Розділ XVI ВТЕЧА ВІД ДИКИХ ЖЕРЕБЦІВ

ВТЕЧА ВІД ДИКИХ ЖЕРЕБЦІВ

Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.

— Гадаю, тепер можна ризикнути, — мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав. — Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу… Ага! Вони повернули сюди… підходять до краю галявини… Ну, пора!

Глибоку тишу, що перед тим на хвилю запала в прерії, роздер такий ґвалт, який можна почути хіба що в переповненій божевільні: пронизливе іржання диких жеребців скидалося на дикі зойки шаленців, але було куди гучніше. До нього долучалося лунке тупотіння, тріск зламаного гілля, страшне хропіння, клацання зубів, глухі удари копитами по боках, згуки люті й болю, і все те зливалось у суцільне ревище, яке ледве витримували вуха, і сама земля неначе двигтіла й хиталася на своїй осі.

Мустанґер розумів: там точилося жахливе побоїсько між дикими жеребцями. Їх ще не було видно, але вони щомить наближалися, продираючись крізь чагарі й далі шаліючи в бійці.

Аж ось він дав команду рушати, і саме тоді в проміжку між чагарниками показався різномастий табун. Ще мить — і мустанги вщерть заповнили той вузький прохід і нестримно, мов гірська лавина, ринули на галявину.

То була навала найдосконаліших у природі істот — бо з цього погляду навіть людина має поступитися перед конем. Тільки не перед убогою свійською конячиною, з її запалим хребтом, викривленими ногами й похиленою головою, — адже заледве один кінь із тисячі зберігає справжню кінську поставу, та й того спотворюють ножиці баришника чи жокея, — ні, йдеться про дикого коня, що народився серед зеленого різнотрав'я і росте та розвивається на волі, немов квітка в його рідній прерії.

Немає прекраснішого видовища, ніж табун диких жеребців, що скаче прерією у такому-от войовничому запалі. Та це видовище не тільки прекрасне — воно й страхітливе, аж надто страхітливе, щоб тішити людське око, та ще око боязкої жінки. А особливо коли дивитися на такий табун з відкритої місцини, ризикуючи стати його жертвою.

Саме в такому становищі опинилися вершник на гнідому коні та вершниця на плямистій лошиці. Перший з досвіду знав, чим воно загрожує, друга не могла не зрозуміти небезпеки, побачивши табун на власні очі.

— Сюди! — гукнув Моріс, давши коневі остроги й забираючи вбік, щоб обминути табун ззаду. — О Боже, вони нас помітили! Швидше, швидше, міс Пойндекстер! Пам'ятайте: йдеться про ваше життя!

Та нагадувати було зайве. Поведінка диких жеребців досить промовисто свідчила, що тільки швидкість може врятувати плямисту лошицю з її вершницею.

Вихопившись на відкриту галявину й побачивши осідланих коней, мустанги раптом угамувалися і, немов послухавшись досвідченого ватажка, стали в ряд, як ото кавалеристи, що їх спинено у розпалі атаки. Здавалося, вони на час забули про свою взаємну ворожнечу і об'єднались, щоб напасти на спільного ворога або протистояти спільній для всіх небезпеці.

Можливо, ця коротка затримка виникла з несподіванки, але, так чи так, вона була на користь вершникам. За ті лічені секунди, поки вона тривала, обоє встигли минути табун і опинитись на шляху до порятунку.

Та до самого порятунку було ще далеко. Певності, що їм пощастить утекти, вони не мали, бо мустанги, збагнувши їхній намір, круто повернули й із злісним іржанням пустились учвал слідом за ними. З цієї хвилини почалася прудка, невпинна гонитва через прерію, змагання на швидкість між кіньми без вершників і кіньми з вершниками.

Час від часу Моріс озирався через плече, і, хоч відстань між ними й табуном, виграна ще напочатку, не зменшувалась, з його обличчя не сходив тривожний вираз. Коли б він був сам, то міг би тільки посміятися зі своїх переслідувачів, бо знав, що його гнідий — також мустанг — перескаче будь-якого суперника. Не те — плямиста лошиця: вона бігла як ніколи повільно, неначе зовсім не хотіла врятуватися від переслідування, — як ото кінь, коли його ведуть з рідної стайні.

— Що б це мало означати? — пробурмотів мустангер сам до себе. — А що, як вона ще впреться перед стрибком? Тоді нам кінець. Там важитиме кожна секунда.

— Вони не доганяють нас? — запитала Луїза, помітивши його тривогу.

— Поки що ні. На жаль, попереду в нас буде чимала перешкода. Побачим, як ми її подолаємо. Я знаю, ви вправна вершниця і не злякаєтеся стрибка. Але ваша лошиця… Щодо неї я не певен. Ви знаєте її краще. Як по-вашому, чи зможе вона стрибнути через…

— Через що, сер?