Розділ 11 Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії

Нова війна з Москвою. — Сили Червоної Армії. — Сили Української Армії. — Бойові акції на Лівобережній Україні. — Відхід Української Армії на правий берег Дніпра. — Контрнаступ Української Армії

Москва уважно стежила за подіями в Україні та чекала на слушний момент, щоб підбити її під свою владу. Внутрішній переворот в Україні дуже ослабив адміністративний і господарчий апарат та відтягнув увагу населення від головної загрози — з боку Москви, бо всі зусилля української влади були скеровані на налагодження нормального життя і порядку.

Австро-німецька армія, що була великою загрозою для Червоної Армії, закінчувала свою евакуацію. Лінію фронту на північних кордонах з його стратегічними пунктами, які займала раніш австро-німецька армія, мусила тепер обсадити нечисленна і не зовсім підготовлена Українська Армія. Очевидно, більшовики вважали, що надійшов слушний час для наступу, тому на початку січня 1919 року 8-ма совєтська армія, зосереджена на північних кордонах України, в складі до 75 000 багнетів перейшла в загальний наступ. Головним завданням її в першу чергу було оволодіти Лівобережною Україною з її багатою промисловістю, з природними багатствами (вугілля, залізо) та врізатися поміж Доном й Україною.

Одночасно з наступом 8-ї совєтської армії інша група Червоної Армії в складі до 10 000 багнетів, що зосередилася в районі Мозиря, розпочала наступ у напрямку на Коростень — Житомир. Ця група мала відрізати Українську Галицьку Армію від Української Наддніпрянської Армії і вийти в їх запілля. Окремо нечисленний відділ Червоної Армії в складі до 1000 бійців, що зосередився в районі станції Лучинець, мав завдання наступати в напрямку на станцію Сарни.

Усього кількість бійців Червоної Армії на українському північному фронті доходила до 86 000.

Українське командування на чолі з С. Петлюрою проти Червоної Армії могло поставити Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців, дивізію Сірожупанників, Чорноморський Кіш, місцеві залоги та різні дрібні частини в загальній кількості до 40 000 - 50 000 бійців. У резерві були дві Юнацькі Школи загальною кількістю до 400 багнетів. Можна було передбачити, що Українська Армія могла збільшитися на кілька тисяч повстанців.

Розподіл українських сил на загальному північному фронті був такий:

Лівобережний фронт. Полковник Болбочан. Склад: Запорозький і Січовий корпуси, Сіра дивізія та інші частини загальною кількістю до 30 000 багнетів при 50-55 гарматах та 2000 шабель. Завдання фронту: обороняти північний кордон України від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра та лінії Чернігова (до 600 км.).

Правобережний фронт. Складався він з північного фронту по лінії річки Прип'ять від влиття її у Дніпро аж до міста Лучинець. Далі фронт проходив через Ковель, Володимир-Волинський аж до Сокаля, куди доходили позиції Галицької Армії. Завдання цього фронту: не дати змоги Червоній Армії вийти за лінію річки Прип'ять на південь, стримати польські частини на лінії Ковель — Сокаль та тим забезпечити праве крило Галицької Армії. Загальна кількість бійців на цьому фронті була до 15 000.

Дністровський фронт. Цей фронт охоплював кордони з Польщею і Румунією. До складу цього фронту входила Галицька Армія до 20 000 багнетів. Командував нею генерал Михайло Омелянович-Павленко. Підлягала вона безпосередньо Галицькому Урядові, бойові операції вела незалежно від Армії УНР, але тримала з останньою оперативний контакт. Завдання її було звільнити територію Галичини від польських військ.

На кордоні з Румунією — по річці Дністер аж до Тирасполя — стояла рідка сторожова охорона в силі до 2000 бійців.

Південний фронт. Лінія цього фронту проходила по Дністру аж до Тирасполя через станцію Роздільна і далі на схід. Призначення цього фронту було цілком обсерваційне, а саме: оберігати кордони з Румунією, стежити за діями десантної армії Антанти, головне ж — за діями московської Добрармії, що формувалася в районі Одеси. На цьому фронті були поодинокі вартові стежі пішого відділу й одного кінного полку. На командуючого цим фронтом генерала Грекова було покладено Українським Урядом завдання нав'язати доброзичливі стосунки та форми оперативного контакту з командуванням Військ Антанти, але ті всі спроби, на жаль, скінчилися неуспішно.

Нарешті, існував ще фронт внутрішній для боротьби з комуністичними бандами. Боротьбу з цими бандами вели відділи поліції та місцеві залоги, яким допомагало саме населення.

В січні 1919 року Червона Армія кинулася на Україну, скеровуючи свої головні удари в трьох основних напрямках:

1 — на Харків, 2 — на Бахмач — Конотоп, 3 — на Овруч — Коростень — Житомир.

На лівобережному фронті бойові операції відразу були несприятливі для українських військ. Переважаючі сили ворога примусили наші війська відступити крок за кроком з тяжкими боями. Червона Армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення ширшого маневру з охопленням флангів наших військ. Одночасно з боями на фронті українські частини мусили виділяти чимало сил для боротьби з комуністичними партизанськими відділами, що вешталися в запіллі наших військ. Ці ворожі відділи висаджували в повітря залізниці, мости, переривали телеграфні дроти, утруднюючи управління військами, і вносили дезорганізацію в запілля Української Армії. Боротьба йшла жорстока. Якщо українські війська зважали на закони гуманності у війні, то Червона Армія відкидала їх. Після знущань поранених полонених більшовики розстрілювали на місці. Кожен український вояк вважав за ліпше пустити собі кулю в чоло, ніж опинитися в полоні.

У кінці січня 1919 року Червона Армія вийшла на лінію Дніпра, оволоділа Катеринославом, а 5 лютого 1919 року Українська Армія після упертих боїв примушена була віддати ворогові свою столицю Київ. Переправившись через Дніпро в Києві і Катеринославі, Червона Армія продовжува ла свій наступ на захід та відтиснула Українську Армію на лінію Коростень — Бердичів — Козятин — Цвітково, відкидаючи праве крило Української Армії від Одеси. На початку березня після кривавих боїв Українська Армія мусила покинути і цю лінію та зайняти своїм лівим крилом і центром нові позиції приблизно по лінії: Сарни — Рівне — Проскурів — Могилів на Дністрі.

Не менш активний наступ розвинула та група ворога, що скупчилася в районі Мозиря. Вона міцним ударом відтиснула частини північного українського фронту від Коростеня, захопила Житомир і підійшла за кілька кілометрів до Рівного. В напрямку Лучинець — Сарни ворог зайняв останній пункт. Хоч Українська Армія була примушена відступати перед переважаючими силами ворога, одначе дух її був міцний, а командний склад придбав бойовий досвід, зокрема навчився маневрувати. Скорочення фронту Української Армії дало можливість штабові армії відтягнути в резерв деякі фронтові частини та створити дві резервні групи в районі Проскурова і Рівного.

Штаб армії підготовляв контрманевр, який полягав у тому, щоб коротким ударом з району Проскурова розбити численну ворожу групу Червоної Армії, що діяла в районі Бердичів — Козятин — Вінниця, з одночасним ударом з району Рівного проти тих частин, що насідали на ліве крило Української Армії з півночі, з фронту Сарни — Коростень. Водночас Запорозький корпус, що вів бої в районі Умані (праве крило Української Армії), мусив розбити катеринославську групу Червоної Армії.