Розділ 36 Політична й військова конвенція між Польщею й Україною

Політична й військова конвенція між Польщею й Україною

5 грудня 1919 року Головний Отаман С. Петлюра від'їхав до Варшави, а рештки Української Армії рушили в похід на Схід – у глиб України. Цей момент був найважчий за весь час української визвольної боротьби. Здавалося, що не було жодних надій на кращі перспективи. У борців за свободу українського народу залишалася тільки непереможна воля на продовження боротьби, глибока віра в свою правду, готовність краще загинути, ніж зректися своєї ідеї.

Загальна політична ситуація в Європі була дуже несприятлива для праці української дипломатії. Український уряд фактично залишився без території, хоч мав за своїми плечима симпатію народу, повстанців і, врешті, маленьке ядро армії. Треба було в першу чергу зав'язати добрі стосунки з найближчими сусідами – Румунією і Польщею. Грунт для таких стосунків уже ясно вимальовувався. З ліквідацією фронту Української Армії, що прикривала Польщу і Румунію, московські червоні війська щільно підійшли до кордонів цих держав з гаслами: "На захід"; "На допомогу німецьким і угорським комуністам"; "Запалити в Європі вогонь пролетарської революції". Червова Армія, захоплена своїми успіхами, в першу чергу готувалася до походу на "білу" Польщу. Румунія, що захопила Бесарабію, хоч і мала добрий із стратегічного боку кордон з більшовиками (Дністер), але так само непокоїлася близькістю такого сусіди.

Після ліквідації українського фронту Польща найбільше відчувала червону небезпеку; їй найбільше загрожувала совєтська армія. Спільна боротьба проти загального ворога Польщі й України була необхідністю для двох народів, але Головний Отаман С. Петлюра мав перед собою ворожу опінію й вороже ставлення з боку польського громадянства до української проблеми. Перед С. Петлюрою постало важке завдання: вчорашнього ворога – Польщу – зробити приятелем і союзником.

Політичні стосунки між Україною і Польщею з часу становлення двох держав переживали різні фази. В кінці 1917 року та на початку 1918-го на території України за згодою Українського Уряду формувалися польські легіони й дивізії (Одеса), які послужили в майбутньому кадрами для розгортання молодої Польської Армії.

Для налагодження добросусідських відносин з Польшею туди в кінці 1918 року було вислано першу українську дипломатичну місію на чолі з професором Прокоповичем, але боротьба за Львів між Галицькою й Польською арміями, шо розпочалася в той час, не дала змоги встановити будь-який контакт і порозуміння.

Розпочата війна між Галицькою та Польською арміями, в якій взяли участь і війська Директорії, головним чином на Волині – в районі Луцька, унеможливлювала налагодження дипломатичних стосунків між Україною і Польщею. Лише з часу трагічного відходу Галицької Армії на територію Великої України, коли польські війська в липні 1919 року вийшли на лінію пізніших кордонів Польщі, настала можливість вступити в переговори про здачу зброї, а далі поступово і про встановлення дипломатичних стосунків з польським урядом. У серпні 1919 року до Польщі було вислано нову дипломатичну місію.

В основу переговорів було покладено таке: 1. Питання територіального розмежування між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською. 2. Гарантія національно-культурних прав людності неукраїнської національності в Україні і української національності в Польщі. 3. Вирішення аграрного питання. 4. Справа допомоги зброєю.

Але остаточного порозуміння наша дипломатична місія не могла досягти, бо виникли суперечки, особливо в питанні кордонів між Україною і Польщею. В жовтні 1919 року до Польщі було вислано третю дипломатичну місію з більшими повноваженнями на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким.

Проблема незалежності України зустріла підтримку тільки в польській соціалістичній партії, до якої близько стояв Начальник Польської Держави маршал Пілсудський. Питання про долю Галичини також чимало гальмувало хід переговорів. У кінці листопада 1919 року польські війська просунулися на схід та зайняли Кам'янець на Поділлі, Проскурів, Старокостянтинів, Шепетівку, де почали переслідувати українське населення, арештовувати бувших вояків Української Армії, громадських діячів і відправляти їх до концентраційних таборів, де розглядали їх як полонених, поводячись із ними дуже суворо.

У такій несприятливій атмосфері відбувалися переговори у Варшаві, які не давали жодних реальних наслідків.

З прибуттям Головного Отамана С. Петлюри до Варшави хід переговорів прийняв більш актуальні й жваві форми. Концентрація советськнх військ на польському кордоні після ліквідації армії генерала Денікіна, агресивна політика совєтського уряду проти "білої" Польщі, а головне, ліквідація фронту Української Армії, рештки якої пішли на партизанщину в центр України, завдяки чому Польща і Румунія позбавились "буфера", що прикривав кордони цих держав, – усі ці обставини спричинили, хоч і з великими труднощами, прискорення підписання політичної й військової конвенції між Українським Урядом і Польщею. Начальник Польської Держави маршал Пілсудський, який був душею і головним чинником визвольної боротьби польського народу, розумів, що майбутня доля Польщі зв'язана буде з існуванням незалежної Української Держави. Як Польща, так і Україна мали одного і головного ворога – Москву.

Авторитет і воля маршала Пілсудського спричинились до того, що 22 квітня 1920 року між польським та українським урядами було підписано політичний договір, а разом з тим і військову конвекцію.

Загальний зміст польсько-української політичної конвенції такий:

1. Польща визнає право України на неаалежне державне існування та визнає Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою за верховну владу України.

2. Кордони між Польщею й Україною проходять майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею і Совєтською Україною.

3. Як Польський уряд, так і Український зобов'язуються взаємно не укладати жодних міжнародних умов, що порушують інтереси договірних сторін.

4. Національно-культурні права українцям у Польщі, а полякам в Україні взаємно забезпечуються і т.д.

Щодо змісту польсько-української військової конвенції, то головні пункти її такі: