Розділ 10 Становище на кордонах України на 1 січня 1919 року. — Стан Української Армії

Становище на кордонах України на 1 січня 1919 року. — Стан Української Армії

На північному кордоні. Викинута за межі України спільними німецько-українськими силами Червона Армія, поповнивши свої ряди і відпочивши, стояла на північних кордонах України і Донського Війська. На українському кордоні, приблизно по лінії Клинці — Новгород-Сіверський, Суджа аж до станції Талова, стояла 8-а совєтська Армія у складі 5 піхотних дивізій загальною кількістю до 75 000 багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 аеропланів і 6 броньових потягів. Штаб її містився у Воронежі. Ці сили призначені були для офензиви на Україну.

На захід від Дніпра, в районі Мозиря, також помічено значну групу совєтських військ (до 10 000) для удару в напрямку на Овруч — Коростень.

На західних кордонах Галицька Армія вела жорстоку боротьбу з Польською Армією за оволодіння Львовом.

По Дністру Румунська Армія зберігала нейтралітет, однак ворожий до України. Вона турбувалася за Бессарабію. Правий берег Дністра було зміцнено польовими укріпленнями та рясно обсаджено румунським військом. Румуни часто обстрілювали рушничним і навіть гарматним вогнем окремі відділи української кордонної охорони.

На півдні, на березі Чорного моря в районі Одеси, перебував десант військ Антанти (французькі й грецькі дивізії), який займав плацдарм з променем до 50 кілометрів. Там же, в Одесі, йшло формування частин Російської Добровольчої армії (Добрармії) і польської дивізії.

З командуванням військ Антанти Український Уряд вів переговори в справі підтримки його в боротьбі проти московських комуністів.

Усі старання Українського Уряду знайти політичну й матеріальну підтримку у держав Антанти скінчилися неуспіхом, бо держави Антанти виразно стали на бік Добрармії, а політика їх мала метою відродження єдиної і неподільної Росії.

На східних кордонах з донським козацтвом тим часом усе було гаразд, проте і на території його зароджувалася російська Добрармія, гаслом якої була теж єдина і неподільна Росія.

Тому становище України було важким. З усіх боків вона мала чи активних ворогів, чи пасивне вороже ставлення. Український народ у боротьбі за свою незалежність опинився самотнім, замкнутим у своїх кордонах. У своїй боротьбі він міг спиратися тільки на власні сили. Коли б у той час держави Антанти, особливо Франція й Англія, зрозуміли вагу українського питання та підтримали зусилля українського народу в його прагненні до незалежності, то з певністю можна було б сказати, що сьогодні не було б СССР — цієї країни рабства, вогнища світової революції, джерела неспокою в Європі і в цілому світі.

Австро-німецька армія покинула територію України. Держави Антанти відмовили у підтримці. Увесь тягар визвольної боротьби впав на молоду Українську Армію. Вона мусила підтримувати внутрішній спокій, стерегти й обороняти зовнішні кордони своєї держави. Не дивлячись на таку надто несприятливу ситуацію. Українська Армія приступила до виконання своїх завдань, повна віри в перемогу, готова на всі жертви. Справді, незабаром настав іспит її витривалості, її національної свідомості. Розпочався новий період боротьби Української Армії за незалежність України. Ця нерівна боротьба (на чотири фронти) була повна трагізму й героїзму. Сотні тисяч українських вояків у неймовірно важких обставинах клали своє життя за волю України, в той час як європейські держави або були нейтральними, або допомагали ворогам України.

Що являла собою Українська Армія після внутрішнього перевороту в листопаді 1918 року? Загальна кількість її доходила до 150 000 багнетів, однак це була мало збита, наспіх сформована сила, що не мала солідних організаційних форм та досвідченого командного складу. З морального боку вона була міцна в той час, як ішла валити гетьманську владу, але після того, як цю владу було скинуто, тисячі мобілізованих селян вважали, що вони вже виконали своє основне завдання, їх потягнуло до рідних осель, де вирішувалася доля поміщицької землі. До того ж московські комуністи напружили всі зусилля, щоб розкласти цю армію, оперуючи демагогічними гаслами.

Утримання 150-тисячної армії було не по силах Українському Урядові. Ні фінансових, ні взагалі матеріальних засобів для цього не було. Всі вищезгадані причини довели цо того, що на початку січня 1919 року в армії було залишено не більше як 50 000 люду при 140-150 гарматах. Основне ядро її складалося з Запорозького корпусу, Корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорноморського Коша (корпусу), багатьох дрібних частин, для закінчення формування яких треба було ще немало часу, та двох Юнацьких Шкіл.

Особливо відчувався брак кінноти, окремі полки якої нечисленного складу існували тільки при піхотних дивізіях. Загальна кількість кінноти доходила до 1500 шабель. Технічних та авіаційних військ майже не було. Коли взяти до уваги, що головний фронт проти Москви сягав 1000 кілометрів, то для оборони його ці сили були просто недостатні.

У збройній боротьбі Української Армії за незалежність України велику роль відіграли повстанські відділи, які діяли в запіллі Червоної Армії, а часом і на фронті. Повстанські відділи складалися переважно з селян. Обсяг їх бойових операцій здебільшого обмежувався районом їхніх сіл. Ними керували місцеві українські діячі чи старшини армії. Повстанські відділи можна було поділити на дві категорії:

1. Ті, що мали високий щабель національної свідомості і тому боролися за ідею незалежності України.

2. Ті, що були продуктом революції, без жодної моральної й патріотичної бази. На чолі останніх стояли авантюрники, а самі відділи складалися часто-густо з бандитів.

Ці відділи були деструктивним елементом, особливо шкідливим в українському національному русі. Їх підтримували московські комуністи, що вміло використовували їх чи проти Української Армії, чи проти білої російської армії і навіть проти десанту військ Антанти в Одесі. Основним їх завданням було: грабіж населення, нищення інтелігенції, жидів, взагалі — вносити хаос. Серед таких відділів треба вказати як на найбільш шкідливий — відділ батька Махна, який вважав себе за анархіста і жодних ідейних підвалин не мав. Це був чистої води авантюрник. Кількість його відділу часом доходила до 10 000. Пересувалися вони на возах, часто роблячи денні переходи до 100 кілометрів. Боротьба проти цих анархічних повстанських відділів була дуже важкою, потребувала відтягнення з фронту великих сил Української Армії.

Отже, для боротьби Української Армії перша категорія повстанців принесла чимало користі. Вони руйнували запілля ворога шляхом терору та нападу на запільні установи червоних військ, висаджували у повітря залізниці, нарешті, просто вступали у відверті бої з великими силами Червоної Армії. В разі неуспіху повстанці миттєво зникали по своїх оселях. Карні експедиції Червоної Армії проти повстанських сіл були дуже жорстокі. Більшовики змітали артилерійським вогнем з лиця землі цілі села. У селян відбирали все майно — хліб, одяг, худобу. Ґвалтування жінок, розстріл чоловіків, підпал сіл — ось картина тодішньої боротьби проти повстанців. Однак, недивлячись на це, повстанці першої категорії відважно, як справжні лицарі, боролися проти московської армії, їх полягло тисячі в нерівних боях. Кількість повстанських відділів швидко зростала, та по виконанні бойового завдання вони швидко розформовувалися. Сила їх була різною, починаючи від групи в кілька чоловік, доходила часом до 5000 — 10 000 бійців. Особливого розвитку повстанський рух набув у 1919 - 1920 роках, коли загальна кількість повстанців доходила до 50 000. Сила повстанських відділів полягала в їхній тактиці несподіванки та у швидкості удару по ворогові, а слабкість їх — у примітивній організованості й озброєнні, у прив'язаності до своїх осель, завдяки чому повстанці не могли витримати затяжних боїв.