Розділ XXIX КОЙОТ УДОМА

КОЙОТ УДОМА

Колхаун устав з-за столу майже так само раптово, як і Луїза, але, залишивши їдальню, він не пішов до своєї кімнати, а подався з дому.

Його рани ще не зовсім загоїлись і боліли, проте він досить одужав, щоб ходити по саду, до стайні чи коралю — одне слово, коло будинку.

Та цього разу він вирушив у дальшу прогулянку. Чи то збуджений розмовою за сніданком, чи, може, занепокоєний майоровим листом, він, здавалося, на час забув про біль та кволість і, спираючись на костур, хоробро пошкандибав понад річкою в напрямі форту Індж.

Вийшовши на пустирище, що лежало на півдорозі між гасієндою й фортом і, як видно, не мало певного власника, він невдовзі добувся туди, куди хотів. Серед заростей акації, затіненої вищими деревами, в самісінькій гущавині стояла груба хатина, сплетена з гілляччя і обмазана глиною, — так зване хакале. То була оселя мустангера-мексиканця Мігеля Діаса — лігво, що цілком пасувало його господареві, жорстокому недолюдкові, який недарма дістав промовисте прізвисько Койот, або ж Вовк Прерії.

Того вовка далеко не завжди можна було застати в його лігві — він лише інколи там ночував та ще вряди-годи, продавши гурт зловлених мустангів, дозволяв собі якийсь час нічого не робити й пожити поблизу селища, куди його вабили ниці втіхи, які там можна було знайти.

Колхаунові пощастило застати господаря вдома, але не пощастило побачити його тверезим. Щоправда, той був не такий уже й п'яний, бо встиг проспатися й трохи прочуматись від звичного для себе стану.

— А, сеньйоре! — побачивши на порозі гостя, вигукнув він. — Чсірт забирай! От кого не чекав! Sientese! Сідайте! Беріть стільця. Осьде він, стілець! Ха-ха-ха!

Сміх стосувався предмета, названого стільцем. То був череп мустанга, що правив за стілець. У хатині був ще один такий самий «стілець», грубий стіл, сяк-так збитий з обаполків юки, та вкрита кінською шкурою купа тростини замість ліжка, на якій напівлежав господар, — і більш нічого. Отакий вигляд мала оселя Мігеля Діаса.

Колхаун, стомившись після важкої прохідки, прийняв запрошення і сів на кінський череп. Він не гаяв часу й одразу ж заговорив про діло.

— Сеньйоре Діасе, — почав він, — я прийшов до вас, щоб…

— Сеньйоре американо! — вигукнув ще хмільний ловець коней, уриваючи його пояснення. — Навіщо зайві слова? Carrambo![47] Ніби я й так не знаю, чого ви прийшли. Ви хочете, щоб я прибрав того бісового ірландця!

— Атож!

— Атож. А я пообіцяв вам зробити це за п'ятсот песо[48] — як настане час і випаде зручна нагода. І зроблю. Мігель Діас не ламає свого слова. Але час ще не настав, сеньйоре капітане, і нагоди не випало. Вбити людину чисто — це вам неабищо. Навіть у преріях є небезпека, що діло розкопають. А як розкопають…

Ха! Що мене тоді чекає? Не забувайте, сеньйоре капітане, що я мексиканець. Коли б я був вашого роду, то простісінько порішив би дона Морісіо і вийшов сухим з води. Скинув би все на сварку, та й годі. Maldito![49] А з нами, мексиканцями, розмова інша. Досить угородити в когось мачете й випустити з нього кров — і ти уже вбивця, і ви ж таки, американці, у вашому дурному суді з дванадцятьма чесними присяжними, пошлете бідолашного чоловіка на шибеницю. Carrambo! Важити отак своїм життям я не збираюся. Я ненавиджу того ірландця не менше за вас, але не стану сам устромляти голову в зашморг. Треба перечекати, доки настане час і випаде нагода. Еге ж, чорт забирай, час і нагода!

— Час настав, і нагода випала! — збуджено вигукнув наймач, нахиляючись до найманого вбивці. — Ви казали, що могли б легко зробити це, якби почалися заворушення серед індіанців?

— Певно, що казав. Якби було так…

— То ви ще не чули новин?

— Яких новин?