Розділ 33 Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією

Зимовий похід. – Партизанські дії Української Армії. – Командування денікінської армії шукає порозуміння з повстанцями й Українською Армією

Вирушаючи в запілля ворога, рештки Української Армії мали своїм завданням:

1. Прорвавшись у запілля ворога, нищити його живу силу, руйнувати залізниці, склади та ін.

2. Зв’язатися з повстанцями, організувати їх та упорядкувати їхні бойові дії.

3. Вести пропаганду серед українського населення, підняти його моральний і патріотичний настрій, закликати до подальшої збройної боротьби. Сама поява Української Армії в запіллі ворога мусила ствердити, що боротьба за визволення України продовжується, Українська Армія жива і б’ється всупереч усім голосним заявам червоних і білих москалів про те, що Українська Армія вже не існує.

4. Українська Армія мусить вести свої бойові акції до того часу, поки Український Уряд проведе намічену політичну роботу серед держав Антанти. Віра у справедливе вирішення українського питання державами Антанти все ще не згасала.

Командування армією Уряд доручив генералу М. Омеляновичу-Павленку, який був до того командиром Запорозького корпусу. Після нашвидку проведеної переорганізації, пристосованої до партизанської війни, всі боєздатні частини були зведені у 4 групи:

1. Запорозька група з частин Запорозького корпусу під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка.

2. Київська група, що складалась з 5-ї та 12-ї дивізій, полку морської піхоти, частин 9-ї дивізії та з частин корпусу Січових Стрільців. Командиром групи призначено отамана Ю. Тютюнника.

3. Волинська група складалася з частин 1-ї, 2-ї і 4-ї дивізій. Командир – отаман О. Загродський.

4. 3-я стрілецька дивізія та Спільна Юнацька Школа. Замість полковника Удовиченка, що захворів на тиф, командиром цієї групи призначено полковника Трутенка.

Українська Армія на партизанці складалася приблизно з 10 000 бійців при 2000 шаблях та 12 гарматах, але майже 75 відсотків з них було хворими на тиф, до того в цей же підрахунок входили немуштровані частини, обслуга обозів та ін. Воювати була здатна дише жменька від 3000 до 3500 вояків.

Більшість хворих ні за яку ціну не хотіли покинути свої частини, благали взяти їх із собою, через що обози значно збільшились, а це не могло не позначитися на рухливості війська.

Отже, 5 грудня 1919 року військові частини вже були готові до походу. В історію Української Армії цей похід увійшов під назвою "Зимовий похід". Армія мала свої завдання, але ніхто не знав, чи пощастить їй виконати їх. До 3500 голих, босих, хворих вояків з сотнею набоїв на рушницю були готові на ризик, на героїчний подвиг, на нові, невідомі перешкоди й дії. Розум говорив, що з такими слабими силами прориватися в запілля майже 40 000 денікінської армії було абсурдом, загрожувало неминучою загибеллю. Однак ця жменька людей, гарячих і щирих патріотів, вважала краше загинути, ніж припинити боротьбу.

Командуючий Українською Армією генерал М. Омелянович-Павленко намічає такий план прориву фронту та виходу в запілля ворога:

1. Місцем прориву мав послужити район розташування Галицької Армії в її нових обставинах у складі Добрармії у смузі Козятин-Гайсин-Вінниця-Хмельник. Для цього вже 6 грудня частини, що мали брати участь у поході, мусили зосередитися у південно-східній частині трикутника: Шепетівка-Миропіль-Любар та зайняти вихідні позиції.

2. 7-9 грудня перейти через райони, зайняті Галицькою Армією, а вже 10-11 грудня форсувати залізницю Козятин-Жмеринка.

3. Після форсування залізниці Українська Армія мусила зосередитися в районі Липовця.

Увечері 6 грудня армія вирушала в похід. Під прикриттям зимової ночі частини розпочали свій рух по ґрунтових дорогах до лінії фронту денікінської армії.