мисливець угадав його намір. З височини свого велитенського зросту він уже побачив закривавлений ніж, що лежав на плащі. Ото по нього й шаснув мустангер!

Зеб кинувся навздогін і, знову схопивши знавіснілого молодика в свої ведмежі обійми, відтяг його від дерева.

— Сюди, Феліме! — гукнув він. — Мерщій сховай того ножа. В хлопчини потьмарився розум. Він увесь аж пашить. Це гарячка.

Фелім умить прибіг і, здершись на дерево, забрав ножа.

Але боротьба ще не скінчилася. Хворий знову напав на свого рятівника. Він голосно кричав, погрожував і знай поводив очима, що палали шаленим вогнем.

Не менш як десять хвилин тривав той відчайдушний двобій.

Нарешті мустангер, геть знесилівши, упав горілиць на траву; по тілу його кілька разів перебіг дрож, з грудей вихопився хрипкий стогін, і він затих, так наче в ньому згасла остання іскра життя.

Гадаючи, що його господар помер, Фелім заходився жалібно голосити над ним по-ірландському.

— Ану замовкни, бісів дурню! — гримнув на нього Зеб. — А то він ще й справді пуститься духу від твого виття. Він такий мертвий, як і ти. Зомлів, ото й тільки. Судячи з того, як він мене гамселив, нічого страшного йому не подіялось. Атож, — провадив він далі, нахилившись і побіжно оглянувши хворого, — ніяких ран я не бачу. Коліно таки добре розпухло, але нога не зламана, бо він не міг би на неї ступити. А подряпини — то пусте. От тільки звідки вони взялися? Ягуар тут ні до чого. Схоже більше на пазури звичайнісінького кота… А-а, он воно що! Тут була бійка ще до того, як з'явилася ця плямиста звірюка. На хлопчину накинулися койоти! Хто б подумав, що тим підлим боягузам стане духу напасти на людину! А от же нападають, бісові душі, коли трапиться такий безпорадний каліка, як оце він тепер.

Усе те старий мисливець промовляв сам до себе. Фелім, невимовно щасливий з того, що «панич» живий і його життю нічого не загрожує, враз забув про свої жалі й відчув такий буйний захват, що аж пустився в танець, голосно щось вигукуючи й ляскаючи пальцями.